Фіона Гілл ― високо цінована аналітикиня у справах Росії та Євразії, мабуть, найкраща в США. Її стаття видалася мені такою важливою, що я вирішив поділитися нею з моїми друзями у фейсбуку. Частині тих, кого знаю особисто, я відправив посилання на цей матеріал на приватні адреси. Я, звісно, не сподівався лавинної реакції та глибоких коментарів або сотень подобайок, які отримую, коли поміщаю фотографії моєї улюбленої спрингер-спанієльки Яри. І все ж, як з’ясувалося, я наївно вважав, що в ситуації, у якій перебуває Україна, добре обґрунтований аналітичний текст може допомогти зрозуміти широкий контекст можливої агресії Росії в Україні та широкі наслідки теперішніх дій Кремля.
За кілька днів помітив лише дві подобайки: одну від дружини, а іншу від знайомого кінорежисера з Нью-Йорка. Натомість уже кілька днів мою бульбашку у ФБ заливає хвиля аватарок з українським прапором у головній ролі. Я теж долучився, бо це простий і ясний жест солідарності, який до того ж не вимагає жодного зусилля.
Текст відомого аналітика ― це все-таки інтелектуальний виклик, але, мабуть, відіграє свою роль і мовний бар’єр, хоча більшість читачів не повинна мати труднощів із розумінням писаного для газети тексту. В моїй бульбашці в соціальних мережах, де я маю трохи більш як дві тисячі друзів у трьох мовних сегментах ― українському, польському й англійському, ― є активні коментатори, до яких я, зробивши свій вибір, не належу, і це, напевне, має вплив на алгоритм поширення моїх повідомлень.
Добре, що бодай дружині та знайомому режисерові сподобалася моя рекомендація. Але перейдімо до суті, а отже, до найважливіших тез, які подала пані Гілл.
Почну коротким, але промовистим реченням: «Ми знали, що це надходить». Далі ми бачимо сконденсований аналіз, зіпертий на багаторічний досвід праці в трьох американських адміністраціях: «Тієї пори (під час Бухарестського саміту НАТО у квітні 2008 року) я служила в національній розвідці, відповідаючи за Росію та Євразію, належала до команди, яка забезпечувала інформацією містера Буша. Ми застерігали його, що Путін вважатиме дії з наближення України й Грузії до НАТО за провокаційну діяльність, яка, ймовірно, призведе до випереджальних воєнних дій із боку РФ. Але до наших засторог зрештою не дослухалися. За кілька місяців, у серпні 2008 року, Росія вдерлася в Грузію. Україна отримала гучний і виразний російський сигнал. Наступні кілька років вона не наполягала на членстві в Альянсі».
І далі: «2014 року Україна хотіла підписати договір про асоціацію з Європейським Союзом, думаючи, що це може бути безпечний шлях на Захід. Москва знову вдарила, звинувативши Україну, буцім вона шукає тильних дверей до НАТО, анексувала український півострів Крим і почала опосередковану війну на Донбасі в південно-східній частині країни. Квола реакція Заходу на інтервенції 2008-го та 2014 років додала зухвалості Путіну, який прагне тепер більшого, ніж просто зачинити перед Україною «відчинені двері» Альянсу й захопити більше територій, ― він хоче викинути США з Європи.
…У грудні 2021 року відзначено 30-ту річницю розпаду СРСР, коли Росія втратила своє домінантне становище в Європі. Путін хоче дати США скуштувати ті самі гіркі ліки, які його країна була змушена проковтнути в 1990-х. Він вважає, що Сполучені Штати тепер перебувають у такій самій скруті, що й РФ після краху Радянського Союзу: тяжко ослаблені всередині й змушені відступати з-за кордону.
…Якщо Кремль тиснутиме досить сильно, Путін сподівається, що він зможе укласти нову безпекову угоду з НАТО та Європою, щоб уникнути конфлікту з невизначеним результатом, і тоді настане черга Америки покидати території, забираючи з собою свої війська та ракети.
Україна ― і мета Росії, і засіб тиску на США. Протягом кількох останніх місяців Путін затягнув адміністрацію в нескінченні тактичні ігри, які змусили Вашингтон оборонятися.
…Російські представники стверджують, мовляв, Москва не потребує «миру за всяку ціну» в Європі. Деякі російські політики навіть згадують про можливість випереджального удару по цілях НАТО, щоб показати нам, що в них серйозні наміри й ми повинні задовольнити їхні вимоги.
…Путін ― майстер спонукання примусом. Він створює кризу так, щоб він міг виграти, байдуже, що робитиме будь-хто інший. Погрози й обіцянки ― це, по суті, одне. Путін знову може вдертися далі в Україну або ж може лишити ситуацію в теперішньому стані й просто зміцнити владу над територіями, які Росія ефективно контролює в Криму та на Донбасі. Він може спричинити заворушення в Японії й розмістити гіперзвукові ракети на Кубі чи у Венесуелі ― або ні, якщо ситуація в Європі складеться так, як він хоче.
…Нині всі ознаки свідчать, що Путін хоче втягти США в нескінченну тактичну гру, прихопити більше куснів України й експлуатувати всі тертя та розлами в НАТО та Європейському Союзі. Для виходу з теперішньої кризи потрібні дії, а не реагування».
Геополітика знову грає першу скрипку в конфлікті Америки й Росії, сягає далеко поза межі України, і в цьому полягає парадоксальний історичний шанс на остаточний злам порохнявої парадигми, сподіваючись, що Америка цього разу не попустить.