Міф московського «побєдобєсія» завжди нівелюється тою великою кількістю поразок, яких зазнавала армія нашого недруга впродовж століть. 27–28 травня (за новим стилем) 2025 року ми дещо побіжно згадали про 120-річчя події, яка є свідченням типової історії російського імперіалізму, — великого розгрому біля острова Цушіма. Японці тоді потопили всю морську гордість московитів і примусили розвернути їхню військову доктрину з величної ідеї панування на морях до традиційної боягузливої тактики спаленої землі. Які ж уроки для України у війні дає Цушімська битва та її наслідки?
Цушіма — значення
Поки ми споглядаємо, як українські дрони знищили значну кількість стратегічних бомбардувальників РФ, тим самим відправляючи амбіції неоімперії в категорію цілковитої фантастики, багато аналітиків порівнюють цю перемогу українців із Цушімською битвою. З точки зору втрати амбіцій і техніки, відтворити яку буде майже неможливо, — порівняння вдале. Хоча український варіант розгрому російського морського, а нині й повітряного флоту — значно гуманніший — на якорі, чи то пак на аеродромах, тож без тисяч жертв. І хоча ще чіткішим порівнянням із 1 червня 2025 року була б Чесменська битва 1770 року, коли самі московити знищували турецький флот брандерами (кораблями-камікадзе), саме Цушіму варто згадувати як битву, що є найяскравішою в історії протистоянь «Давида та Голіафа»: масивної і неповороткої імперії проти технологічнішої та гнучкої меншої держави.
Як і Трафальгарська та Ютландська битви викреслили французький і німецький флоти з кола найсильніших, так і розгром японцями ІІ Тихоокеанської ескадри Російської імперії став рубіжною подією для московського мілітаризму. Після того ні в Першій, ні в Другій світових війнах ми не чули про їхній могутній флот — хіба про невеликі кораблі та підводні човни. Пізніше, за Холодної війни, завдяки масовій експлуатації населення та нафтових родовищ СССР зумів збудувати «флот помсти» — атомохідні підводні човни, а менші народи, зокрема і нас, залякати безавіаносними групами кораблів. Аж доки вже українці починаючи з 2022 року не розставили сучасні акценти.
Свідчення про росармію
Звісно, коли історики та спеціалісти з військової техніки в минулі десятиліття читали спогади «літописця» найбільшої морської поразки Алєксєя Новікова-Прібоя, то дуже співчували бадьоро-геройському оплакуванню загибелі як старих, так і нових кораблів. А ще — наріканням на невідповідність боєприпасів (росіяни використовували бронебійні, а японці — фугасні, що забезпечувало вогняний смерч), завелику димність пороху, погану якість броні, малу далекобійність гармат та, що виявилося найфатальнішим, — малу швидкість кораблів порівняно з японськими. Звісно, зараз ця книга може бути настільною і з інших міркувань.
Типова причина поразки московитів у тому бою неподалік Корейського узбережжя — відсутність тактичної свободи капітанів окремих кораблів. Тож коли головний броненосець і флагман ескадри «Князь Суворов», підбитий та з розтрощеними щоглами (що унеможливлювало сигнали для інших), не впорався з керуванням і почав дрейфувати вбік, наступні кораблі сліпо рушили за ним, втрачаючи ініціативність у бою. Звісно, на інших кораблях не могли дізнатися, що їхній адмірал Зіновій Рожествєнскій поранений і не може керувати. Такою ж була ситуація і з управлінням вогнем. Російські кораблі, за прикладом флагмана, намагалися знешкодити один корабель із японської лінії, звісно ж, інший флагман — «Мікаса», з якого керував своїм переможним флотом японський «Нельсон Сходу» адмірал Тоґо Хейхатіро. Кораблі, віддалені від японського флагмана, не могли по ньому поцілити і просто витрачали набої та дорогоцінний час, тоді як японські кораблі використовували артилерію оптимально і, зважаючи на положення, нищили російські один за одним.
Матроси кораблів ескадри, які перед Цушімою здійснили масштабний перехід з Балтики навколо Європи, Африки, Індії та Китаю аж до Японії, були не дуже задоволені походом. Часті огляди та показова муштра озлоблювала команди, і вони називали кораблі «плавучими вʼязницями», не розуміючи, чи взагалі йдуть на війну. А матроси знищеного в Цушімській битві крейсера «Ослябя» між собою бажали: «Скоріш би вже піти на дно, під прапор адмірала Макарова». Той загинув трохи раніше, під час оборони Порт-Артура.
Українці в Цушімській битві
Як і з кожною поразкою Російської імперії чи СССР, українцям не варто цілковито радіти чи насміхатися над цими подіями, бо там багато і нашого люду загинуло. Ми часто порівнюємо сучасну національно-оборонну війну (таку назву колись пропонував Степан Бандера) із совєцько-фінською — але не варто забувати, що ті легендарні снайпери на лижах відстрілювали, як загнаних звірів, здебільшого вихідців з українських територій. У водах Цушімської затоки росіяни втратили 90 відсотків складу ескадри, а загинуло до пʼяти тисяч моряків. З них третину становили українці — сумна статистика залежності від імперії.
Є дослідження, які демонструють кількість офіцерів та молодшого персоналу загиблої ескадри. Серед цих осіб найбільше привертає увагу один капітан. Алєксєй Новіков-Прібой, хоч і належав до команди крейсера «Орьол», проте дуже яскраво описав у своїх охудожнених мемуарах молодшого брата відомого мандрівника Миколи Миклухо-Маклая — Володимира. Причому московський автор спогадів сам підкреслив, що капітан броненосця «Адмірал Ушаков» походив із роду запорозьких козаків і тому виявляв дива бойової доблесті. Зокрема він відмовився від ідеї капітуляції та, здійснивши невдалу спробу втекти, прийняв бій із двома японськими кораблями. Коли вже його корабель палав і тонув, капітан жалкував, що не вистачить швидкості, аби піти на таран ворога. Володимир Миклуха, поранений, але бадьорий, до останнього моменту залишався на кораблі. А коли до його команди, що вплав долала майже крижані хвилі затоки, підійшли японські рятівні шлюпки — крикнув, аби першими діставали з води матросів, а вже потім офіцерів. Так Володимир і сам загинув від ран та холоду.
«Рускіє здаються»: з приводом і без
Сьогодні нас не здивувати абсурдністю ідеологем московитів про їхню запеклість у боях, проте все ХХ століття вони намагалися переконувати у тому своїх і чужих. Та якщо подивитися тільки на російсько-японську війну 1904–1905 років, можна помітити багато фактів, що доводять протилежне. Відомий крейсер «Варяг», пісня про брехливу доблесть якого і досі жене московитів на війни, не просто було здано, а ще й майже цілим, через що він іще десяток років ходив під японським імʼям та прапором. Така ж доля спіткала і декілька кораблів-учасників Цушімської битви. Причому траплялися як виправданий підйом білого чи японського прапора (на кшталт оточення чи перспективи знищення), так і хибне уявлення про ситуацію. А новітній крейсер «Ізумруд», було підірвано на мілині, коли ніякої більшої загрози не існувало. Командир просто випустив у повітря численні мільярди з царської казни.
Про «бійцівський дух» московитів свідчить момент захоплення в полон панцерника «Ніколай І». Росіяни самі підняли японський прапор, і коли супротивник піднявся на борт, один з лейтенантів сказав японському офіцеру: «Я ніколи не був у вашій країні. Мені дуже хочеться побачити, як ви живете… Все життя мріяв зустріти ваших гейш… Ви розумієте: ми ж вісім місяців провели в поході».
Американці вже допомогали московитам визнавати поразку
Уже за три місяці після морського розгрому у Цушімській протоці росіяни сіли за стіл перемовин із ворогами. Не лише вони прагнули припинити побиття, а й японцям не вистачало ресурсів вести довгу і виснажливу війну. Японці вимагали, аби пропозиція перемовин надходила від росіян як переможених, але останні відмовлялися. Американці, які надавали велику підтримку японцям, втрутилися перемовини, і президент Теодор Рузвельт офіційно став їх ініціатором.
Перемовини проводилися на нейтральній території — в американському Портсмуті, у двосторонньому форматі, і московити намагалися не йти на поступки. Вони одразу готові були платити відшкодування збитків, проте не погоджувалися віддати острів Сахалін. Японці не мали сили, але були готові продовжити війну, від чого їх відмовляв Рузвельт. У результаті Сахалін було поділено, і він лишався спільним до Другої світової, коли СССР окупував його, що триває і донині.
Та московити, навіть володіючи островом до сьогодні, вже так і не повернули своєї присутності у Тихому океані. Інші провідні держави виграли від послаблення Петербурга. Водночас імперська російська влада від поразки захиталася потужною революцією і вперше пішла на спробу демократичних поступок. Тож військові поразки для московської деспотії — це основна отрута, проти якої ніякий їхній монарх чи диктатор так і не вигадав рецепту. І це не може не надихати нас сьогодні.