Про зміну переконань українців після 2014 року, що поділив історію держави на чіткі «до» та «після», пишуть чимало й регулярно. Про це свідчать навіть карти, які складають соціологи для презентації досліджень. З них цілком зникли Південний Схід і Північний Захід, на які ділили Україну раніше.
«Поняття «Південний Схід» — це вже міф. Колись воно мало сенс з огляду на електоральні та політичні орієнтації. Зараз усе суттєво змінилося», — заявив ще 2014-го соціолог Євген Головаха в коментарі Тижню.
Минуло майже три роки, і нині виникає запитання: чи є сталими зміни, що відбулися, та в якому напрямку вони рухаються? У червні 2016-го Центр Разумкова опублікував масштабне дослідження «Ідентичність громадян України в нових умовах: стан, тенденції, регіональні особливості», що ґрунтувалося на результатах проведеного наприкінці 2015-го опитування та зіставленні їх із попередніми даними.
Рушійними чинниками, які привели до Революції гідності, стали обурення застосуванням сили та небажання влади враховувати настрої людей у своїх діях. Пізніше розпочалася війна з Росією. Відвідуваність новинних сайтів під час Майдану та на початку воєнної агресії била всі рекорди. Політизованість українського суспільства видавалася досить значною. Проте дослідження Центру Разумкова виявило, що тільки 12% громадян дуже цікавиться політикою, ще 67% — певною мірою, 21% не цікавиться зовсім.
Читайте також: Соціологи: «В умовах війни навіть найбільш невдоволені владою утримуються від протестів»
Більшість опитаних (51%) визначили демократію найбажанішим типом державного устрою в Україні, ще 18% переконані, що за певних умов авторитарний режим може бути кращим, для 13% це питання взагалі не має значення. Як виявилося, частка прихильників демократії порівняно з 2012 роком дещо зросла: тоді їх було 47%, прихильників авторитаризму було 24%, частка байдужих становила 17%. Прибічників демократичних цінностей побільшало, незважаючи на доволі гучні дискусії та навіть заклики про необхідність «жорсткої руки» для наведення порядку в нинішніх умовах. Водночас у питанні панівного політичного режиму мало хто помітив зміни. Якщо 2012 року, за часів розквіту влади Віктора Януковича, українці оцінювали характер політичного режиму в 4,97 бала (де 1 — це диктатура, а 10 — демократія), то в грудні 2015-го в 5,24 бала.
Дослідники вирішили також вивчити розуміння українцями цінностей рівності та свободи — основ демократії. Концепт «рівності можливостей для виявлення здібностей кожного» (54%) переважає над концептом «рівності доходів та рівня життя» (36%). Водночас відносна більшість громадян (48%) віддала б перевагу життю в суспільстві, де все регламентує держава, але немає надмірної соціальної нерівності. Третина (35%) зробила б вибір на користь суспільства індивідуальної свободи, де кожен відповідає і піклується про себе сам. Перший показник соціологи пов’язують із патерналістськими нахилами в українському суспільстві, які й через 25 років після краху Радянського Союзу лишаються високими. Певною мірою цей показник руйнує стереотипне уявлення, що на Заході України живуть європейці, а на Сході панує совок. Бажання віддати державі відповідальність за низку сфер життя велике в усіх регіонах, хоча на Заході розрив між цим бажанням та прагненням особистої відповідальності справді менший: 44% і 40%. Для порівняння: у Центрі те саме співвідношення становить 49% і 34%, на Півдні — 49% і 28%, на Сході — 53% і 33%, на контрольованій Україною частині Донбасу — 45% і 35%.
У липні 2016 року заступник директора Центру Разумкова Юрій Якименко, коментуючи Тижню результати проведеного дослідження, закликав усе ж таки не розглядати їх як катастрофу: «Ми не сподіваємося на «доброго царя», це факт. Відповідь тут у визначенні бажаного суспільного устрою, яким більшість вважає демократію. Що ж до іншого, то ми ставили два запитання. Перше — визначення рівності як рівності можливостей, які треба самим реалізувати, чи рівності матеріального стану. Більшість схильна до першого варіанта. Із другим запитанням — у якому суспільстві готові жити люди: у такому, де є індивідуальна свобода, але кожен дбає сам про себе, чи в такому, де все регламентує держава, однак немає великої соціальної нерівності, — ситуація інша. Більшість підтримує останній варіант. Це не зовсім патерналізм, але бажання, щоб держава виконувала регулюючі функції, згладжуючи нерівність». За його словами, такі погляди зумовлені низьким рівнем життя більшості громадян і невеликою довірою до держави та її інститутів.
Загалом дослідження Центру Разумкова охопило період від 2005 року. Зміни в ідентичності громадян, які сталися за останнє десятиліття, соціологи охарактеризували як значні. Зокрема, виділили зростання ролі загальнонаціональної ідентичності стосовно локальної чи регіональної, а також «посилення ціннісного ставлення до своєї країни та самоповаги до себе як до народу, поширення українського національно-культурного компонента ідентичності, зокрема на Сході та Півдні».
При цьому українці пишаються передусім досягненнями в спорті, мистецтві, літературі тощо. Натомість, як зазначено в дослідженні, «політичний устрій держави та соціально-економічні досягнення й досі не дають підстав для гордості».
Науковці застерігають і від украй оптимістичних оцінок сьогодення: «Залишається актуальною небезпека виникнення та поглиблення конфліктів у суспільстві на ґрунті помітних розбіжностей між жителями різних регіонів, пов’язаних із вибором напряму подальшого геополітичного розвитку держави, відновленням територіальної цілісності України та вибором моделей співіснування з жителями окупованих регіонів, досягненням примирення та порозуміння».
Зовнішній вектор
Соціологічні служби більш-менш регулярно оприлюднюють результати опитувань громадської думки. Нині у вільному доступі є багато цифр уже за 2016 рік. Завжди існує загроза помилитися в оцінці даних, які наводять фахівці. Задля мінімізації таких ризиків у цьому матеріалі порівнюємо переважно результати опитувань, проведених однією соціологічною службою та на замовлення одного клієнта. Мета — оцінити не так точність конкретних результатів, як наявні тенденції. Соціологи застерігають, що зміни настроїв у межах 10% усе ж таки не слід розглядати як абсолютну тенденцію, оскільки на результати впливає багато чинників, особливо якщо йдеться про дані кількох різних років.
Читайте також: Юрій Якименко: «Більшість громадян хотіла б пишатися своєю державою і пишається нею»
Одним із безпосередніх наслідків Революції гідності та воєнної агресії РФ стало утвердження західного вектора міжнародної співпраці. Однак перспектива інтеграції з ЄС здавалася українцям привабливою й до згаданих подій. Неабияку роль у цьому відіграла колишня влада, яка широко популяризувала свої успіхи в підготовці до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Це був один зі стовпів стратегії переобрання Віктора Януковича на другий президентський термін, яку він сам успішно завалив, коли одномоментно змінив зовнішній напрям України.
Вступ до Європейського Союзу досі лишається бажаним для більшості українців. У вересні 2016 року 51% опитаних Соціологічною групою «Рейтинг» віддав перевагу інтеграції з ЄС перед Митним союзом або іншими об’єднаннями. Водночас у вересні 2015-го таких було 57%, а в тому самому місяці 2014-го — 59%. Може бути низка причин для незначного зниження показника. Угода про асоціацію не мала очевидного впливу на рівень життя більшості громадян. Багато хто обурений нібито кволою реакцією країн Європи на російську агресію в Україні. Епопея з наданням безвізового режиму, яка триває досі, та негаразди всередині самого ЄС також залишають відбиток у головах українців.
Цікаво, що прихильників Євросоюзу, за даними тих самих опитувань із різницею у два роки (2014 і 2016), поменшало на Заході та в Центрі й побільшало на Півдні (щоправда, за цей час Дніпропетровщина в опитуванні «перекочувала» з макрорегіону Схід на Південь).
Найбільша, можна сказати, карколомна зміна спостерігається в ставленні до НАТО та Росії, і сталася вона саме під впливом початку війни на Сході України та окупації Криму. За два роки прихильність українців до Альянсу стабільно зростала. За оцінками того самого «Рейтингу», від 38% у квітні 2014-го до 43% у квітні 2016-го. Частка його опонентів за цей час зменшилася із 40% до 29%.
З Росією не все так однозначно. Незважаючи на майже три роки війни, українці не ототожнюють населення Російської Федерації та її владу. В очах багатьох головним і чи не єдиним винуватцем воєнної агресії є Владімір Путін. За результатами вже згаданого дослідження Центру Разумкова, частка українців, які позитивно ставляться до громадян Росії, з квітня 2014-го до грудня 2015-го зменшилася з 44,9% до 29,9%, негативно — зросла з 16,6% до 23,1%. Водночас до Путіна позитивно ставиться тільки 6,3% громадян, негативно — 73,1%. Схожі результати щодо Путіна наводять й інші соціологічні служби. Тоді як опитування КМІСу показали, що з лютого по червень 2016 року ставлення українців до Росії загалом дещо покращилося. Коментуючи такі результати, гендиректор КМІСу Володимир Паніотто закликав не пов’язувати це виключно з обміном Надії Савченко, який випав на той час: «Можливо, і для нас конфлікт стає звичним, «рутинізується», тому ставлення українців до Росії повертається до традиційно позитивного. Однак, на відміну від Росії, в Україні загибель людей на Донбасі є постійною щоденною темою у всіх новинах. Можливо, в українських ЗМІ стає менше інформації про присутність на Сході російських військових (особливо рядового складу), тому населення меншою мірою, ніж раніше, пов’язує військові дії з росіянами. Це питання потребує подальших досліджень».
Головні проблеми українців
Зміни у ставленні до окупованого Донбасу відбуваються повільно. Фонд «Демократичні ініціативи» в жовтні 2015-го й травні 2016-го проводив два дослідження. Запитання так чи інакше стосувалися майбутнього «ДНР» і «ЛНР». Близько 50% громадян в обох опитуваннях заявили, що окуповані території повинні повернутися до складу України на тих самих умовах, що й до конфлікту. Близько чверті згодні надати їм більшу незалежність від центральної влади. Доволі багато (понад 15%) людей узагалі не має відповіді на поставлене запитання. Однак зміни між двома опитуваннями помітні в регіональному розрізі. На Заході та Півдні поменшало прихильників довоєнного статус-кво, у Центрі та на Сході, навпаки, їх побільшало. На 5% за півроку (до 40%) зросла частка тих, хто вірить у санкції як засіб примусу Росії до миру (це найпопулярніша відповідь на запитання про шляхи його досягнення). Решта показників змінилася в межах статистичної похибки. На силове вирішення покладається близько 15% громадян.
Водночас на 7% (із 54% до 47%) поменшало тих, хто вірить у можливість досягнення прийнятного для всіх сторін конфлікту компромісу. Дещо побільшало (але несуттєво) прихильників миру за будь-яку ціну й, навпаки, тих, хто переконаний, що миру можна досягти лише в разі перемоги однієї зі сторін. Ситуативно ж понад 50% українців підтримує повну або часткову ізоляцію окупованих територій Донбасу.
Читайте також: Олена Богдан: «Соціологія — наука, яка нас вивільняє»
Про певне зниження зацікавленості громадян у війні на Донбасі може свідчити оцінка ними найбільших проблем. Під час опитування, яке проводить «Рейтинг», респондентів просять назвати три найважливіші проблеми для України та, окремо, особисто для них. Воєнні дії на Донбасі щоразу опинялися у топ-3. Однак якщо у відповідях про загальноукраїнські проблеми війна завжди на першому місці, то в особистому рейтингу тільки на третьому. Окрім того, з липня 2015-го до жовтня 2016-го показники знизилися відповідно з 63% до 53% та з 45% до 35%. Серед інших проблем, на які неодмінно вказують українці, — корупція в держорганах, безробіття і контроль за зростанням цін. Серед загальноукраїнських частіше стали згадувати соціальний захист бідних, низький рівень виробництва та злочинність. Серед особистих — падіння курсу гривні. Вочевидь, такі відповіді є реакцією передусім на економічні негаразди.
Постійною ознакою українського суспільства є недовіра до інституцій. За три роки після Революції гідності передусім держава та її органи не змогли змінити ставлення людей до себе. Двозначними показниками цілковитої довіри можуть похвалитися хіба що добровольчі батальйони, церква, волонтери та ЗСУ. За інформацією Центру Разумкова, помітною є різниця у сприйнятті громадянами «старої» та «нової» поліції: першій повністю довіряє близько 2,5%, другій — майже 8%. «Антилідерами» довіри (якщо не брати до уваги виборні органи влади та уряд) традиційно є суди, держапарат і прокуратура.
Тим часом українці не готові терпіти будь-що лише задля збереження спокою в країні. Понад 50% громадян, за інформацією різних соціологічних служб, ладні радше вийти на вулицю з протестом, аніж терпіти. Кількість переконаних у тому, що країна рухається в неправильному напрямку від часів перемоги Революції гідності, зросла майже удвічі. За таких умов відсутність багатотисячних акцій на центральних вулицях міст можна пояснити не мудрістю влади, а вічною надією українців на краще і браком чіткої та зрозумілої мети протестів.