Дональд Трамп, Берні Сандерс, активісти кампанії Brexit, Марін Ле Пен у Франції, учасники руху PEGIDA в Німеччині, члени партії «Шведські демократи» — усі вони висловлюють різні меседжі, але черпають сили з одного джерела: недовіри.
Вони експлуатують недовіру людей до чинної влади та мейнстримної опозиції. Найпоширеніший сумнів серед таких виборців — брак чесності. Наші правителі лицемірять і замовчують факти щодо мігрантів, злочинності, ісламу, наслідків глобалізації, поступок у суверенітеті країн-членів ЄС перед Брюсселем і будь-яких інших проблем.
Усе те, що хвилює нині людей, частково реальне, частково надумане, частково застаріле й частково нове. До цього додається друга причина зневіри: некомпетентність наших правителів. Реальна заробітна плата не зростає, ба навіть зменшується. Державні послуги потребують оновлення. Люди сумніваються, що їхні діти житимуть краще за них. І якщо наші лідери з різних політичних сил досі не справлялися, чи варто сподіватися, що в майбутньому, коли з’являться нові виклики, ситуація поліпшиться?
Читайте також: Хліба й видовищ назавжди?
На тлі всіх розчарувань нас гризуть ще відчуття несправедливості (багатії невпинно примножують статки; не платять податки й лишаються непокараними) і безсилля (хай там що ми робимо, ніхто все одно не слухає).
Такі умови готують ґрунт для аутсайдерів. Першими реагують згадані вище політики-популісти. Вони можуть цілком виправдано декларувати занепад усієї системи. Кожні вибори пропонують обрати між «Кока-колою» і «Пепсі». Мовляв, час для нового слова в політиці — треба обирати когось свіженького й новенького.
Щоправда, антисистемні політики — це переважно хто завгодно, тільки не свіженькі й новенькі. Більшість із них вештається в політиці протягом багатьох років і навіть виїжджає на інсайдерських знаннях про те, як вона працює (яскравий приклад — Дональд Трамп). Але ілюзії беруть гору.
Антисистемні настрої відкривають можливості для іншого типу аутсайдерів. Кремль уже звик експлуатувати регіональні, етнічні, мовні та соціальні напруженості, де тільки можна.
Одначе нинішні політичні колотнечі в серці Заходу дають привід замислитися про серйозніший приз. Антисистемні політики гадають, що багатосторонні безпекові альянси працюють так само погано, як глобалізована економіка й міжнародні конвенції про захист прав людини.
Отже, згортаємо Європейський Союз! Не треба нам НАТО! Знехтуємо міжнародним правом! Національні інтереси важливіші за альянси! Давайте дружити й укладати угоди з Владіміром Путіним.
Читайте також: Популізм убиває
Тож не дивно, що Кремль активно підтримує політичних аутсайдерів. Політична програма не має значення: ліворадикали, праворадикали або просто шоумен Дональд Трамп. У своїх країнах вони все одно нічого страшного не зроблять (Коаліція радикальних лівих у Греції продемонструвала, як популісти проходять випробування реальністю: остання їх перемагає). Проте вони здатні серйозно послабити євроатлантичний безпековий порядок. Допоможуть заблокувати санкції Європейського Союзу проти Росії, ветувати натовське укріплення прифронтових держав і загалом загальмувати багатостороннє прийняття рішень. А це основна мета Путіна: у будь-яких двосторонніх переговорах Росія почувається сильнішою. Її слабкість проявляється, тільки коли єднаються інші країни.
Рішення в цій справі просте: ми маємо зробити так, аби наша система працювала. Звісно, легше сказати, ніж зробити. Чесні, компетентні політики, надійне застосування правових норм, гнучкі політичні системи, поширення благ від економічних змін на ширші верстви населення й допомога тим, кому не пощастило пристосуватися, — усе це дасть змогу підвищити рівень довіри в суспільствах, здути популістську кульку й дати відсіч Росії.