Та хоча за визначенням ООН угода має силу закону, офіційні ядерні держави США, Росія, Китай, Франція й Велика Британія, а також де-факто ядерні Ізраїль, Індія, Пакистан і Північна Корея до неї не приєдналися, тож по суті вона має значення хіба що лише заклику. Попри це генеральний секретар ООН Антоніо Гутерреш вважає її важливим кроком на шляху до «повної елімінації ядерної зброї». Ініціатори сподіваються, що угода відчутно посилить тиск у справі ядерного роззброєння.
Та навіть якщо документ спрямований на принципово правильну мету, вимога повної відмови від ядерної зброї бачиться не лише утопічною, вона навіть вводить в оману. Було б, звісно, похвально, якби їй вдалося знову донести до усвідомлення світової громадськості дуже недооцінену загрозу ядерної війни. Адже ймовірність, що десь у світі може статися така катастрофа, нині вища, ніж будь-коли з часу закінчення холодної війни.
Читайте також: Доленосний вибір
Те, що заволодіти такою зброєю може керована ідеологічними химерами північно-корейська диктатура, а ісламістський режим в Ірані усього за крок від створення власної бомби, демонструє недостатнє функціонування міжнародних механізмів, щоб запобігти її розповсюдженню. Тому є підстави побоюватися, що в найближчі роки коло ядерних держав замість звузитися ще більше розшириться.
Слід виходити з того, що, реагуючи на ядерну програму Ірану, відповідне озброєння розвиває Саудівська Аравія. Це посилює загрозу, що конфлікт між саудами й іранцями за панування в регіоні згодом може дійти до ядерного. Велике занепокоєння викликає й загострення між власниками такого озброєння Індією та Пакистаном. А розробка ядерної зброї малої потужності, яку можна застосувати навіть у локальних конфліктах, знижує бар’єр до використання такої опції.
Тому посилення активності у стримуванні ядерної загрози вкрай необхідне. Доки світовим демократіям загрожують автократичні й тоталітарні режими, які не визнають міжнародного права й не сприймають моралі самообмеження, існування ядерного обмеження для них є беззаперечною життєвою необхідністю. Досі це відлякування, принаймні для найближчих союзників, забезпечували США. Однак якщо Вашингтон (особливо в разі переобрання Трампа) й далі відмовлятиметься від своїх міжнародних зобов’язань, для деяких демократичних держав, які покладалися на захист американської «ядерної парасольки», раніше чи пізніше постане питання, чи не слід їм самим озброїтися?
Болісно переконатися в тому, що одностороннє ядерне роззброєння не робить мир стабільнішим, а навпаки, підвищує небезпеку війни, нещодавно довелося Україні. 1994 року вона віддала свій ядерний арсенал часів СРСР за зустрічні міжнародні гарантії недоторканності її території. Але 2014-го Росія анексувала Крим й окупувала території на Сході України, порушивши нею ж підписаний Будапештський меморандум. Якщо Україна зберегла б свій ядерний стримуючий арсенал, ця агресія навряд чи відбулася.
Читайте також: Фундамент демократії
Інші країни, які планують ядерне озброєння або вже активно до нього прагнуть, використовуватимуть українську ситуацію як аргумент, що недоторканність їм забезпечить лише власний арсенал. Вимога цілковитої відмови від ядерної зброї, як це сформульовано в угоді ООН, не пропонує жодного виходу з цієї небезпечної динаміки. Вона навіть абстрагується від конкретних проблем поширення цього типу озброєння, і не в останню чергу від засадничої відмінності між тим, володіють ним демократії чи диктатури.
Дедалі агресивніші авторитарні держави Росія й Китай інтенсивно озброюються й модернізують свої ядерні арсенали: ці держави надто далекі від готовності від них відмовитись. І якщо Захід не хоче опинитися в ролі маніпульованого й утискуваного, йому доведеться дати цьому адекватну відповідь. Після втрати чинності Договору про ліквідацію ракет малої та середньої дальності між РФ й США та зважаючи на відсутність перспективи незабаром підписати наступну редакцію, невдовзі може дійти до нової гонки озброєнь.
І замість мрій про дивовижне зникнення усієї ядерної зброї, західні демократії змушені будуть навчитися вживатись із жахливим парадоксом нинішньої епохи. Він полягає в необхідності переконливо погрожувати зброєю, яку аж ніяк не можна використовувати. Адже єдина легітимізація володіння нею — і надалі запобігати нищівним війнам.