Поруч із нафтою

Починалася Надвірна як «місто при дворі» – місто для обслуговування сусіднього Пнева, де стояв князівський замок. Потім знайшли нафту. Тепер Надвірна стала райцентром на південь від Івано-Франківська, а від замку, що 500 років тому вважався однією з найсильніших твердинь на Прикарпатті, лишилися тільки порослі бур’яном стіни, серед яких пасуться корови. За місцевою легендою, десь під коровами пролягає довжелезний підземний хід, який тягнеться від руїн аж до Манявського скиту в передгір’ї Карпат.

 

До гір тут кілька десятків кілометрів – з Надвірної починають свій шлях туристи, які прямують на Сивулю, Чорні Полонини і перевал Легіонів. З Карпат же тече небезпечна і красива річка Бистриця й тягнуться численні труби з нафтовим конденсатом – це головне, що має Надвірна: нафтопереробний завод «Нафтохімік Прикарпаття» і видобувне управління «Надвірна-нафтогаз». Обидві структури надають робочі місця половині міста, а сам НПЗ раніше міг забезпечити енергоносіями весь регіон.

 

 

Символічно, що День міста святкують в День нафтовика, що мер передусім поздоровляє з Днем міста працівників нафтогалузі, що міський стадіон називається «Нафтовик», а один із найстаріших монументів міста поставлений 1964 року саме нафтовикам – на честь сторіччя промислового видобутку нафти (щоправда, його називають Фантомасом – через зелений колір, що з’явився з часом).

 

Запаху нафти у Надвірній немає і бути не може, бо її тут не видобувають, а лише переробляють і керують нафтовидобутком. «Надвірна-нафтогаз» експлуатує 13 нафтових і 3 газових родовища з близько 340 свердловинами, охоплюючи половину Івано-Франківської й частину Чернівецької областей.

 

Раніше, за часів Австро-Угорщини, коли, приміром, у сусідньому Биткові працювали англійська, французька і польська компанії, на переробку до Надвірної видобуту нафту перевозили у бочках. «Бувало, нафту, яка просочувалася на поверхню, збирали віниками в бочку прості люди, – каже надвірнянець Іван Вербищук. – Назбирає собі хлоп бочечку, продасть на завод – і цілий місяць п’є-гуляє». Таких місць уже не залишилося – максимум лунка після ліквідації свердловини. Актор Богдан Бенюк, битківчанин, розповідав, що в таку лунку з нафтою звалився малим: якби не сусідка, яка врятувала хлопця, не бачити нам ні Кринкіна, ні Швейка, ні Запорожця за Дунаєм.

 

 

Тепер нафта перекачується трубами до НПЗ, де переробляється і так само трубами відправляється далі. Точніше, перероблялася. Торік завод скоротив переробку нафти порівняно з 2006-м на 34,5% – до 861,9 тис. т на рік. Причина – зменшення поставок. Раніше підприємство, що могло переробляти до 2,6 млн т, використовувало російську та українську (з Охтирки, Борислава, Прилук, Долини) сировину. У 2007-му нафту в Росії перестали купувати – у тамтешній сировині значно більше сірчаних домішок, тому потерпала якість продукції. Звичайно, є якісна нафта у Татарстані чи на Близькому Сході, але за імпортну сировину треба заплатити ПДВ наперед, а відшкодовувати його держава не поспішає. Тому всі на заводі скаржаться на відсутність фінансової підтримки від держави. І нехай він лише на 26% належить Фонду держмайна України (значну частину контролює група «Приват»), але ж Надвірнянський НПЗ – стратегічне підприємство. Тільки податків завод платив до 350 млн грн. Зараз НПЗ, через який Надвірну прозвали містом мільйонерів, здебільшого простоює і реконструюється.

 

Законсервовані й деякі родовища, приміром, Микуличинське – нове, нещодавно відкрите у Косівському районі. В Укрнафті його значення вважають всеукраїнським – можна добувати до 21 тис. т нафти і близько 20 млн м3 газу на рік.

 

Чому родовище законсервоване? Бо воно не має ліцензії. А чому не має ліцензії? Бо Міністерство навколишнього середовища, яке їх видає, внаслідок політичних пертурбацій у країні весь час займається виключно внутрішньою реорганізацією. «Добре, що нафту знайшли тільки зараз, – кажуть надвірнянські оптимісти. – Якби знайшли раніше, то вже не було б навіть законсервованої».

 

 

Попри зупинку «Нафтохіміка» і підприємств лісопереробки, у бізнесовому плані Надвірна стрімко розвивається. Проїхати центром дуже важко: сотні машин, здебільшого іномарки. Люди переважно непогано вдягнені. Магазини завалені товарами легкої промисловості й харчами, які коштують дорожче, ніж у Києві. У супермаркетах, а їх близько десятка, шикуються черги.

 

Вражають оголошення на стовпах. Рекламується семикімнатна квартира в Івано-Франківську за €1 млн. Нехай вона розташована не в самій Надвірній, але рекламується саме там. Будинки продають за $500 тис., а саме будівництво не припиняється ні влітку, ні взимку. Є навіть два фешенебельних готелі. Хіт вуличної реклами – написані від руки оголошення на кшталт: «Куплю акції ВАТ «Сургутнефтегаз», «Сибнефть», «Юганскнефтегаз»… Дорого».

 

Гроші до кишень мешканців міста потрапляють не від українських роботодавців – сотні, а може, й тисячі людей працюють за кордоном, переважно в Італії, Іспанії, Португалії, Англії, США та Сибіру. В Росії надвірнянці теж заробляють на нафті, причому як спеціалісти – багато хто навчався в одному з найкращих на пострадянському терені Івано-Франківському технічному університеті нафти і газу.

 

Подейкують, кожна п’ята родина у Надвірній має когось в Італії чи Америці. Але не всі пішли у найми. Один із тих, хто залишилися, – Андрій Андрійович (з наголосом на «йо») на прізвисько Боб, яке він отримав ще в школі у 1970-х. Боб був першим підприємцем, який 1991 року приїхав після навчання зі Львова до батьків і відкрив тут фірму з характерною для 90-х назвою «ІмпортЕкспорт Люкс» (на кшталт назв фірм із Польщі, на яку він тоді рівнявся). Люди кажуть, що починав Андрій за допомогою свого батька, котрий працював на продуктовій базі водієм і перепродував продукти Укркоопспілці, з чого й витекли перші гроші.

 

 

 

Великий, головатий, пузатий чоловік, пан Андрій усім своїм виглядом справляє враження сильної, впертої і захопленої справою людини. «Тоді, на початку 90-х, ми були, як камікадзе, – каже він. – Спочатку поставили дерев’яний кіоск, який назвали «У Боба» і написали з помилкою: разом. Привозили дві сумки товару чи з Польщі, чи з Москви, чи з Ленінграда – першу горілку возили звідти. Тепер ми маємо три супермаркети, кафе, будівельний магазин, виробляємо металочерепицю і столярку».

 

Два роки тому на Андрія вже працювали 250 осіб, а левова частка замовлень надходила і далі надходить від карпатського туристичного клондайку – «Буковеля». У Надвірній жартують, що на запитання англійського бізнесмена: «Де ти працював до цього?» – український працівник відповідає: «У Боба». Цей анекдот я почув не від пересічного мешканця Надвірної, а від самого Боба. «У Надвірній стільки роботи, що навіть якби всі повернулися з Іспанії, Португалії, Сибіру, все одно була б робота, – ділиться Андрійович. – Просто є такий звір, який називається жабою. Тому надвірнянець ніколи не працюватиме на Боба, краще на іспанця, португальця чи англійця».

 

Сьогодні Надвірна потребує кваліфікованих працівників найбанальніших професій. Андрій Андрійович каже, що готовий платити великі гроші кваліфікованим токарям, столярам, екскаваторникам, кранівникам, аби тільки вони були, і були чесними та старанними. «Якби наш робітник працював тут так, як на Заході, Україна встала б із колін: виконував би графік, вирішував би, коли приходити на роботу і коли йти, скільки цигарок можна викурити за робочий день. Тут він і заробляв би більше. Приклад: якщо підсобники на «Буковелі» не бачать 150 грн на день, то не перевдягаються у робу. І має бути ще й обід з 50 грамами. Помножте 150 на 25 робочих днів – 3750 грн. І це підсобник…».

 

 

 

Сонячна вдень і яскраво освітлена вночі, Надвірна справляє враження достатку і добробуту мешканців міста. Тут цілковито відновлено мережу освітлення і на 70% водопостачання. І в новому міському гімні пафосно співається: «Наша Надвірна сяє вогнями». Гімн придумали за нового мера Зиновія Андрійовича. Це молодший брат того самого Боба, про що Зиновію регулярно нагадують політичні противники, бо бізнесмени у свідомості пересічного громадянина не можуть бути до кінця чесними.

 

Але багато хто з надвірнянців не знають навіть імені мера. Неполітизоване місто? Політизоване, коли йдеться про українське, і чудово в цьому плані згуртоване: історія Надвірної рясно всіяна місцевими героями Української Галицької армії, ОУН і УПА. Хоча часом у місті звучить російська – і не від туристів. Це нащадки тих, хто «визволяли» надвірнянців від них самих. Проте «визволителі» не скаржаться: якби було погано, поїхали б. А вони, навіть ті, хто служили у надвірнянському гарнізоні за часів Союзу, лишилися.

 

Не всі влаштувалися добре. Наприклад, якщо зранку чується російська пісня – щось там про флот і японську війну – це пияк-росіянин вирішив «догнатися» у магазинчику-наливайці «Три печенька». Він не буйний, лише діти лякаються.

 

А діти в Надвірній особливі. Ніби нормальні – грають, як усі, у футбол, часом бешкетують, бігають юрбою вулицями. Але, якщо придивитися, серед них є і 2-річні, й 15-річні, і всі вони – одна компанія. Причому, що унікально, не лунає мат-перемат, немає сигаретного запаху, як, наприклад, у Києві, старші терпляче щось пояснюють малим, а ті їх слухаються. І немає страху в дітей, та, що головне, у їхніх батьків. Дітей безпечно випускати на двір і дозволяти їм гуляти до смеркання, а то й до ночі.

 

 

 

Тут почуваєшся добре, звідси не хочеться їхати. Хоча не все ідеально: і парк засмічений, як не було ще 10 років тому, і податки не сплачуються, особливо в умовах «лежання» «Нафтохіміка», і вже згадувана жаба тисне.

 

«Люди думають: як це сусід отримав за збитки, завдані липневою повінню, компенсації 5 тис., а я лише тисячу! – розповідає Тижню мер Зиновій Андрійович. – Після повені минуло два місяці, але й досі носять заяви про збитки, а щоб отримати вищі компенсації (20 і більше тисяч), самі нищять собі будинки».

 

Проте це окремі моменти, болючі та неприємні, але лише моменти, плямки на тлі великої картини, яка насправді виглядає запаморочливо світлою. Ну, уявіть собі таке: продавець у крамничці вийшла з-за каси, щоб допомогти мені спакувати закуплені продукти. Ще й потримала пакет, коли я купував щось у сусідньому відділі. І на кожному кроці я чув: «Дякую», «Прошу», «Приходьте ще». Не з кам’яним обличчям, як у Києві, а з відкритою щирою усмішкою.

 

І якби мене запитали, якою хочу бачити сучасну українську провінцію, я, не вагаючись, вказав би на Надвірну – місто мільйонерів, нафтовиків і просто толерантних людей.