— Знаєш, я досі в такому шокові, уявляєш, як це: прокидатися щоранку з думкою, що тепер майбутнє — твоє, сім’ї, цілої країни — у руках актора з телевізора?
— Та лиши мене з цим. От кажуть, маладьож-маладьож, уся така інакша, розумніша, правильна… І шо нам та маладьож наробила тепер?
Саме такий діалог двох літніх чоловіків я почула в маршрутці два роки тому. Діалог, який мав би вкотре підкріплювати міф відмінності політичної культури поколінь. Бо малі, від того дурні, знову імпульсивно оберуть пустого, але харизматичного популіста. Старі, а від того дурні, проголосують не за кандидата, а за літр олії, банку томатної пасти й трохи круп зі жменькою скороминущого спокою. Ті, котрі не надто вписуються до концепції «малих» чи «старих», — від того не менш дурні — так і не знайдуть найменше зі всіх зол та просто проігнорують чергову перезмінку державницьких п’ятирічок. От ми й залишимося знову з «новими», «бувалими», «альтернативними», «не надто новими, але добряче перефарбованими» край боронити. І немає тому ради!
Що не так?
Характерну для політичного простору тенденцію колективного перекладання відповідальності на попередників чи наступників не варто цілком ототожнювати зі зміною свідомості поколінь. Так чи так, для різних цільових аудиторій є різні методи впливу. Натомість чергові сплески в політичній культурі нації зумовлені не віковим поділом виборців, а радше історичними процесами.
Тож періодизація змін суспільної свідомості та електоральних настроїв прямо випливає зі зламів спокою самої держави. Помаранчева революція, Революція гідності, початок війни — кожен із цих сплесків розширював карту прозахідної державницької України. Також щоразу траплялася суттєва зміна у свідомості самих людей.
Читайте також: У пошуках успіху
Однак навіть попри якісні процеси, ці зміни досі не відображаються у ставленні до політиків та свого громадянського обов’язку під час виборчих кампаній. Чіткого переходу суспільних прозахідних настроїв у електоральний вибір ми поки що не спостерігаємо. Вибори 2019 року яскраво підтверджують цей факт, запевняє політолог Михайло Басараб: «Країна, що пережила революційні потрясіння і впевнено стала на захист територіальної цінності та ідентичності, обрала цілком ідеологічно невиразного Володимира Зеленського. Кандидата, який не ніс у собі чітких позицій щодо відносин з агресором чи геополітичних прагнень України. Кандидата, що так і не зміг знайти рішучі відповіді на рішучі запитання. Чому так сталося? Значною мірою тому, що українці досі залишаються глибоко травмованою постколоніальною нацією. Десятиліття Радянського Союзу і століття перебування в межах інших імперій неабияк вплинули на політичну свідомість суспільства. Україна досі не зміцнилася інституційно. Тому поки що ми і живемо з певними ментальними інерційними імпульсами».
Разом із постколоніальними травмами українську націю формують і виклики сучасності. Нині політичній культурі доводиться змагатися за увагу потенційного виборця зі всюдисущою революцією соціальних мереж. Вони — найсприятливіше середовище для знищення будь-яких субординацій та правил гри. Навіть несвідомо для нас саме вони стали осередком виборчого хаосу, цілковитого краху авторитетів, зумисних фейків та руйнації спроб побудови колективної свідомості.
Хто винен у «що не так»?
Серед українців є більш-менш чітко окресленим електорат, що вимушено травмований колоніальними процесами державотворення, тож, можливо, не до кінця усвідомлює всю важливість своїх громадянських дій (чи їхню відсутність). Водночас з іншого боку також є електорат, щоправда, сформований на разюче інакших подіях та умовах. Той, що мусив би сповідувати кардинально відмінні цінності та максимально критично й прискіпливо сприймати цей світ. І цей електорат, за ствердженням багатьох, — «маладьож, яка нам тепер наробила».
Загалом у незалежній Україні народилося, виросло та сформувалося вже ціле покоління молодих виборців. Це люди, що відверто не уражені хворобами радянського минулого. А проте вони у свій особливий спосіб проявляють несерйозне ставлення до ймовірних політичних загроз і ризиків, переконана докторка соціологічних наук, завідувачка відділом соціальної психології Інституту Соціології НАНУ Олена Злобіна: «Радянська людина взагалі не мала такої нагоди когось обирати, — запевняє соціологиня, — тому, відколи ця нагода трапилася старші люди впевнено користуються нею сповна. Вони ходять голосувати, люблять бути задіяними в політичному процесі. Різниця між двома поколіннями в тому, що старше знає, що так може й не бути. Молодь позбавлена страху втратити можливість вибору, можливість голосу, тому знецінює цей процес. Зараз ми вийшли на таку ситуацію, коли всі розуміють, що постійна й законна зміна головних облич держави є як щось само собою зрозуміле, правильне і належне».
Водночас твердження, що більшість молоді нині (не) свідомо підтримує Володимира Зеленського, не зовсім відповідає дійсності. Так, зокрема, опитування, яке дослідницька компанія Gradus Research провела наприкінці грудня минулого року, показало емоційне ставлення респондентів різного віку до персони президента. З дослідження стало відомо, що молоді люди віком від 18 до 24 більше, ніж старші, відчувають до Зеленського повагу та інтерес (показники 19 і 24 серед вікової групи 18–24 — проти показників 6 і 4 у старшої вікової групи 55–60 відповідно). Однак зацікавлення молоді не варто переоцінювати, адже вона лідирує і за байдужим ставленням до президента (показник 32 проти 9 в старшої групи респондентів).
«Молодь хоче загальних змін, бо у своїй персональній історії ще не прив’язана сильно до цін, податків, необхідності забезпечувати сім’ю, — розповідає Олена Злобіна. — В неї просто інший життєвий етап. Той, на якому здається, що радикальні зміни можливі, що з приходом нових облич та їхніх свіжих поглядів усе змінюється. І молода людина в цій ілюзії ще перебуватиме тривалий час. Це цілком нормально для її стану та віку не мати потреб у безпеці».
Ще декілька років тому молоде покоління прийнято було асоціювати з разючими та доволі позитивними змінами в суспільно-політичному житті. Саме воно, реагувало на подразники, що так чи так суперечили національній ідеї чи стояли перешкодою на шляху до державницького розвитку. Саме молодь була біля джерел обидвох революцій, чим сформувала здебільшого позитивний імідж «інодумців» та «ментально інших» в інформаційному просторі. Саме молодь під час передвиборчих баталій була страшенно недооціненою політиками — і здебільшого даремно.
Читайте також: Єгор Стадний: «Освіта стане не тригером, а фундаментом перемоги»
Електорат віком від 18 до 29 років завжди залишався в аутсайдерах серед усіх вікових груп, що брали участь у виборах. Так, за оціненнями експертів соціологічної служби Центру Разумкова, у 1998 році на виборчі дільниці прийшло приблизно 67% осіб віком від 18 до 29 років. У 1999 цей показник становив уже 61%, а у 2002-го явка молоді опустилася до 59%. Більш активно такі виборці проявили себе під час Помаранчевої революції. Явка молодих людей, що становила приблизно 71%, зіграла суттєву роль у виборі проукраїнського кандидата Віктора Ющенка. Далі кількість молоді, що вирішила долучитися до всенародного волевиявлення, суттєво зменшувалася. На президентських виборах 2014 року рівень активності вікової групи 18–29 зупинився на рівні 44–46%. Попри це, ті представники молоді, які долучалися до виборів, упродовж останніх десятиліть завжди голосували інакше, ніж старше покоління. Здебільшого вони підтримували саме проукраїнських кандидатів із демократичною риторикою. Що більш юним був електорат, то меншою залишалася підтримка проросійських та відверто популістських сил.
Однак 2019 рік цілком зруйнував ліберальне та схвальне ставлення до політичної позиції молоді, викорінив її позитивний імідж. Замість рушійної сили змінотворців покоління до 30 років почали ототожнювати з цілком нераціональною, піддатливою, схильною до провальних емоційних поривів масою. У 2019-му на виборчі дільниці прийшло приблизно 40% українського покоління 18–29. Однак навіть цей невисокий показник відіграв вирішальну роль у процесі зміни глави держави.
Вибір 2014 — інстинкт самозбереження
Історичні сплески традиційно стають лакмусовим папірцем для суспільних реформацій. У 2014 році українська нація на виборах — як парламентських, так і президентських — зробила вибір на користь прозахідних державницьких сил. Президентом став Петро Порошенко, а найбільше мандатів отримала партія «Народний фронт». Прозахідна більшість у парламенті значно перевищувала потрібну конституційну. Чому так сталося? Бо країна 2014 року жила на хвилі Революції гідності, повалення проросійського режиму Януковича, в умовах початку агресивної війни Росії проти України. Тут визначальну роль відіграв суспільний інстинкт самозбереження, адже українці, зокрема й представники молодого покоління, пішли голосувати з чіткими та рішучими намірами. Вони хотіли обрати ті політичні сили, які ствердно декларували прозахідну та, що важливіше, антиросійську позицію. Люди шукали порятунку, тож голосували за тих, хто найбільш імовірно міг би їх захистити.
Вибір 2019 — ілюзія безпеки
У 2019 році, з огляду на різні причини, українське суспільство жило в кардинально інших, як порівняти з 2014, обставинах. За 5 років відчуття війни та небезпеки агресивного вторгнення притупилося. Суспільство змирилося, звиклося та просто почало забувати про окупований Донбас та анексований Крим. Тим паче право голосу отримали люди, які у 2014 році були ще занадто юними, щоб осягнути всю небезпеку та значущість загроз, які постали перед державою. Зрештою, значна частина українського суспільства жила в ритмі звичайного й безтурботного життя, тож, імовірно, не відчувала жодних сумнівів у тому, щоб прийти на виборчу дільницю та проміняти яку-не-яку стабільність на «нове обличчя», що пропонувало спрощені відповіді на складні запитання й паразитувало на емоціях. І ключову роль у прагненні необміркованої та нічим не підкріпленої, але новизни, відіграв саме молодий електорат. Так, у першому турі виборів, за даними Національного екзит-полу, за Володимира Зеленського проголосували 57% українців віком до 29 років. Водночас серед тих, кому 60+, — лише 12,5%. Статистика демонструє: що молодшими були виборці, то частіше вони голосували саме за Володимира Зеленського й рідше — за інших кандидатів. Вибори 2019 року, ймовірно, стали першими за період незалежності, що поділили електорат не географічно (за так званою лінією по Дніпру), а за віком.
«Зняття відстаней та обмежень, які прийшли з епохою соціальних мереж, зокрема, саме до молодого виборця, неабияк посприяли вибору нового глави держави, — запевняє політолог Михайло Басараб. — Зеленський насправді не задав, а підхопив цей тренд соціальних мереж, відчув суспільні настрої і просто підсвітив цю хвилю прожектором. Так і здобув собі популярність. Тому що в цьому якраз і полягає популізм — подобатися людям. Коли Зеленський казав, що, мовляв, кожен з нас міністр, кожен з нас президент, кожен може керувати країною, світом, всесвітом… І для цього не треба навчатися, здобувати досвід. Бути користувачем соцмереж — цілком достатньо, щоб розуміти ситуацію, управляти. У соцмережах немає субординації — ти можеш висловлювати свою думку з приводу будь-чого, це найдоступніша трибуна. Після перемоги Зеленського поки що з країною не сталося жодних потрясінь, щоб люди переосмислили своє ставлення до політики, політиків, до загроз, до викликів, перед якими стоїть Україна. Але так довго тривати не може. Рано чи пізно ця ілюзія, що кожен з нас президент, обернеться достатньо серйозними проблемами».
Таке доволі несерйозне ставлення молодих виборців у 2019 році чимало експертів пояснюють саме відсутністю досвіду проживання в колоніальній Україні. Тобто та характеристика, яка раніше мала якісно вирізняти покоління до 30, цього разу зіграла проти національної ідеї. Молоді українці, не знаючи, що таке Радянський Союз, не відчули на власній шкірі «переваг» тих часів. Тож нині вони просто не знають, чим може обернутися легковажність, не відчувають можливих загроз втрати держави та втрати контролю над ситуацією. Натомість старші люди, які є своєрідним ментальним «продуктом» колоніального минулого, поставилися легковажно до політичних процесів якраз через наявність неусвідомленого травматичного досвіду.
Вибір 2024 — щоб що?
Народне волевиявлення 2019 року чітко демонструє головні політичні тренди сучасності (див. Тиждень № 33–34/2021 «Глибинні течії»). Серед основних — традиційний вибух популізму, щоправда, не класичного, а видозміненого, переповненого емоційною неполітичною атмосферністю. У 2019-му електорат чітко задав тренд на відверту недосвідченість та шоуменізацію. Судячи з вікового розподілу виборців, саме молодь найбільше потребувала цієї емоції, інакшості, новизни. Чи можемо ми ствердно визнати, що завдяки молодому електорату нині тривають трансформації політичної свідомості? Так. Однак проявляються вони в дещо своєрідний спосіб. Одним із головних маркерів змін є не те, що українська молодь хоче витіснення сталих політичних еліт на противагу недосвідчених, далеких та нових, а те, що таки досягає бажаного — на відміну від «ексколег» по колоніальному нещастю.
2019-й чітко продемонстрував: до влади прийде той, кого саме в цей момент там хочуть бачити українці, навіть якщо цей «той» ламає роками пропрацьовану систему й десакралізує політичну дійсність. Це явище жодним чином не означає прогрес чи регрес політичної свідомості — воно просто встановлює та підтверджує зміну, і чим ця зміна обернеться, продемонструють передумови та наслідки виборів у 2024 році. Тоді і молоде, і старше покоління знову піде голосувати з чітким прагненням. Але вибір полягатиме не просто в іменах у бюлетенях, а в чергових трендах і потребах, переконана завідувачка відділу соціальної психології Інституту соціології НАНУ Олена Злобіна: «Електорат не мислить в чітких категоріях, яким має бути новий політичний лідер в принципі. Ми не хочемо конкретно якогось президента, ми хочемо змін. І наші бажання пов’язуємо виключно з тою пропозицією, яка є зараз на ринку. Декого просто не задовольняє реальність, в інших відчувається втома від відсутності змін. Так зростає попит на щось нове. Є безліч чинників, які впливають на те, що відбувається в електоральному просторі. Сказати, що є якась позитивна загальна тенденція, що нинішнє покоління обиратиме більш підготовлених, сучасних, важко».
Читайте також: Брендбук для країни
Проводячи паралель із 2014 та 2019 роками, можна зрозуміти: очолити країну у 2024-му може будь-хто. Усе залежатиме безпосередньо від ситуації, у якій опиниться суспільство, чого воно потребуватиме: мінімальної стабільності та відчуття захищеності чи розважливих спроб і помилок та гри у «А що як?». Продемонстрований у 2019-му тренд політичної безвідповідальності може призвести до проблем національного рівня, чергових криз та потрясінь. І ось тоді, звичайно, прийде запит на політичні сили з доволі приземленими та реалістичними виборчими програмами й такими ж обіцянками. Якщо ж за два роки люди й надалі житимуть в ілюзії та вигаданій абстрактній реальності, де відчуття загроз цілком нівелюється, можливе аналогічне з 2019 несподіване голосування. «Щоб люди були відповідальними зі своїм політичним та електоральним вибором, вони повинні жити в дуже приземлених та реалістичних умовах, — переконаний політолог Михайло Басараб. — Коли у 2014 році політичні еліти намагалися вберегти суспільство від загроз та криз, відгородити їх від проблем і зробили аж занадто швидко добре, люди відповіли на це своєю безпечністю. Ось такий парадокс. Щоб люди голосували відповідально, вони повинні переживати кризи і ризики разом з країною. Тільки це може змусити людей бути відповідальними. Якщо в країні чи навколо неї не все нормально, люди повинні це відчувати постійно, жити одним подихом із державою. Бо якщо ні — виникають проблеми, і під час війни ми голосуємо за коміка».
2004… 2014… 2024… Якщо зважати на циклічність суспільних процесів в Україні, перед наступними виборами в українців має бути черговий злам політичної свідомості. Щоправда, сьогодні складно визначити, яким саме він буде та чи приведе до якісних змін і ротації поколінь.