Військовий напад Владіміра Путіна виявив надзвичайну недбалість і нездарність в організації, керуванні й забезпеченні. Величезні втрати, мізерне просування. Нещодавноздавалося дуже вірогідним, що російські війська візьмуть Одесу, залишивши Україну розбитоюі без виходу до моря. Тепер це у минулому. Запал загарбників майже зник — «кульмінація» на військовому жаргоні. Перший план провалився, а потім другий і третій. Тепер цілі кремлівської війни звузилися до туманної обіцянки захистити Донбас: територію, яка вже й так перебуває під їхнім контролем.
Минулого тижня НАТО заявило, що зі 190 тис. військових на початок вторгнення Росія втратила 40 000 осіб убитими, пораненими та такими, що втекли або потрапили до полону. Відтоді кількість жертв лише зростає. Втрати в техніці теж неймовірні. Українці знищили або захопили 300 російських танків, що дорівнює всьому арсеналу французької армії та половині британської. Загальноприйнятна думка виявилася хибною. Сторонні спостерігачи сильно недооцінили моральний дух та ефективність українців, а ще переоцінили здатність Росії вести справжню війну. Бен Годжес, генерал у відставці, який до 2018 року командував армією США в Європі, один із багатьох, хто зараз чухає потилицю. Він каже мені: «Якого біса, я так жахливо помилявся?»
Свідченням відновлення могутності Росії після найнижчого рівня падіння в 1990-х сталинайновіші види озброєння та масштабні навчання. Це передбачало швидке переміщення величезної кількості військ і техніки на великі відстані. Західні країни вважають такі маневри занадто небезпечними та дорогими. Потенціал Росії неабияк лякав слабко захищені прикордонні держави НАТО, залежні від застарілих і невідпрацьовані планів екстреного захисту.
Тепер оновлення російського війська виглядає як села, які князь Потьомкін побудував, щоб вразити Катерину ІІ: блискучий фасад, за яким нічого немає. Ретельно розроблені маневри не лишили достатньо простору для ініціативи, важливого для того, щоб навчитися боротися з несподіваними невдачами. Вони також не передбачали загальновійськових операцій. Це найкаверзніша частина сучасної війни, коли повітряні, сухопутні та військово-морські сили діють разом. Уже очевидно, що російська армія так не може.
Тоді як американські військові наголошують на важливості матеріально-технічного забезпечення, цей життєво необхідний чинник перебуває у росіян у жахливому стані, наскрізь уражений корупцією. Годжес запитує: «Як у них може закінчитися пальне за 150 км від власного кордону?»
Найслабша ланка – моральний дух. Опитування, проведене тиждень тому, показало, що понад 90% українців очікують успішного відбиття усіх нападів. Вони люто і віддано б’ються за свободу, навіть попри величезну перевагу ворога в кількості. Головна ж мотивація загарбників, якщо вона у них є, – награбована здобич.
Читайте також: Сиресь Боляєнь: «Розвал Росії неминучий, і процес вже пішов»
Зростання втрат росіян у живій силі й техніці дедалі сильніше пригнічують настрій, що є благодатним ґрунтом для заколотів і капітуляцій. Стрімка катастрофа призведе до повтореннядолі царських армій у 1917-му або військ Німецької імперії на рік пізніше. Загальноприйнятна думка, якою б вона не була, полягає в тому, що станеться дещо менш драматичне: жорстка патова ситуація, коли українці похмуро триматимуться проти загарбника, який може вбити та знищити, але не перемогти. Навіть це вже є гірким ударом для Кремля, який фетишизує перемогу Радянського Союзу над нацистською Німеччиною 1945 року. Коли твій тріумф крадуть українці (які в російських шовіністичних стереотипах зображені боягузливими й дурними), це особливо принизливим.
Інші країни відчують слабкість. Азербайджан уже зриває мирну угоду з Вірменією за посередництва Кремля. Білоруський диктатор Аляксандр Лукашенка потрапив в особливе становище. Він залежить від російських грошей і м’язів. І те, і те випаровується. Ба більше, Путін хоче, щоб Білорусь долучилася до нападу на Україну. Білоруси ненавидять цю ідею, так само, як ненавидять свого жорстокого правителя-блазня. Крах може розпочатися звідти.
Нездатність перемогти в Україні призведе до зміни режиму в Кремлі зі значно більшою вірогідністю за будь-які слова президента Байдена, що не дуже переймається політкоректністю. Це також може спричинити розпад самої Росії.
Призов на військову службу лягає важким тягарем на регіони країни: військові втрати та їхнє приховування підривають довіру до правління Кремля. Як і санкції. Такі багаті нафтою країни, як Татарстан, запитають, чому вони мають платити за війну Путіна. Життя за межами жадібної хватки недолугого Кремля виглядає значно привабливішим. Цукерки, які використовувалися для утриманні регіональних сатрапів на короткому повідку (вигідні контракти та інші хабарі), завершуються, оскільки кремлівська скарбниця порожніє.
Залякування теж уже не видається страшним. Сергій Сумлєнний, берлінський експерт, який раніше керував аналітичним центром у Києві, каже, що віра в «могутність Москви» випаровується. Найманці, яких використовують для придушення регіонального інакомислення, зайняті в іншому місці. Путін може розглядати ескалацію як вихід. Однак більша брехня і жахливіша зброя лише погіршують основну проблему. Його правління руйнує принципи івідданість, які тримають Росію разом.
Незабаром страх і жадібність уже не будуть дієві. Сумлєнний каже, що як тільки один регіональний лідер кине виклик Кремлю, до нього приєднаються інші. Він вважає, що за п’ять років Росія розколеться, залишивши огузок Московії та з десяток незалежних держав, заснованих на історичній етнічній ідентичності.
Ми погано підготовлені до цього, і так само збентежилися, коли Радянський Союз розпався. Наші дипломати майже не розмовляють російською, не кажучи вже про татарську.
Питання тепер полягає в тому, як швидко наздожене Росію розплата за зухвалу війну, і якою буде ціна за неї. Наша відповідь має полягати в тому, щоб відкинути загальноприйняту думку і дати українцям інструменти для завершення роботи.