«Я сюди ніколи не повернуся! Пошвидше б додому, у Ріо», — звично оголошує моя давня подруга, маючи на увазі Ріо-де-Рубіжне, у якому вона знімає кімнату останні п’ять років. Але за цей час я вже звикла до її емоційних випадів. За найменшої нагоди й у будь-якій ситуації моя емоційна подруга поспішає до рідного дому в Луганськ. У дощ і сніг, одягаючи пакети у взуття, коли негода не дає ступити ні кроку. Перші її візити вражали: важезні сумки в обох руках, на плечах, на шиї та передпліччях — а потім синці там, де впивалися їхні ручки. Вона везла нам ліки, їжу й подарунки. А звідси, у своє Ріо — одяг, постіль і посуд, щоб зробити той новий дім затишним.
Потім, як каже подруга, вона стала розумнішою. Почала брати лише те, що сама зможе підняти й донести, і стала сприймати такі подорожі як цікавий життєвий досвід, як привід із гумором глянути на життя. Години в чергах. Години поруч зі старими й немічними подорожніми. Запитання на кордоні. Огляд сумок, виправдання, що в «республіці» у неї рідний дім, а на підконтрольній території Україні — новий дім і робота. А де справжній дім, хто знає?
Читайте також: Як спрацювали нововведення для абітурієнтів з ОРДіЛО та Криму
«Я ніколи вже сюди не повернуся, — каже вона. — Тут старі маршрутки, погана медицина, темрява вечорами й відсутність води». Ніби за її життя тут усі маршрутки були новими, а лікарі високопрофесійними. Але водночас за найменшої нагоди вона поспішає додому. В перші дні може взагалі не спати, поки вимиває й чистить свій луганський дім. Миє вікна, порається на городі, щось лагодить. Робить те, що завжди робила в довоєнному житті. Каже, навіть уночі вмикає прожектор і порається на городі, де трава вища від її зросту. А потім, повертаючись у Рубіжне, вона кілька місяців хворіє, відпочиває та… страшенно сумує за Луганськом, де минула значна частина її життя, де народилися діти, де її родина була щасливою. А запах рідного дому вона відчуває навіть уві сні.
Легко про щось заявити, але ж як важко прийняти рішення й тим паче розставити крапки в таких складних життєвих питаннях, як Батьківщина й дім. Іноді я думаю, що моя подруга має таємний резерв сил, яким не володіє звичайна людина. Нема таких перешкод, які вона не здолала б. Заради родини подруга здатна на будь-що. Але всі ці рейди між двома домами коштують їй років життя. Вона розуміє це, але також розуміє, що з цим нічого не вдієш. Молода людина здатна докорінно змінити власне життя й ні за чим не жалкувати, натомість людина літня відрізає частину себе, коли покидає в Луганську і дім, і минуле, і пам’ять.
Читайте також: Старість в "ЛНР"
«Коли діти сказали мені, що їдуть, то здалося, що в мене забрали разом увесь кисень. Розумом я усвідомлюю, що їм так краще, а із серцем нічого не можу вдіяти», — розповідає мені приятелька моєї мами. «Я прокидаюся вночі й лежу, згадую минуле, коли ми жили разом як родина. Ми навіть не сварилися ніколи — не мали приводів. Просто жили як родина звичайним життям. Разом збиралися на свята — всі дивувалися, а нам так було добре». А потім діти потай від матері продали свій дім. І повертатися їм уже стало нікуди. У них було нове місто, нова робота, двокімнатна квартира замість великого будинку в Луганську. «Коли я думаю про це, коли згадую минуле й усвідомлюю, що залишилася зовсім сама, то лежу й помираю, ніби в мене забрали все разом», — розповідає мені жінка. Я дивлюся їй услід, як вона непевно крокує вулицею. Крок завмирає у повітрі. Ніби земля стає все далі від неї, а небо — щоразу ближче. Їй за вісімдесят — той крихкий вік, коли радіють уже не рокам, а дням здорового батьківського життя. Здається, вислів «забрали землю під ногами» якраз про неї. На останній свій ювілей вона ще танцювала: зі своїми дітьми, до війни.
Таких історій поруч — безліч. Ненаписані книжки про самотність, про нові реалії життя покинутих людей. Батько моєї подруги не їсть полуниць із власного городу. Збирає ягоди і тримає їх у холодильнику до приїзду онуків. І так з усім. Під відпустку дітей старий батько дістає все приховане по коморах: узимку — санчата для онуків, улітку — велике крісло-гойдалку. Йому все це не потрібно: ні фрукти, ні те крісло. Хвора літня людина, яка живе від зимової до літньої відпустки доньки. Спочатку згадує минулу зустріч, а потім чекає на наступну. Під ці дні збирає гроші, готує смачну їжу, купує солодощі. В дні таких бажаних зустрічей не хворіє й майже не спить. Онукам можна все, чого раніше не робили навіть власні діти. Любов стала мати вимір і вагу: її зберігають, накопичують, а потім дістають, як ту полуницю з холодильника.
Читайте також: Чи стала іншою луганська молодь?
Матір мого приятеля в’яже шкарпетки для сина, які я йому передаю. Материнська любов у її матеріальному вимірі. Він матері передає ліки, а вона йому — вишневе варення, яке він любив у дитинстві. Жодних слів про почуття, але та любов висить у повітрі, як напруга, її відчуваєш фізично. «Може, він усвідомить, що мені вже вісімдесят років, що я просто стара», — каже жінка. І заспокоює себе сама: «Але ж я жила з ним 33 роки. Кому ще випадає таке тривале щастя?».
Улітку на нашій вулиці стає жвавіше. Майже в кожен дім повертаються діти. Повертаються по-різному: щоб допомогти чи просто відпочити. У такі дні батьки майже не виходять за двір. Уся вулиця знає, що в домі свято. Ніхто вже давно не чекає на допомогу від дітей. Десь просіла стріха, десь потрібно пофарбувати ворота, але то все дрібниці. Батьки тепер вимагають іншого: часу разом у родинному колі й тепла. Усі давно вже прийняли те, що діти ніколи не повернуться в ті покинуті й зачинені домівки, та і приїжджають вони додому зовсім іншими: втомленими й зістареними.
А там, де батьки не встигають дочекатися або діти не встигають повернутися, сумно й порожньо. В одному вікні на роки завмер портрет хлопця-школяра. Такі раніше робили в школі. Великий портрет замість скла. Портрет, який матір роками берегла, аж поки померла. І фотографією сина затулили вікно. Дивно це, лячно. Дивиться хлопець через роки на вулицю, з якої пішов колись у доросле життя, дивиться на сусідів і на світ довкола. Дивиться материними очима, якими вона всі ці роки виглядала його з того самого вікна, визирала сина з нового дорослого життя.