Прочитав про неї, коли вона вже провалилася, до якогось Білої Балаклави майже ніхто на Михайлівську площу не прийшов. В стрічку потрапив вже стьоб зі скріншотами дописів обурених революціонерів, які лаялися, що сам вождь свою революцію теж проігнорив, бо мало людей повелося. І наче це якийсь відомий мережевий персонаж намагався повторити фокус Семена Семенченка неляканого 2014 року, а якось пройшов геть «мимо каси».
Не знаю, на яку саме рису своєї виплеканої інфобульбашки грішити (чи яку, навпаки, нахвалювати), я звісно старався не френдити очевидних ботів, а взагалі дотримувався лише одного правила – фейсбучний персонаж має писати українською. Що завгодно, але українською. Бути порохоботом чи юлефілом, лібералом чи націоналістом – байдуже. Аби формулював по-нашому. І ось результат – геть випав з останніх новин революційного руху. Тобто – «двіженія». Бо більшість революційних скарг на скріншотах таки були російською. «Рух» би мені в стрічку, мабуть, все ж таки принесло б. Он він, виявляється, який потужний, мовний блок. Перестав читати російською і став недосяжний для наших внутрішніх провокацій.
Читайте також: Бібліотека: ласкаво просимо чи вхід заборонено?
Що вже казати про відстороненість від російського інформаційного поля. За п’ять років на українському питанні встигли зашкваритися всі пострадянські інтелігенти – актори серіалів, письменники буквами, співаки ротом, танцюристи ногами – всі, хто живили мою ностальгію і латентне совкодрочерство. Навіть «корєнниє кієвляєнє» (ТМ) булгаківської школи втомилися обурено репостити наступний зашквар якогось чергового «как он мог» кумира юності, про якого в провінційному російському Києві говорити дозволялося тільки з придиханням, закочуванням очей і пошепки. А воно візьме і ляпне, що українців слід винищити фізично, бо загрожують самому існуванню добрих росіянців. Довше всіх тримався, здається, гарячий, як південний помідор, гуморист з портфельчиком. Але «дєжурство по странє» є дєжурство странє. І країна зрозуміло яка. І 5 років є 5 років. За цей час Україна віддалилася настільки далеко, що навіть наші симпатики з росіян, яким іноді за малоросійською звичкою дають слово на якихось протокольних заходах, демонструють повне нерозуміння нашого контексту, оперують в своїх умовиводах про нас своїми російськими (якщо не ще вужче – московськими) кліше і стереотипами. Бачать в нас Росію-2.0 без Путіна, а так «одін нарот».
Їм важко уявити, що українські філологічні діви цілком серйозно, під замком, проводять опитування серед друзів, чи пристойно в гарному товаристві читати російські книжки. Ось відчувається, що читає під подушкою якогось Аствацатурова, кортить поділитися, що навчилася нарешті правильно вимовляти прізвище автора, а пристойне товариство невблаганне – в топку. Не на часі. Просто не цікаво.
Не плач, діво. В мене – своя трагедь. В 2014 році, під час Майдану, я писав 12 передмов до 12 книжок – перлин світової мариністики – для одного українського видавництва. Російською, звісно, писав, бо українських перекладів більшості книжок серії не було. Відкриєш ноут і думаєш:
– Господи, чим я займаюся. Стівенсон за планом має вийти в другому кварталі 2016 року.
Це була немислимо далека дата, коли лік йшов на дні.
Читайте також: Небезпечна українська книга в Москві
Була в святій певності моєї харківської редакторки, що так все і буде, передмови треба писати, якась помічна впевненість, інерція життя і оптимізм. Так все і сталося. Надрукували. Серія розійшлася, але… я досі не можу пристроїти серед друзів авторські примірники, бо всі друзі одразу втрачають до них інтерес, почувши, що це російські переклади.
Хто в 14 році міг прогнозувати той бум українських перекладів, що зробив нашого читача, балуванішим за Галю? Ось і «Острів Скарбів» Стівенсона цього року вийшов у видавництві «Урбіно» в перекладі знавця історії піратства Віктора Губарева, і пірати нарешті заговорили мовою моряків, а не російських гімназистів. Я й не здогадувався, що класичний російський переклад Ніколая Чуковського позбувся усієї морської лексики, бо російські школярі «не поймуть». Тобто здогадувався, але не знав, що аж так тотально.
Ми багато чого на Майдані не могли уявити.
Ні квот української пісні на радіо, які повернули нам наш ефір.
Ні появи в тому ефірі стількох невідомих широкому загалу музикантів, щодо яких нас старанно переконували російські продюсери, що їх нема. А вони є.
Ні 50 мільйонів переглядів українського кліпу «Казки».
Ні прем’єри кількох українських фільмів щотижня. Кількох (!) – щотижня (!), більше сотні на рік. В той час як за попередників за рік знімалося одне українське кіно, а коли знімали два, одразу починалися скандали, яке з них висувати на «Оскар».
Ні ренесансу театрів, коли на квитки на Вітовську знову треба саме що полювати.
Ні того, що в Україні 460 міст, а тижнів всього 52. Тобто, коли кожне місто проводитиме літературний фестиваль і книжковий ярмарок в якісь вихідні, одночасно проходитимуть 9 фестивалів. До цього все йде. Тож на фестивалі вже не вистачає поетів. Вже зараз по ярмарках замість Жадана й Горобчука їздять невиразні прозаїки. Я щойно з Запоріжжя, а вже кличуть в Херсон. Та що там, хіба могли ми уявити, що «Ворошиловград» Жадана екранізують.
Чи те, що наші фронтовики за цей час напишуть вже більше книжок про війну, ніж вся радянська пропагандистська машина з її мемуарами генералів, писаними «неграми», і «лейтенантською прозою», яку сорок років по війні клепали аж… 6 письменників. Наша війна ще триває, але про неї написали і видали книжки вже більше 200 учасників – артилеристів, розвідників, піхотинців, волонтерів – навіть не лейтенантів, вперше право голосу отримав рядовий. Бо – ми у вільній країні.
Читайте також: Гудок
Сучасну російську культуру в моїй стрічці новин репрезентують лише півні з гівна, поножовщини між п’яними поетами, та прозаїки, яким колєги запхали в дупу (не фігурально, буквально!) дистанційний пульт від телевізора. Широко жив партизан Боснюк.
А в нас – такий ось розквіт і буяння, куди не кинь оком. Я думав – лише у культурі, поки не помітив, скільки людей довкола мене зацікавилися і стали дотичними до української антарктичної експедиції. А потім стрічка принесла ще й репортаж про перше засідання робочої групи щодо будівництва ракетодрому в Україні, і виявилось, що вже зараз ентузіасти запускають в космос супутники української розробки по міжнародних програмах і випробовують марсоходи оригінальної конструкції. А всього лише треба було прибрати зі стрічки російські, втретє жовані по колу з 2001 року, так би мовити, новини. Мова визначає порядок денний. Бо в російськомовних українських ЗМІ і стрічках цих новин шукати зась.
Але це правило, виявляється, діє в обидва боки. Іноді зустрінешся зі старим знайомим русофоном, якого з 2014 року взагалі не бачив – а людина живе десь у паралельному всесвіті. І при цьому – всесвіті занепадницькому. Все буяння пройшло повз. На часі інший порядок денний. Євробляхи, газ по 8, пару революцій, будні оппоблоку. Не може знайти в київських книгарнях казок Андерсена російською, а так хотілося, щоб дитина прочитала Ганса Христіана в оригіналі. А Гемінґвей замість Хемингуэй? Ви знущаєтесь? А моряки в твоїх книжках чому українською говорять? Кораблі плавают на русском язикє! І що за насилля над ефіром? Що не увімкнеш – українські пісні. Навіть на радіо «Шансон». Куди котиться світ? Повний занепад.
Іноді буває й не стримаєшся, візьмеш знайомого під лікоть, заглянеш в очі, і ошелешиш:
– Вибачай, звісно. Але ваш занепад – то наш розквіт.