Саме тому поп-музика залишається у фокусі уваги багатьох соціокультурних досліджень. Однією з них є розвідка Енді Беннетта «Культури популярної музики» (2001). Спираючись на неї, спробуємо зупинитися на кількох головних етапах розвитку рок-культури ХХ століття, щоби з’ясувати, чи можна звести поп-музику до суто споживацького рівня культури.
Перед Другою світовою війною споживання стало мало не найвиразнішою характеристикою представників середнього класу західних держав, а потому охопило й представників робітничого класу. Не лише речі повсякденного вжитку, а й численні електроприлади поволі перетворювали споживання товарів на сталий спосіб життя. Вагома роль тут належала записувальним і відтворювальним пристроям, а також транзисторним приймачам. Одначе їм передували кілька важливих винаходів: фонограф (1880-ті) Томаса Едісона та грамофон (1888) Еміля Берлінера.
Читайте також: Орнамент безлико-мовчазної маси
Основу поп-музики становить рок-н-рол, який виріс із афро-американського ритм-енд-блюзу. Перші його виконавці перебралися з півдня США на північ, зокрема в Чикаго. Сам цей термін запускає в обіг Алан Фрід, радіодіджей із Клівленда. Аж от у 1950 роках рок-н-рол шириться серед білої молодіжної аудиторії, чиїм улюбленим виконавцем є Білл Гейлі з гуртом Comets і піснею «Rock Around the Clock». Не менш популярними виконавцями були Літл Річард і новий ідол підлітків Елвіс Преслі. Хоча рок-н-рол поволі завоював мало не всю земну кулю, у Радянському Союзі він таврувався як «брудна буржуазна пропаганда» й міг потрапити до слухача виключно через чорний ринок.
До кінця 1950-х вершину поп-музики міцно утримували фолк-виконавці. Та в середині наступного десятиліття на тлі антикапіталістичної кампанії й на хвилі захоплення східними релігіями та музикою (ситар Раві Шанкара), наркотичними засобами (експерименти з ЛСД колишнього гарвардського професора Тімоті Лірі), швидко набували популярності психоделічні рок-гурти штибу Grateful Dead або Pink Floyd. Варто згадати наркотичну алюзію в пісні «Lucy in the Sky with the Diamonds» The Beatles. Фільм «Easy Rider» (1969), розповідаючи історію двох хіпі, які на мотоциклах перевозять наркотики, супроводжується виразним рокерським саундтреком. А прихованим лейтмотивом звучить: «вмикайся, налаштовуйся та відривайся» (turn on, tune in and drop out).
Читайте також: Добре темперована ідеологія
Усе це вплинуло на розвиток контркультури. Остання була в опозиції не лише до влади, а й до технократичних тенденцій. Виступи нерідко супроводжувалися хепенінгами, світловими шоу, авангардними кінопоказами та мистецькими показами.
Музика стала медіумом у вирішенні багатьох соціально-політичних проблем західного капіталізму та культурного імперіалізму. До них належала й війна у В’єтнамі. Так, у жовтні 1967 року біля Пентагона відбувся велелюдний марш проти західної політичної гегемонії. Пісня «The Unknown Soldier» гурту Doors цілком могла б стати ілюстрацією до нього. До схожих протестів удавалися й музиканти зі Східної Європи, коли в травні 1968-го до Праги вдерлися радянські танки.
Не менш важливим був і рух за громадянські права. «Чорні пантери» вимагали землі, хліба, одягу, житла, справедливості й миру для темношкірого населення. Тим часом Джимі Гендрікс із Сіетла став одним із небагатьох темношкірих музикантів, прийнятих у мейнстрим білої рок-індустрії.
Читайте також: Сексуальність мас
Наприкінці 1960 років, коли психоделічна хвиля пішла на спад, утворилося три головні напрями: кантрі-рок (Eagles), прогресивний рок (Genesis, Yes) і досить впливовий хеві-метал (Black Sabbath, Judas Priest), де особливий наголос робився на інструментальній віртуозності виконавців. А поштовхом для розвитку цього напряму були Led Zeppelin, Deep Purple, Uriah Heep. Кошлата й убрана в шкіряні куртки публіка складалася спочатку переважно з білих чоловіків робітничого класу, тоді як, приміром, слухачі прогресивного року належали до середнього класу й мали університетську освіту.
Популярним хеві-метал у 1980-ті зробили гурти, що пом’якшили шквал звучання до м’якшого глем-металу (Bon Jovi, Mötley Crüe), часом додаючи клавішні інструменти й андрогінний стиль — образ а-ля Ziggy Stardust у Девіда Бові, утім, без іронічної дистанції. Водночас прихильники жорсткого металічного звучання ні на крок не відступали (Metallica). Головними атрибутами була чоловіча сексуальність, зухвала фалічність гітар і мікрофонів, чорне вбрання. У тематику пісень прокрадалася самотність і розпач, емоційна ізольованість і насильство, алкоголь і наркотики, руйнування, розкладання, збурення тощо.
У 1990 роки металісти зовсім відійшли від блюзової основи й почали звучати екстремальніше. Прикладом чого в Сіетлі стає гранж (Nirvana, Pearl Jam), його музика відображає суспільство ризику, невизначеності, аполітичності. У деяких підстилях «металу» спостерігається звернення до чорної магії чи неофашизму.
Читайте також: Суперечлива героїка
Проте із середини 1970-х на музичній сцені з’являється ще один показовий музичний феномен. Панк виростає з американського гаражного року, що заявив про себе в 1965–1968 роках передусім у Сан-Франциско (Kingsmen), а пізніше й у Нью-Йорку (Patti Smith, Talking Heads, Velvet Underground). У 1974-му з панком знайомиться британський підприємець у галузі моди Малкольм Маккларен. Разом із дизайнеркою Вів’єн Вествуд у Лондоні він відкриває магазин альтернативного одягу Sex і продюсує гурт Sex Pistols, який одразу ж помічають у рок-пабах. Британський панк був значно агресивнішим, а його виразники вирізнялися огидною поведінкою. Вражала візуальна та звукова атаки. Панк більше здавався соціальною проблемою. Неабиякий скандал спричинила пісня «God Save the Queen», яку відразу ж заборонили в програмі Top of the Pops і помістили в чорний список на радіостанціях.
Панк відображав настрої цілої армії безробітних, проблеми расового протистояння та розчарування молоді. Одним із поширених гасел було: «Панки люблять, щоб їх ненавиділи». Це дещо скидалося на бриколаж дадаїстів, які поміщали об’єкти щоденного вжитку в незвичний контекст, щоб досягти несподіваного сенсу. На додачу злиденність та економічна депресія спричинялися до трансформації моральних стандартів у піснях панк-гуртів. Панки вирізнялися бурлеском і полісемією, наприклад, поєднували свастику із зображенням Карла Маркса. У їхньому стилі відчувався анархізм, поразка й тотальна незгода. Утім, масова культура перетворила й цей напрям на комерційний продукт.
Наостанок зупинимося на стилі регі, музиці агресивних вуличних формувань нащадків колишніх рабів. Вона актуалізувала увагу до культурної політики й значною мірою піднімала значення африканського континенту. Корені регі сягають Карибських островів Ямайки, де виникла специфічна рецепція ритм-енд-блюзу під впливом музики ска. У результаті з’явилося важке електричне звучання басу з рубаним гітарним ритмом. Чи не найвідомішим виконавцем регі вважають Боба Марлі, сина британського капітана й жительки Ямайки. У своїх піснях він закликав звільнитися від тиранії, що в 1655 році перетворила його країну на колонію. Виконавці регі адаптували растаманський стиль (раста), який становив вагому частку ідентичності афро-карибської молоді й був противагою західному расизмові. Растафаріанство народилося в умовах колоніалізму як перевертання європейського тлумачення біблійного сюжету про чорного сатану й біле боже ягня. Зрештою, релігійні метафори зазнали нових інтерпретацій. Растамани вірили, що імператор Ефіопії Гайле Селассіє в 1930-му вступив у боротьбу з новим Вавилоном — західним колоніалізмом.
Тож поп-музика залишається неоднозначним феноменом, який містить потужну силу протесту, хоч і надається до кооптації з боку масової культури. Загалом повоєнна генерація й індустрія поп-культури створили не лише особливий музичний ринок, а й специфічний стиль життя. У ньому відобразилися соціальні, політичні й економічні настрої, що за останні півстоліття радикально змінили образ світу, у якому ми живемо.