Портрет Гоголя

Історія посмертного буття письменника Гоголя схожа на відомий сюжет данського казкаря. Здається, помпезні ангели суспільної думки ХІХ ст., намагаючись занести у піднебесся парадний портрет Миколи Васильовича, зачепилися за якусь небесну падугу, і той портрет, вислизнувши з їхніх рук, розбився вщент на безліч частин. На згадку нащадкам – будь ласка, збирайте той пазл до нестями. Ось і збираємо до сьогодні.

 

 

Гоголя в різні часи просто любили, просто не помічали, обожнювали і ненавиділи. На мить він ставав «своїм» для романтиків і слов’яно­філів, езотериків та ортодоксів. Його звеличували і принижували. За ньо­­го вели боротьбу і ведуть її до сьогодні, наприклад, за те, хто успадковує його геній – Україна чи… Так, так… Звісно, для тих, кому за 30, він чи не назавжди великий російський письменник. У безмежжі цих поглядів його особа розпорошується міріадами дрібних часток, як розтрощене дзеркало: достатньо вам лише поглянути у нього, і воно погляне у відповідь тисячами очей, позичених із вашого ж обличчя. Це видовище може зацікавити або збентежити, але ніколи не зможе дати уявлення про реальний стан речей.

 

А чи може взагалі існувати щось реальне поруч із такою надреальною постаттю, як Гоголь? Звісно, він геній, бо довершено володів тим, «що було на початку», тобто Словом. Пригадайте картини місячної ночі у «Страшній помсті» чи в нічному леті Хоми з «Вія». А чи вдавалося комусь словом досягти того жахливого напруження тиші, що дзвенить за плечима Хоми у церкві? І чи не вартий сотень мистецтвознавчих праць, присвячених явищу українського бароко єдиний коротенький абзац зі «Страшної помсти», де над Дніпром: «Пышный! Ему нет равной реки в мире. Чуден Днепр и при теплой летней ночи, когда все засыпает, и человек, и зверь, и птица: а Бог один величаво озирает небо и землю, и величаво сотрясает ризу. От ризы сиплются звезды. Звезды горят и светят над миром, и все разом отдаются в Днепре». Живопис? Безперечно.

 

 

Навіть Набоков у роздумах про Гоголя відзначав його живописний дар, підкреслюючи, що в його літературі природа чи не вперше набула багатства власних фарб і портретної реальності, хоча той самий Набоков набагато більше уваги приділив розвінчанню гоголівського життєвого ли­­це­­дійства. Сарказм надто розумного Набокова можна порівняти з глумлінням крижини, що взялась аналізувати природу тепла. Бо світ Набокова – це шахова дошка, на якій блискучий інтелект вишукано вибудовує мистецькі амбіції. А світ Гоголя – то безмежжя мінливих вод, дізнатися про глибину яких душа письменника лякливо відмовляється. Іноді здається, що часто надто вразливий Гоголь вбачав у навколишньому світі ту неіснуючу загрозу, що і його чаклун із «Страшної помсти». Обличчя, що обертаються «харями», компліменти, що приховують глум. І навіть релігійний послух, який для Гоголя обернувся зловісно-бу­зу­вір­сь­кою постаттю свя­­щеника Матвія Константиновського, котрого Гоголь, не стримавши переляку, зупинив вигуком: «Довольно! Мне слишком страшно!»

 

Він, як і кожен геній, не вміщався у межі часу, в якому жив. Бо колористика його прози значно яскравіша від землистого реалізму «передвижників», його гумор ближчий до Хармса, ніж до дідуся Крилова, його еротичність, якби він не стримував її самоцензурою, набагато випередила б і Захер-Мазоха. А його містика, здається, назавжди залишиться неперевершеною, бо вона є не результатом розумових штудій, а тим, що вийшло з першоджерела. Може, саме тому так моторошно відчувати на собі її вплив. Може, тому так важко і складалися відносини Гоголя з право­слав’ям? Бо чуттєвість його містицизму суто католицька. Він, як нещасний Вервольф, який, коли прой­­шов романтичний повний місяць його «Вечорів» і «Миргорода», спробував приміряти на себе вериги банального православ’я і поранився. Гоголь був за природою художнього дару зовсім інший. Мабуть, тому так розчарувала його остання закордонна подорож – до Палестини. Він нібито сам не усвідомлював того, що велич християнства здатен висловити в найнезначущіших дрібницях. Пригадайте слова «маленького» Акакія Акакієвича з «Шинелі»: «Оставьте меня, зачем вы меня обижаете?» – и в этих проникающих словах звенели другие слова: «Я брат твой».

 

 

ХІХ століття, а слідом за ним і цнотливе радянське літературознавство «замулили» портрет Гоголя соціальною значущістю. Пізніші дослідники намагалися ці «забруднення» з портрету зняти, іноді надто рішуче. А сучасники самого письменника взагалі невблаганно ганьбили його, наприклад, за «Обрані місця з переписки з друзями». Вони викликали шок і огиду, і було чого. Але перечитуючи це листування сьогодні, відчуваєш тужливий смуток, щось подібне до розчарування незграбним академізмом полотна «Явлення Христа народові» художника Іванова, який був у дружніх стосунках із Гоголем. Вони часто зустрічалися в Італії, шукаючи на теренах класицистичного минулого своє християнство. Готичний Гоголь й антично-чуттєвий Іванов отруїлись ідеєю християнської проповіді, трансформуючи її у якесь художнє лютеранство. Ця зловісна невдача на релігійному ґрунті надала сучасним дослідникам можливість дошукуватися її підсвідомих причин. Кон слідом за Карлінським звернув увагу на байдужість Гоголя до жінок і на химерність його еротичних фантазій, а також на схильність Іванова висловлювати популярні на той час ідеї андрогінії через зображення оголених хлопчиків. Затуманений слізьми погляд іванівського Аполлона, який передчуває загибель улюбленця Гіацинта, ніби втілиться у відчаї Гоголя від смерті в Італії юного Йосипа Віль­­єгорського. Та чи співвідносить­­ся з масштабом трагічної гоголівської особистості брутальний гомін «фрой­дистських» пересудів? Прихована обивательська розпуста за брудом власної уяви не вбачає справжніх мотивів. І не здогадується, що за містичним вченням алхіміків душа адепта врешті-решт перетворюється на меркуріального гермафродита, впустивши в себе жіночу половину буття, втрачену після гріхопадіння. І може, саме ця містична двоїстість отруїла розпукою останні роки письменника. Коли смуток без меж, і спокута без краю, і могильний морок в реальності, що існує лише в його відчуттях і перед його розплющеними в безодню очима.