День ухвалення Цивільного кодексу мав би стати національним святом. Наступним за значенням після Дня Конституції. Бо цивільний кодекс і є другим за значенням засадничим документом держави, який визначає правову рамку взаємодії між громадянами. Французи досі вдячні Наполеону не за похід на Москву, а за кодекс його імені. За ним і живуть.
У нашому буденному практичному житті Цивільний кодекс навіть важливіший за Конституцію, хоча вона ніби є документом прямої дії. Бо жоден суддя не ухвалюватиме рішень, спираючись на її статтю 28 (право на повагу людської гідності), а на статтю нового Цивільного кодексу спиратиметься, відмовляючи в розлученні дружині чоловіка, що з неї знущається. Бо в проєкті йдеться про необхідність спробувати примирити подружжя, дати їм додатковий час подумати. Доки тимчасом він її замучить до смерті. Може, малася на увазі віддалена мета збільшити в такий спосіб народжуваність у країні? Ну це так, до прикладу.
Ні, почнімо з початку: маємо Цивільний кодекс, прийнятий 2003 року. Недосконалий, як і все в світі, але надається до покращення. Раптом місяць тому група парламентарів на чолі з головою Верховної Ради запропонувала кардинальну заміну, на минулому тижні її швиденько ухвалили в першому читанні. Небайдужа громадськість негайно вчепилася в проєкт відразу за кількома напрямками вдосконалення. По-перше, намудрили зі шлюбами. По-друге, пройшлися по ЛГБТ. По-третє, й це піднімає настрій найбільше, впровадили нове, принаймні для нашої географії, юридичне поняття «доброзвичайність». Ну що ж, добрі звичаї — річ корисна.
Мені соромно зізнаватися, але в нормі мене мало цікавлять права гендерних меншин. Однак коли я дізнаюся, що законодавець прагне ускладнити й без того непросте життя деяких моїх близьких і друзів, а серед них є представники отих мешин, це вже стає й моєю проблемою, бо призначення держави — гарантувати й захищати права, а не додатково з якогось доброго дива обмежувати їх. Як людині, яка давно перебрала ліміт шлюбів, мені байдуже, що там намудрили в цій сфері регулятори, проте мої близькі й знайомі все ще продовжують з’ясовувати й регулювати свої сімейні стосунки, тож мені їх шкода. Є ще смаколики в 149 пунктах пафосної хартії, й жоден експерт, із першими враженнями яких я обізнався, не вважає, що вони в чомусь полегшують будення моїх багатостраждальних співгромадян. То ж навіщо?
Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, він же ініціатор і співавтор законопроєкту, дуже пишається новацією й підкреслює свій епохальний внесок. Нехай мене тисячу разів звинувачують у конспірології, але я переконаний, що мета перформенсу — нагадати громадськості про існування пана спікера як окремої політичної фігури, потенційного ключового гравця завтрашніх політичних процесів, більше жодних раціональних мотивів я не бачу. Є підозра, що зі своїми планами правник №1 сильно прорахувався, бо авторитет очолюваного ним органу в нашій, нагадую, парламентсько-президентській республіці на даному етапі радше від’ємний. Депутати нинішнього скликання, принаймні їхня арифметична більшість, встигли за довгих майже сім років зарекомендувати себе як збіговисько не дуже компетентних, не дуже сумлінних статистів, краще сказати: сачків. Минулорічний рівень довіри в 13-15% — не те, з чим вирушають заявити про своє місце під сонцем, і це ще до «картонкового майдану». Тепер буде ще гірше.
Однак для небайдужого спостерігача й водночас піддослідного неабиякий інтерес становить саме антропологічний підтекст ініціативи. Окрім решти нісенітниць, згадувана в документі на кожному кроці ота доброзвичайність, предмет кпинів кожного першого експерта, ні з якого боку не є юридичною категорією, а прозорий натяк на римське право залишає відчуття хіба що чергової незручності. Хай там як, а неологізм тут уже не порожнє гасло. Читаємо:
«Стаття 6. Доброзвичайність (boni mores) 1. Приватні відносини регулюють з урахуванням доброзвичайності. Доброзвичайність – це сукупність моральних норм та принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, усталених у суспільстві. 2. У разі якщо суспільні відносини суперечать доброзвичайності, настають юридичні наслідки, визначені цим Кодексом та/або іншим законом, або договором». Стандартів? Юридичні наслідки?
Загалом понад сорок положень проєкту спирається на наші з вами добрі звичаї. Поняття «моральні норми» з минулого Кодексу є теж суто декларативним із точки зору юриспруденції, але там ним хоча б не так зловживали. Туман розсіюється, якщо припустити, що доброзвичайність — калька не з латинського boni mores, як натякають новатори, а з нинішніх московських «традіционних ценностєй». Усе стало на свої місця. Я, звісно, не стверджую, що ми впритул наблизилися до «суверенної демократії» кремлівського зразка, тут схожість радше типологічна. Поясню свою думку, але спершу наведу, не можу втриматися, замальовку з натури письменниці й водночас провідної вітчизняної юристки Лариси Денисенко. Вона розповідає про добрі звичаї в селі на Чернігівщині, де в неї куплена хатка. «Ходили чутки, що Маруся [жіночка з села] привісила чи придушила свого чоловіка (…) Йду з псом повз її хату, а там усюди люди! Я питаю, а що ви тут робите, шановні? А вони кажуть, що поводиться Маруся негідно, як слід чоловіка не відкричала, не відстогнала! Я кажу: я перепрошую сердечно, але ви ж кажете, що вона його вбила, то чого ж кричати? Відповідь була така: Ларисо Володимирівно, ви людина шанована, столична письменниця, як ви такого не розумієте? Вбила то діло житєйське. А відкричати мусить, бо то такий порядок вєщєй!»
Звичаї в українців різні. Є звичай допомагати сусідам у скруті. А є звичай їх топити. Є звичай ділитися останнім. А є воювати за грушу на межі. Є звичай повставати за свою свободу й гідність. А є підлабузничати, догоджати, приєднуватися до сильного. І таке інше. Екстремуми, що ті, що ті, глибоко вкорінені, що тобі ближче, до того й апелюй. Влада, якій бракує сенсів і сценаріїв, від мракобісних режимів ХХ століття й до сучасноих адептів MAGA, хапається за архаїку як за рятівне коло. Ненависть до толерастів і ліберастів — магістральна ідея не лише ерефівських упирів, це універсальний засіб політиків, що зайшли в тупик, спробувати мобілізувати «глибинний народ». «Глибинного народу» в нас не бракує: він ненавидить корупціонерів, але не проти «порєшать» із кумом. Він зневажає жінок низької соціальної відповідальності, але легко ходить наліво. Він ненавидить будь-яку владу, але за найменшої нагоди дряпається нагору. Ось така вона двосічна, наша традиційна мораль. Ось він, підмурок офісу простих рішень.
Людина архаїки спирається на порядок вєщєй, не замислюючись. Вона шукає рішення в далекому минулому, як вона його собі уявляє, а не в найближчому майбутньому. Вона бачить себе носієм моралі як такої, а будь-яких опонентів називає продажними збоченцями. А ще людина архаїки вважає себе хитрою, але надурити її обіцянками райського життя — як дурному з гори збігти. У часи втоми та розгубленості саме вона — електоральне ядро. І саме до неї фактично апелюють найкращі юристи країни, які, за твердженням топ-автора, брали участь у розробці Кодексу 2.0.
Last but not least: вам більше нема чим займатися? Нема.
