Улітку вулицями селища багато дітей: на канікулах майже всі відпочивають удома, за п’ять кілометрів від лінії фронту. У місцевій школі, де перед новим навчальним роком усе помито-пофарбовано, учнів не більше 60-ти. У шостому класі, наприклад, тільки двоє. Але закривати її не збираються: найближча школа на контрольованій території доволі далеко, та й боязко в такі часи відпускати дітей від себе. Хоча малих до дитячого садка батьки змушені возити в Іванопілля, бо свого вже давно не мають. Це не дуже «розкручений» на війні населений пункт, тому особливих пропозицій щодо дозвілля дітлахів небагато. Заробити самі на відпочинок дорослі не можуть. Кажуть, окрім сезонної «шабашки» на полях у турків, що тут є орендаторами, роботи немає. Хтось ще вирощує саджанці плодових дерев, потім возить на продаж кудись у Росію, але таких одиниці. Майже як усюди на селі, люди тримають господарство. Кажуть, нещодавно від «Червоного Хреста» отримали курчат і комбікорм. Досить часто привозять інші види гуманітарної допомоги: продукти, ваучери на придбання санітарно-гігієнічних виробів чи речей, що потрібні для господарства.
«Комерції тут ніякої. Ось привозимо товар уже двічі: майже нічого не беруть. Мій брат до війни мав дитячий магазин у Бахмуті, виїхав із родиною до Росії, а я товар, що залишився, намагаюся продати», — розказує жіночка, яка на вихідні привозить своєрідну «торгову лавку» з дитячими речами й канцелярською дрібнотою під магазин. Тут це єдиний центр, бо навіть сільрада розташована в іншому селищі.
Мешканці Курдюмівки відчувають себе майже як на безлюдному острові: територіально вони належать до торецької громади, але зручного сполучення через військові дії з містом немає. Щоб потрапити туди, де є всілякі служби та організації, багато хто винаймає машину. Бо на єдиній маршрутці, що їздить у Торецьк раз на добу, не так просто встигнути повернутися. А ось у Бахмут можна потрапити електричкою, яку, на радість курдюмівцям, нарешті подовжили до їхнього населеного пункту.
Читайте також: Несподіваний тягар нових столиць Донбасу
Тепер тут є чотири рейси, а Курдюмівка — остання залізнична станція вільного Донбасу на цьому напрямку.
«Ми просили, щоб нас приєднали до громади, яку збиралися формувати в селі Опитне Бахмутського району. Бо це було б зручніше: ми маємо прямий шлях. А до того Торецька поки доберешся. Навіть у лікарню чи аптеку з’їздити нам зручніше в Бахмут, ніж у Торецьк. Але хто ж нас послухає», — літня жінка в черзі за хлібом пояснює особливості децентралізації селища. Тут ніхто не бачить жодних змін, не вірить у реформи чи активність громади. Хоча, якщо розбиратися глибше, із формуванням самої торецької громади зараз не все гаразд. Курдюмівка не єдиний населений пункт, у якого проблеми зі спільними кордонами в межах об’єднання. Але поки що справа майже не рухається.
У центрі селища, недалеко від школи, виблискують на сонці новенькі коники шиферних дахів. Два двоповерхових будинки були пошкоджені під час обстрілів, а потім відремонтовані коштом міжнародних організацій. Поруч руїни ще якихось будівель. Але то їх, кажуть, ще до війни, розібрали…
«Ось той робили спеціалісти, яких привезли із собою міжнародники. Гарно зроблено, якісно. А над тим наші місцеві працювали, благодійники надали матеріали й оплатили їм роботу. Тут уже не дуже, самі розумієте», — показують ці пам’ятки перехожі. Чому саме свої для себе зробили гірше, я, до речі, не зрозуміла. Але такі метаморфози тут на кожному кроці…
«Наш будинок повністю зруйнований. Спочатку привезли матеріали для ремонту, а потім забрали, бо нам виписали ордер на квартиру в одному з районів Торецька. Ми приїхали — а там жах! Треба робити ремонт. Почекали місяць, ніхто нічого не робить, тому відмовилися від квартири», — розповідає тутешня мешканка, яка зараз винаймає будинок поруч зі своїм домом, розбитим під час обстрілів. На запитання, а чому не почали робити той ремонт (ну це ж значно простіше й дешевше, ніж відновити вщент зруйнований дім!), відповідає, що все життя поклала на власне помешкання, тому на ще якісь ремонти вже не спроможна.
«Я не вмію клеїти шпалери! Та й чому мушу, це ж не я розбив мій будинок!», — додає один із п’яти дорослих синів пані, чий дім постраждав. Можливо, міжнародні організації допомогли б і з тим ремонтом, але для цього передусім потрібне бажання самих мешканців. На жаль, надати велику квартиру з євроремонтом місцева влада не дуже заможного Торецька не має змоги. Та й бюджет самої Курдюмівки на те не розрахований: колись потужне виробництво кислототривких виробів, що постачало цеглу й плитку у великі міста світу, давно стоїть. А унікальну глину просто вивозять: таке зараз розуміння бізнесу…
Читайте також: Не будьте такими розумними
Тут і будинки всі з жовтої цегли, яку колись виробляли мешканці Курдюмівки. Місцями вона «поранена» осколками та кулями, особливо на двох вулицях, які частіше потрапляють під вогонь. Але, на відміну від звичайного будматеріалу, не кришиться. Виявилося, снарядотривка тут глина… Інколи вночі чутно потужні вибухи, коли обстрілюють сусідній Майорськ чи Зайцеве, не в кожному приватному будинку у вікнах є скло, а бігати посадками не дуже безпечно. Курдюмівка тримається, як та цегла, кожного дня напружено чекає, сподіваючись, що найгірше вже позаду.
«Це ж не назавжди. Колись криза минеться, усі військові підуть звідти. І стане, як раніше», — каже одна з пенсіонерок і поспіхом йде. Здається, вона боїться, що я запитаю ще про цю війну…