У попередніх статтях для Тижня я висловлював занепокоєння тим, що донедавна європейська еліта недооцінювала згубні популістські настрої. Тепер усе змінилося: популізм став головною турботою політиків і суспільного дискурсу ЄС. Нині до протесту проти еліти, не здатної захистити народ від нерівності в суспільстві, занепаду культури й дошкульної інтеграції мігрантів, ставляться серйозно. Хоча раніше вважалося, що йдеться про безпідставні страхи й невдоволення. Причини очевидні.
Сьогодні уряди країн-членів і навіть політичні інституції місцевого й загальноєвропейського рівнів у серйозній небезпеці. Це Німеччина, Австрія, Італія, Нідерланди, Швеція, та й Велика Британія, що, попри Brexit, досі належить до європейської родини. Популістські партії не тільки прийшли до влади в деяких державах ЄС (у Польщі, Угорщині, Австрії, Італії), а й домоглися в усіх них великого впливу: вони блокують формування поміркованої більшості чи коаліцій, а також дестабілізують зсередини традиційні партії. Як-от торі у Великій Британії та правоцентристська сила «Республіканці» у Франції — обидві на межі вибуху.
Читайте також: Європарламент у пошуках нових стратегій
Наявність кризи визнали після кричущої легковажності, але це ще не означає, що ситуація поліпшилася. Лідери ЄС активно взялися вирішувати проблему, утім, роблять це гарячково й безладно, і я називаю такі дії популістською панікою. У серпні, після саміту Трамп — Путін у Гельсінкі, ненадовго здалося, що Євросоюз готовий працювати злагоджено, щоб вирішувати такі стратегічно важливі проблеми, як європейська оборона, міграційна криза, російська загроза, політика єврозони. Проте нині в ЄС цілковитий хаос, до якого призводять внутрішні розколи (чи радше неспроможність дати їм раду) і слабкодухість перед лицем ворожої Росії, яка часом є першочерговою загрозою, а часом — найважливішим партнером.
Так склалося не випадково. Риба гниє з голови. Америка вже не та. США перестають бути лідером західного світу й наріжним каменем європейської безпеки. Американська демократія переживає кризу. Прихід Трампа до влади був закономірністю. Американський плюралізм вилився в радикальну опозицію до таких суспільних інтересів і цінностей, як боротьба з нерівністю, права жінок, расові питання, проблеми меншин, роль держави, вільна торгівля тощо. Радикалізовані й маргіналізовані обидві партії та власне Конгрес США вже не здатні стримувати президента, який практикує політику постправди, щодня атакуючи пресу й судочинство, тобто підвалини американської демократії. Трамп лише прагне захистити своїх корумпованих поплічників, та й себе самого від кримінальних проваджень, зокрема у зв’язку зі скандалом Russiagate. Навіть помірковані й досвідчені аналітики мають усі підстави для найпохмуріших прогнозів. Пол Круґман пише: «Гадаю, більшість політичних коментаторів не усвідомлює, наскільки прогнила система. Найімовірніше, вони не розуміють, ба навіть не зізнаються собі, що лише за кілька місяців демократія може загинути» (The New York Times, 18 серпня). Справа Russiagate наближається до розв’язки, однак США невпинно котяться до неліберальної демократії. «Що більше ми доводимо, що це покидьок, то більше покидьків його любить», — ідеться в підписі до сатиричного малюнка Ксав’є Ґорса у французькому виданні Le Monde.
Американська проблема супроводжується активізацією популістських партій у Європі. Катастрофічні наслідки цієї тенденції стали очевидними на нещодавніх виборах у Німеччині й Швеції. Ще гіршого слід очікувати на перегонах до Європейського парламенту, що відбудуться в травні 2019 року. Навіть у Франції, де Емманюель Макрон, здавалося, узяв гору над популізмом, праворадикали розгромлюють президентську партію «Вперед, Республіко!». Вона та «Національне об’єднання» (колишній «Національний фронт») мають практично однакову підтримку: 21,5% та 21%. Однак союзниками останнього є партія «Вставай, Франціє!» та дві маленькі антиєвропейські політсили, а отже, праворадикали мають аж 30% голосів. Усі ці праві партії, звісно, відкрито підтримують Росію, так само, як ліва сила Жана-Люка Меланшона «Нескорена Франція» — у неї ще 12,5%.
Читайте також: Нормандські формальності
Не дивно, що європейці втрачають голову. Та, як то кажуть, хто боїться, лиха не мине, ще й натремтиться. А влада ЄС нині тільки те й робить, що боїться. Двома основними симптомами безладу у верхівці Євросоюзу є недолуга взаємодія з владою неліберальних країн-членів і відчайдушні спроби нормалізувати відносини з РФ. Після багаторічного нехтування кризою лібералізму в Австрії, Угорщині та Польщі й корупцією в Румунії та Болгарії ЄС раптом практикує дивну політику, погрожуючи й принижуючи неліберальну владу. Це може дати протилежний ефект і ще більше послабити Європейський союз. Якщо він не здатен напоумити своїх «паршивих овець» через домовленості й тиск, навіщо взагалі це утворення? Анґела Меркель мала рацію, розкритикувавши атаку Макрона проти Віктора Орбана. Але й сама вона нічого не може вдіяти з катастрофічним проектом «Північний потік-2», хоча розуміє його корупційний вплив на німецький істеблішмент та незалежність Європи.
ЄС надто жорстко поводиться зі своїми «паршивими вівцями» й надто м’яко з Росією, хапаючись за наївні сподівання, що нормалізація відносин і приязність вирішать усі проблеми. Так, Макрон стверджує, що було б розумно залучити РФ до заходів у сфері кібербезпеки. Він переконаний, що потрібна участь якомога більшої кількості країн, до того ж співпраця налаштує Москву на доброзичливість і змусить її пригальмувати із застосуванням кіберзброї. Та це ж нонсенс! Звісно, за таких обставин Україна буде головною жертвою. За межами традиційних проросійських кіл поширюється думка, що санкції не завдають Росії шкоди, лише марно псують російсько-європейські відносини в усіх сферах, а тому слід випробувати іншу тактику. «Спілкуймося з росіянами, — кажуть прихильники такого підходу, — визнаймо їхні регіональні інтереси й повноправні амбіції та повернімо їх за стіл переговорів». Ліпше бути клієнтами, ніж ворогами Москви.
Хоч як парадоксально, але що більше лідери ЄС усвідомлюють назрівання другої холодної війни, то більше в них нерішучості. Після російської агресії в Грузії та Україні серед європейців поширилися такі настрої, які перешкоджають підтримці останньої та санкціям проти Росії. Однак тепер ситуація погіршується через популістську паніку, що буквально штовхає в обійми Путіна лідерів ЄС, які стають покірними й покладають марні надії на нормалізацію відносин.
Читайте також: Інклюзивність чи асиміляція?
Провідний французький «мозковий центр» Фонд політичних інновацій (Fondapol) назвав свій нещодавній захід «Стрибок уперед», майже у відчаї закликаючи до «зміцнення ліберальних демократій заради нового трансатлантичного альянсу». Fondapol опублікував до цієї зустрічі результати цікавого опитування «Французи на передовій демократичної кризи». Організатори хотіли з’ясувати, наскільки Франція довіряє США порівняно з іншими країнами: чи вважають французи ту чи іншу державу союзником або надійним партнером. Респонденти оцінили Німеччину за цим критерієм на 89%, Об’єднане Королівство на 61%, США на 44%, а Росію на 22%. Половина респондентів вважає РФ досить ненадійним партнером, 28% — взагалі ненадійним. Промовистими є зміни в результатах опитування за різні роки: Німеччина мала рейтинг 65% 1994‑го, а 2017 року — 81%. Французи як ніколи покладаються на ФРН, попри нещодавні політичні суперечки. Велика Британія мала 68% 2014-го, а 2017 року (після Brexit) — 46%, але нині рейтинг покращується (61%). 2017-го Сполучені Штати скотилися із 77% (станом на 2014 рік) до 38%, хоча 2018-го результат трохи поліпшився — 44%. Росія мала 38% 2004 року, 12% 2014-го, 18% 2017-го, а тепер от 22% (результат низький, але не катастрофічний).
Очевидно, праворадикали більше співчувають Росії: 32% — у «Національного об’єднання», 45% — серед їхніх союзників із «Вставай, Франціє!». Показник вищий за середній дали правоцентристи «Республіканці» (28%), а от ліві виборці не дуже наслідують свого завзятого прокремлівського лідера Жана-Люка Меланшона (19%). «Вперед, Республіко!» та всі ліві виборці дали нижчий за середній показник. У Франції проросійські настрої поширені сьогодні серед консерваторів і праворадикалів. Червоно-коричневі там менш прив’язані до РФ, ніж в інших країнах. На запитання про те, чи є США дружньою державою для вирішення проблеми з Росією, результати вийшли порівну. Те саме стосується запитань про надійність Америки в справі безпеки країн — членів НАТО. Загалом підсумки опитування у Франції відображають громадську думку в усій Західній Європі. Виходить, що люди не поділяють популістської паніки політичних лідерів, але так само не можуть визначитися, що робити з Росією. Перші не розуміють, що фактично Європа в стані війни з Москвою, другі нарешті це усвідомили, але реагують радше як налякані діти, ніж досвідчені державні діячі.
Читайте також: Що в біса сталося з Макроном?
Тим часом на Україну західноєвропейці досі не зважають, насамперед через те, що російська пропаганда вдає, ніби жорстока й гидка війна закінчилася й укладено перемир’я. Вона вкотре стала місцем, де на карту поставлено долю Європи: спокуса відреагувати на популістську паніку, поступившись Росії, посилюється через невігластво чи небажання визнавати існування України як повноправної держави, а отже, і страшну трагедію, що неминуче чекає нас у разі її падіння під контроль Москви. Натомість прорив у реформах й ефективний уряд в Україні необхідні не тільки для того, щоб посилити підтримку для неї та подбати про її інтереси, а й також щоб визнати нову холодну війну та готовність ЄС протистояти ворогові. На Україну знову лягає великий тягар, а вона й так самотужки кров’ю виборює свободу для Європи. Це страшенно несправедливо, але така реальність.