Коли снаряди рвалися спочатку у Сватовому, потім у Балаклії, самозаспокоєння ще спрацьовувало: ну це ж східні регіони, нехай і не надто наближені до фронту. Але ми й у мирні часи мали прецеденти: Лозова, Новобогданівка… Хто скаже, де може вибухнути завтра? Куди пробереться ворожий диверсант, а де смертоносне залізо «прокинеться» від недбальства чи «утилізації» задля прикриття незаконної торгівлі боєприпасами?
Відповіді на ці запитання мали б дати компетентні силові органи, їх не бракує. Однак навіть оперативні заяви «уповноважених зі зв’язків із громадськістю» навряд чи здатні переконати більшість населення, що безпека в нас на належному рівні. Гірка іронія полягає в тому, що вибухи під Вінницею сталися саме під час проведення в області антитерористичних навчань, тобто в момент, коли відповідні відомства в регіоні мали б перебувати в підвищеній готовності. Схильні до конспірології «експерти» акцентують, що пожежа трапилася в день народження президента, на його малій батьківщині, й це, мовляв, не випадково. Але суть в іншому: силові відомства за три роки війни й реформ не стали повноцінними гарантами безпеки.
Зазирнути за генеральські звіти про армію, поліцію, спецслужби (потрібне підкреслити) нового типу не так уже й просто. Секретність у цій сфері є необхідною, в умовах війни й поготів, тому чимало інформації не підлягає розголошенню, тому будь-яка спроба оцінити характер і якість реформ у силових відомствах завжди матиме одну ваду — брак вичерпних офіційних даних. Якщо уявити собі трансформацію силових відомств як масштабні будівельні роботи, то за завісами й риштуванням буває важко розібрати, що ж насправді відбувається: косметичний ремонт, реконструкція, реставрація чи консервація об’єкта.
Після «фасаду» реформ у МВС — запровадження патрульної поліції — відомство не може похвалитися серйозним оновленням, чимало старих кадрів оскаржили результати атестації, не бракує навіть одіозних беркутівців, що знайшли своє місце в Національній поліції. У колі активістів, які попервах були залучені до атестаційних комісій, побутує думка, що для повноцінного перезапуску правоохоронних органів потрібні новий, менш формалізований та ефективніший відбір кадрів. Міцно тримається за свої повноваження й привілеї прокуратура, яка не хоче поступатися НАБУ та іншим новоствореним органам. І тут позиції старої гвардії чи не сильніші, ніж у МВС. Генпрокурор Юрій Луценко працює у звичному йому режимі ток-шоу, а на місцях прокурори нерідко трудяться так, ніби революції й не було: справа одеських антимайданівців, яких звільнив з-під варти суд Чорноморська (див. Тиждень, № 38/2017), — яскраве свідчення того, як сторона обвинувачення може бути максимально непереконливою, коли не надто зацікавлена в розкритті резонансного злочину.
Як свідчать дані, які надало Тижню Міністерство оборони, більшість стратегічних завдань «Оборонного бюлетеня» (програмного документа, що регламентує реформи в оборонному відомстві. — Ред.) має статус «виконується». Оптимісти бачать принципово нову армію у 2020-му, песимісти — кадровий недокомплект, совкові звички генералітету й стару радянську техніку, яку не можна безкінечно ремонтувати та модернізувати. Сьогодні українське військо побудоване до потреб нинішньої позиційної війни, однак російська загроза є масштабнішою, ніж сотні кілометрів фронту на Донбасі, і відповіді на більші виклики нам ще потрібно шукати, передовсім у сенсі матеріально-технічного забезпечення, нових зразків озброєнь. До війська, що вповні відповідає загрозам ХХІ століття, нам ще пройти чималий шлях.
Чиатйте також: Позаду Вінниця. Доки палатимуть склади?
Говорити про СБУ як найбільш закрите силове відомство найважче, і не лише через секретність. Спецслужба навіть «косметичного ремонту» демонструвати не бажає. Часом оприлюднить дані про свої по-справжньому успішні операції, як-от викриття і знешкодження організаторів «Бесарабської Народної Республіки» на Одещині. Але про оновлення і зміни воліє мовчати, її співробітники навіть ігнорують обов’язкове для всіх держслужбовців е-декларування, тим часом як за відомством донині тягнеться довгий слід порушень і зловживань, пов’язаних передовсім із незаконним тиском на бізнес. Тоді як на головному горизонті діяльності СБУ, — запобігання диверсіям ворожої агентури, — м’яко кажучи, не безхмарно.
Сьогодні в Україні немає сфери життя, де реформи бодай не задекларовані. Однак у сфері безпеки ціна змін цілком очевидна: якщо й надалі грати в бюрократичний пінг-понг і хизуватися новими одностроями, то реванш неминучий, причому руками силовиків, серед яких не бракує тих, хто зараз своє перебування під присягою сприймає як момент, який треба «пересидіти до кращих часів».