Таким довговічним, хоч і дуже підточеним, досі є інститут шлюбу, у якого останнім часом несподівано з’явилося друге дихання завдяки прихильникам одностатевих союзів. У різних культурах по-різному підходили до цього винаходу людства й творили розбудовані системи, які давали змогу гарантувати стабільність шлюбу та майнового паритету між членами подружжя.
Мабуть, небагато з нас мають шлюбний контракт, тобто офіційний майновий договір, який укладають члени майбутнього подружжя. Принципи таких договорів визначено правовими документами залежно від законодавчої системи держави, де їх укладають. Шлюбні контракти бувають різними, скажімо, розширюють або обмежують взаємні зобов’язання — наприклад, є договори про окреме володіння майном, угоди, що розширюють рамки спільного володіння майном, і договори, які звужують такі рамки.
У Європі коріння таких угод треба шукати в римському праві, яке визначало, що чоловік отримує від майбутньої дружини певний майновий внесок (dos) задля зменшення вартості утримання шлюбу (onera matrimonii), дружини й родини, а також забезпечення її та дітей у разі розірвання шлюбу.
Читайте також: Захента
У традиції Речі Посполитої, яка істотно вплинула на розв’язання правових питань в Україні, підставою майнових стосунків у шлюбі були посаг або віно. Дівчина, яка виходила заміж, отримувала від батька чи опікуна посаг і вносила його до нового господарства. Посаг становив частину родинного майна, що належить доньці (тому жінка зазвичай не мала права на спадщину після батька-матері). Метою віна було майнове забезпечення дружини-шляхтянки у разі смерті чоловіка. Віно складалося з двох рівних частин: оправи посагу (частини віна, яка відповідала посагу) й привінку (майна, що належить чоловіку, й рівне за вартістю посагу, який внесла дружина; після смерті чоловіка, а згодом і дружини привінок повертали в родину чоловіка). Якщо дружина не мала посагу, право визначало їй певну суму з майна чоловіка. Отже, привінком називали майно, яке чоловік записував дружині. Давнє право Речі Посполитої давало змогу визначати розмір посагу згідно зі звичаєм, але й застерігало, що він має бути корисним для чоловіка, а після його смерті давати дружині змогу утримувати себе.
Традиція посагу або віна хоч і підлягає ненастанним модифікаціям, досить живуча. В Індії донині панує звичай давати посаг, який хоч і позбавлений у 1947 році законного статусу, проте досі становить підставу сподівань і жадань зі сторони родини майбутнього чоловіка. З ринкової точки зору «плата за чоловіка» не має в Індії великого сенсу, бо чоловіків там майже на 40 млн більше, ніж жінок. Навіть без фінансової складової традицію дошлюбних переговорів підтримують і далі, а жителі великих міст вибирають радше неосвіченого члена своєї касти, ніж добре освіченого кандидата з іншої.
У, здавалося б, егалітарному Китаї, що останнім часом досяг значного рівня економічного розвитку, можна було б сподіватися, що молодь вибирає своїх майбутніх життєвих партнерів із певною свободою. Однак економічний закон попиту та пропозиції не втратив чинності. Китайська традиція велить платити радше віно, ніж посаг, тобто саме чоловік має «викупити» наречену. Китай має чималий дефіцит жінок, а отже, ціни на наречених ненастанно ростуть. Ціна потенційної кандидатки на дружину впродовж останніх семи років зросла вшестеро. Сьогодні вона може сягати навіть $50 тис., тобто шестикратного середнього прибутку родини.
За часів Регентства (1811–1820) в Англії «всюди вважали за істину, що самотньому заможному чоловікові для повного щастя в житті має бракувати тільки дружини», писала Джейн Остін у романі «Гордість та упередження». Але більшість кавалерів, зокрема й розпусний пан Вікем, хотіли водночас отримати ще й посаг. Головним завданням батька-матері, які мали доньку, був пошук належного кандидата і збір посагу, що, як знаємо, виявлялося аж ніяк не легким завданням навіть серед аристократії.
Читайте також: Моя cup of tea
Сьогодні це все може видаватися старомодним і навіть примітивним, але якщо трохи заглибитися, ми не дуже далеко відійшли від давніх звичаїв. На заможному й начебто позбавленому класових упереджень Заході батько-мати прагнуть забезпечити належний суспільний і фінансовий статус для своїх нащадків завдяки оптимальному шлюбу. Нині вони інвестують у своїх дітей через вибір елітарних шкіл і відомих університетів замість давати іншому родові гроші, худобу чи біжутерію. Якщо твоя родина купить тобі квиток на справжній бал, ти маєш шанс танцювати з належним партнером, а отже, й потенційним «шлюбним кандидатом». Тут ситуація не дуже змінилася, щонайбільше зазнала чергової модифікації. Зростання ціни активів, якими володіють, і класове розшарування означають, що деякі молоді чоловіки та жінки є дуже «пожаданим товаром» завдяки перспективі успадкувати родинне багатство. Інші прагнуть — із допомогою родини — просто долучитися до бажаного суспільного класу.
Навіть якщо для багатьох із нас класові аргументи видаються непереконливими, кандидат чи кандидатка на чоловіка чи дружину з симпатичним власним помешканням у центрі Києва або Львова може сміливо вписатись у споконвічну традицію сплати посагу чи віна.