Трагедія в Лівані із загиблими й пораненими внаслідок вибухання ґаджетів могла видатися далекою. Однак події минулого тижня мають слугувати нагадуванням про вразливість Великої Британії до атак, що межують із відкритою війною.
Навіть без вибухових речовин сучасні технології перетворюють на позір безпечні девайси на зброю. Їх можна віддалено вимикати (або вмикати), спричинюючи хаос або перевантажуючи електромережу. Їх можна перегрівати й викликати пожежі. Літієві батареї – потенційне джерело займання при неправильному поводженні (перевірено на власному досвіді, не намагайтесь повторити).
Зловмисники можуть експлуатувати вразливість нашого високотехнологічного світу. Нещодавно загадкові дрони призвели до закриття шведського аеропорту (цей інцидент перегукується з випадком в аеропорту «Ґатвік» 2018 року). Глушіння росіянами сигналів супутникової навігації порушило роботу авіації у нордичних країнах. Такі каверзи завдають нам збитків, лоскочуть нерви і створюють дилеми. Таємниче російське вантажне судно Ruby, що зазнало пошкодження й перевозить 20 тисяч тонн вибухонебезпечного добрива, намагається зайти в Балтійське море. Якщо його зупинити, ми порушимо міжнародне право. Якщо пропустити гігантську бомбу на плаву, ризикуємо страшною катастрофою.
І це далеко не поодинокі випадки. Росія роками дошкуляє країнам Заходу «активними заходами», як то звалося за радянських часів, нині ж використовують для цього термін «гібридна війна». Мета: підірвати моральний дух і посіяти розкол, уникаючи ризиків і витрат повномасштабної військової агресії. Серед методів: підпали, вбивства, побиття, шантаж, хабарі, кібератаки, економічний тиск, нелегальна міграція, правовійна (зловживання правовою системою), політичні каверзи, саботаж і багато іншого.
Мало країн Заходу вміють оборонятися від таких атак. Ще менше мають засоби для ефективної протидії. Це розхитує нашу систему стримування й забезпечує підґрунтя для майбутніх, серйозніших атак. Рідкісним винятком є Фінляндія, що має багатодесятилітній досвід взаємодії з Росією. Фінські можновладці вправляються у стійкості, країна відпрацьовує реагування й ефективно відповідає на каверзи словами і діями.
Утім у Великій Британії вороги найчастіше перехитровують владу. Цього літа з Москви вислали шістьох британських дипломатів у відповідь на наші бюрократичні обмеження проти російських чиновників у Лондоні. Обидві сторони замовчували інцидент, поки Кремль не заявив (приправивши заяву сенсаційними намисленими подробицями), що дипломатів піймали на шпигунстві. Світові ЗМІ охоче підхопили цю історію, і в’ялі заперечення Британії не справили жодного ефекту. У російську версію було легко повірити. У нашу – ні.
Міністерство закордонних справ запропонувало слушне пояснення: «злісні й абсолютно безпідставні звинувачення» стосовно дипломатів були спрямовані на послаблення «безпеки і демократії Сполученого Королівства, а також обмеження нашої підтримки для України за рахунок дезінформації, актів саботажу в Європі й безпосередніх утисків і обмежень проти наших дипломатичних місій у Росії».
Щоправда в обуреній заяві бракувало переліку наших заходів у відповідь. Стримування ґрунтується на ефекті «ой». Противник має боятися нашого реагування, знаючи з досвіду або з наших вірогідних заяв, що ми зробимо в разі атаки. У нашій взаємодії з Росією, Китаєм або Іраном бракує ефекту «ой». Як би ми вчинили, якби Росія спрямувала кібератаку на бази даних нашої системи охорони здоров’я? Або, якби дрони спричинили закриття «Гітроу»? Атака призвела б до колосального збою й економічних збитків. Із нашого ядерного арсеналу, прибереженого на крайній випадок, жодного толку в такій ситуації. Так само, як від наших перевантажених збройних сил. Черговий обурений прес-реліз і висилка з Лондона останніх російських дипломатів не спричинить ефекту «ой» у Москві.
Усі, кого ця інформація дивує, вочевидь, були вельми неуважними. Росія випробовує нашу систему стримування з 1990-х років; до неї в цій справі дедалі більше долучається Китай. Ми у відповідь запроваджуємо санкції, збільшуємо свою військову присутність у союзницьких країнах і робимо все сердитіші заяви. Деколи справляємо суттєвий вплив: скоординовані висилки після застосування нервового агента в Солсбері 2018 року істотно похитнули російські шпигунські мережі в Європі. Та, вочевидь, оскільки атаки Росії продовжуються, жодні з наших заходів їх не стримують.
Ми застрягли у своїй зоні комфорту. Допомагаємо Україні, але даємо недостатньо грошей і зброї для перемоги. Не хочемо спиняти власних банкірів, юристів і бухгалтерів, які відмивають російські гроші. Скільки підрозділів, управлінь і робочих груп у межах міністерств, відомств і уряду елегантно й таємно топчуться навколо проблеми, та не вирішують!
Міг би допомогти парламентський контроль. Однак Комітет із питань розвідки і безпеки – єдиний орган, достатньо поінформований і впливовий для публічного визнання наших провалів, – обмежений урядом у кадрах і повноваженнях. Новий глава комітету сер Джуліан Льюїс дуже стурбований із цього приводу.
Одним із варіантів протидії могло б стати зміцнення потенціалу України, щоб вона могла завдавати ударів по Росії. Прислужилися б також професійний осуд, цивільна відповідальність або кримінальне переслідування британських та інших поплічників Кремля, що зробили б значно менш привабливими місця бізнес-класу кремлівського потурального потягу. Якщо змусити цих поплічників до правди, ми б могли викрити закордонні статки кремлівських друзів. Американська правова система таким займається, наша – ні.
Раніше ми непогано справлялися. Підпільний британський орган політичного ведення війни розробляв підривні операції проти нацистів: від фальшивих талонів на їжу до підставної німецької військової радіостанції. Органу допомагали експерти з брудних методів при комітеті спецоперацій, якому Черчилль доручив «підпалити Європу». Ефекту «ой» явно не бракувало. Але тоді на карту було поставлено існування нашої держави. Та ми ще не усвідомили, що зараз ситуація та сама.