Як було сказано у «Володарі перстенів», «світ змінився». Хоча, як на мене, то радше розділився. Ті сили, ідеї та люди, які зараз на бігу формують нову планетарну систему, були й раніше. Ми чули їхні голоси та думки, і, коли потім писатимемо історію «України, яка змінила світ», усе це згадаємо. Що виголошували та писали політики, публіцисти й усілякі «діячі», «експерти» та «володарі думок». У 1939–1940 роках західні політики з подивом констатували: слухайте, ми ж усі ідеї Гітлера могли прочитати ще 15 років тому в його «Mein Kampf»! Дехто й читав, але ж цікаві теорії одне, а танки Ґудеріана – трохи інше. Танки якось прояснюють зір і вносять таку саму ясність в інтелектуальні конструкції.
У геополітиці в нас зараз сильні всі, але мене цікавить вужчий фаховий цех – історичний. Причому не український, а російський. Як там мої колеги, які є носіями мудрості всесвітньої історії, оцінюють оте все? «Оте все» – то переважно ми. І вони. Розломи між старою та новою епохами проходять не територіями, а поміж людей. Тому «картографічне мислення», коли ми зафарбовуємо якісь терени в чиїсь кольори – це лише схема, бо зараз у Криму не де-юре, а де-факто співіснують і Росія, і Україна, і Європа, і Азія. Люди різні, й кожен виявляє чи принаймні чітко усвідомлює свою позицію. Так само й з істориками.
Хто з моїх російських колег прозвучав так, аби й до нас дійшов поголос? Першим назвемо професора Андрєя Зубова, редактора часопису «История России. ХХ век» із його статтею «Це вже було» («Ведомости.ру», 1 березня), а відтак скандалом із його звільненням з університету. Якщо сьогодні нам цікаві дані цього дослідника про референдум із приводу гітлерівського аншлюсу Австрії (явка севастопольців його перевершила), то наступна системна думка пана Зубова важить набагато більше: «І нарешті, здобувши Крим, роздертий внутрішньою ворожнечею, ми назавжди втратимо народ України: українці не пробачать росіянам цього зрадництва ніколи. Що, думаєте, не буде? Що це вже занадто, перемелеться – борошно буде? Не сподівайтеся, російські шовіністи. Наприкінці ХІХ століття серби й хорвати вважали себе одним народом, тільки поділеним кордонами, конфесією та графікою алфавіту… А зараз важко знайти народи, настільки озлоблені один проти іншого, як серби та хорвати…»
Читайте також: У Москві можуть початися антиукраїнські погроми
Утім, такі міркування з погляду історичної ерудиції мають, так би мовити, загальний характер. Аналогії, міркування, асоціації. Але ж повинні бути й думки фахівців, тобто тих, хто досліджує історію України. Ця спеціалізація в Росії є вельми строкатою. Досліджувати можна по-різному, і міра «глибини» дослідження не впливає на світоглядні настанови. Окремий сюжет становлять ті, хто вивчає націоналізм та крайньо праві рухи, на які, власне, путінська пропаганда й валить усі українські волелюбні прагнення.
Світову, судячи зі списку підписантів, петицію «Євромайдан – це визвольна, а не екстремістська акція непокори» (початок лютого) не підписав жоден учений, місцем роботи якого є Росія. І зазначу, це ще до кримських подій, які могли б зачепити за живе російських патріотичних учених. Працювати можна де завгодно, і деякі з авторів («групи дослідників, що складається із фахівців у галузі вивчення українського націоналізму й містить більшість нечисленних експертів із пострадянського правого екстремізму в Україні») мають російські прізвища, але я не наважуся лише по цьому судити про їхнє громадянство. Хоча, з погляду наближення й зацікавленості в українських справах, експертна спільнота РФ мусить стояти на чолі орієнтації в проблематиці.
Один із нечисленних фахівців з історії України в Інституті вітчизняної історії РАН Андрєй Марчуков тримається дещо іншої позиції, ніж пан Зубов. Іще до очевидної анексії Криму (а саме 26 лютого) «позицію Москви щодо ситуації в Україні» експерт назвав «млявою, цілком беззубою і нікчемною». «За великим рахунком, своїм невтручанням російське керівництво кинуло напризволяще в лапи західноукраїнським націоналістам народ Південного Сходу, Півдня України і Криму замість того, щоб виступити публічно або навіть неофіційно вийти на лідерів цих регіонів і сказати, що на них чекають у Росії. Замість того аби сказати, що вони бажані, їх просто відкинули. Тому вся ця активність народу Криму, на жаль, піде в пісок і закінчиться нічим. Тому що явного руху з боку Росії, оголошення Криму російською територією або бажаності його повернення до складу Росії немає». Тепер, мабуть, колега з РФ щиро втішений. Якщо його текст можна вважати буквально опозиційним (бо ж владу критикує), то він своєю «опозиційністю» доволі виразно показує очікування низки «експертних кіл».
Читайте також: Крим: російська агітація і гуманітарна криза
В «українському питанні» пан Марчуков відомий товстелезною монографією про національну політику в радянській Україні 1920–1930-х років. Йдеться про 500 сторінок аналізу літератури та архівних джерел. Нервова й екзальтовано-ностальгічна передмова автора містить цікаві міркування про те, що українська мова – це щось на кшталт «кокні – жаргону мешканців східного Лондона», а також сум за тим, що українська нація була короткозоро безпідставно створена радянською владою. Цілком зрозуміло, що ця категорія фахівців з «українського питання» – це передова зграя (ой, перепрошую, авангард) російської провладної експертної спільноти, яка створює для ЗМІ інтелектуальне тло «суспільних очікувань громадян Росії». «Критика влади» з її боку має вигляд виляння хвостом і радісного гавкоту хатнього собачки з озиранням на ласкавого хазяїна.
З огляду на те що колега Марчуков є очевидним «пророком», який дуже точно передбачає дії російської влади, не скидав би з терезів інші його критичні кпини. Раптом якісь їх наслідки будуть для нас відчутні?
Що стосується населення Криму, то, за словами історика, це «передусім росіяни, українці та представники інших національностей, такі як вірмени і греки». Когось явно бракує? Але ні, татари таки є: «Що стосується дій кримських татар, то, як зазначив Марчуков, кримськотатарський рух виступив на підтримку Майдану й «державного перевороту». У зв’язку із цим він констатував, що всі 20 років незалежності України офіційний Київ та українські націоналістичні організації мали своєю опорою в Криму виключно кримських татар, настроєних проти Росії, які прагнули створити власну державу, подібну до Кримського ханства… Останнім часом кримські татари поводяться відверто антиросійськи».
До чого тут такі розлогі цитати? А до того, що відбувається озвучення думок, «відповідь» на які міститиме російська політика. Ми вже знаємо, що є мешканці Криму «хороші» й «погані». Що робитимуть із «поганими»? Почекаємо на чергову критику Кремля з боку «експерта».
Було б некоректним обмежувати коло російських істориків «українського питання» таким одіозним представником. Є ще, наприклад, Алєксєй Міллєр, відомий класичними працями про Україну в політиці Російської імперії. Саме в ці часи (28 лютого) він став одним із засновників російського Вільного історичного товариства, метою якого є сприяти формуванню справді якісної наукової історичної спільноти в Росії без контролю державних структур. Критерії підбору співзасновників товариства були більш ніж об’єктивними – лише ті колеги, які за опитуванням інших, вважаються безперечними авторитетами у професійному середовищі. Тому тілька шана. Нам би так.
Читайте також: Соціолог Ірина Бекешкіна: «У разі розчарування у владі українці впадатимуть в агресію»
Пан Міллєр також поділився експертною думкою («Газета.ру», 26 лютого). Його запитували про коріння українського націоналізму. Стаття називалася «Люди, готові за ідею вмирати, готові й убивати». На основі цитати експерта. Характерно: дата нам покаже, що ця думка історика пролунала невдовзі після розстрілу майданівців на Інститутській. До російської агресії. Звісно, історик має у своєму арсеналі чимало аналогій із минувшини, і думка, винесена в заголовок, небезпідставна.
Тільки бажано, щоб на тлі чужої трагедії людина, яка має чудову історичну ерудицію, ще зважала на деякі морально-етичні настанови. Аналогії – річ чудова, але реальні смерті тих, «хто готовий убивати» озброєних людей дрючками та фанерними щитами, повинні дещо зміщувати акценти. Поки що, звісно, вони не почали самі вбивати, а вбивають їх. Але статус «фахівця з українського питання» не передбачає певної, бодай психологічної співучасті чи розуміння. Це холодні констатації персони, далекої від України та українців. Ті шановані моїми колегами класичні тексти московського історика були спостереженнями мікробіолога над чашкою Петрі. Ні, звісно, я не скаржуся. Країни різні, історики різні, люди різні. Але якщо ти вивчаєш якусь державу, ти відчуваєш за неї певну відповідальність. Це породжує якесь розуміння, а інколи – співчуття. А як же інакше второпати смисли її історичного процесу, який здійснюює місцева людність.
Зрозуміло, що в Києві відчуття «українського менталітету» тепер відрізняється від того, що в Москві. Суто об’єктивно. Але тепер втямки, що цей «менталітет» є. І навіть якщо згадати нарцисичні міркування класиків осягнення історії на кшталт Геґеля чи Маркса, стає зрозумілим, що українці стали (якщо колись не були) «історичним народом». Справжня історія ХХІ століття починається з нас. Нова міжнародна система, нові стосунки, новий світ. Ми щодня і щогодини це відчуваємо. Але повернімося до експертних оцінок українських справ.
Алєксєй Міллєр дає зважену оцінку проявам українського націоналізму: «Є кілька варіантів українських націоналістів. Для одних захоплення Бандерою і Шухевичем – неприємна річ. При тому вони вважають, що Україна мусить бути що більш незалежною, то краще. Вони навіть можуть бути радянського розливу. Радянська влада формувала українську ідентичність, але не виховувала ворожості до Росії та росіян». Чи відбулося щось із українським світосприйманням за останні 20 років, що було б помічене російським автором? Чи не змінилося покоління, чи не поварилися ми у своєму власному, часом дуже смердючому казані? Чи не виникло щось нове?
Однак Алєксєй Міллєр із нашої новітньої історії знає лише «потужну виховну роботу в дусі того підходу до історії, який запропонував Ющенко». Усі ми, місцеві мешканці трохи в курсі тієї «роботи». Оргазми від споглядання трипільських глечиків ми пройшли. Виявляється, нас тут «виховували». Промовчу.
«Інший варіант – це ті, хто схвально кричав на Майдані, – розмірковує Міллєр. – У західноукраїнському націоналізмі антиросійська складова очевидна. Він формувався у міжвоєнний період на тих землях, що були під владою Польщі. Для них поляки були ворогами, євреї були ворогами і Радянський Союз був ворогом, причому від певного моменту головним ворогом…» І раптом дивна констатація про Майдан: «В останні два місяці частка киян, яка була на площі, дорівнювала приблизно 15%, решта були приїжджі, переважно із Західної України». І я, як киянин, остовпів: останнім часом на Майдані не помітні кияни? Не знаю, що ще кияни повинні зробити для Майдану, аби їх помітив московський фахівець із «українського питання».
Хоча це я занадто нервую. Просто Алєксєй Міллєр зробив певну «фахову» помилку: коли про щось судиш, подивися своїми очима, а потім говори. Або науковець мусив би звернутися до соціології чи ще чогось, що можна перевірити дистанційно. Скільки, кого, звідки. Подивитися телевізор про якесь народне віче. Там бувало трохи народу з Києва. Дивує дивний комплекс щодо «галичан». Це як «корінь зла», на тлі якого хочеться не помітити тримільйонне місто – батьківщину Майдану і, перепрошую, «мать городов русских». Але ж чомусь у 1823 році російський мандрівник Ґлаґолєв писав: «Отже, добрі галичани ще не забули, що вони були колись дітьми Святої Русі й брати нам за походженням, мовою та вірою». Що ж відтоді трапилося? Брати зблизька познайомилися? От і решта України тепер знайомиться.
То які ж висновки робити з оцінок російських колег із приводу українських подій? Звісно, що їх набагато більше, аніж я процитував. Але виникає враження, що нас краще розуміють не «фахівці», а звичайні нормальні люди, для яких історія – це не лише минуле, казенні схеми й товсті книжки з «німецькою наукою», а ще й сьогоденне та майбутнє життя.