Щороку в листопаді Україна звично згадує про трагедію 1933 року – Голодомор. Відбуваються офіційні ритуальні заходи різної глибини та якості, вчасно пишуться чиновницькі звіти, в яких виставляються галочки за виконану роботу. А що люди? Згідно з висновками Фонду «Демократичні ініціативи», які оприлюднено цими днями в Києві, більшість жителів країни (53%) вважає, що знає про Голодомор «у загальних рисах», іще 19% «щось про це чули» і лише 26% гадають, що належно ознайомлені із проблематикою трагедії.
Тож і не скажеш отак відразу, добре це чи погано – формалізоване ставлення до жалобних подій, без справжнього усвідомлення того, що ж таке страшні 1932–1933 роки, без розуміння, чому так сталося, без почуття обов’язку до тих, хто безвинно втратив життя під час цілеспрямованого винищення українців комуністичним режимом. Можливо, плюсом є вже те, що, на відміну від народжених в СРСР, нинішня молодь бодай побіжно знає про національну катастрофу українців. Отже, напрацьовується якась первинна основа, на якій при політичній волі постане згодом свідоме колективне ставлення до тих трагічних подій.
Читайте також: На засадах комуністичної доктрини
Однак не обманюймо себе. Багато хто в Україні досі не зрозумів: Голодомор тільки тому зміг відбутися, що вона не була самостійною державою. Злочин скоїла окупаційна влада з метою закріпити території, які вона боялася втратити через «сепаратистські», мовою Москви, тобто незалежницькі українські настрої, справді цілком загрозливі для більшовиків на самому початку 1930-х.
Згідно з опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи», рівень поінформованості щодо Голодомору істотно залежить від віку. Так, добре обізнаними з цією проблематикою вважають себе старші люди, яким за 55 років (42%), значно менше – молодші: 21% віком 30–54 і лише 16% – до 30 років. Чому так сталося? Бо більшість громадян старшого віку дізналися про Голодомор від родичів (68%), на другому місці як джерело інформації про те лихо значаться ЗМІ (60%). Натомість молодь дізналася про Голодомор переважно з медіа (63%), 41% – під час навчання в освітніх закладах і лише 33% – від рідних.
Це означає, що передача історичної пам’яті через сімейні канали почала слабшати, а на державному рівні не відбувається належної роботи для заповнення прогалин у колективній свідомості. Люди живуть і не розуміють, чому ця трагедія вплинула на все їхнє життя. Хтось настільки зосереджується на травматичності й боїться болю, що відмовляється бачити: саме той жах, що пережила Україна в 1932–1933 роках має бути спонукою до боротьби за власну ідентичність, до захисту свого життя в незалежній країні. Тільки ворог, лютий і дикий ворог, тільки чужий міг робити таке з цим народом! Ті, хто запалить у вікні свічку пам’яті, – острівці притомності й совісті. Якщо свічок недостатньо, значить мало шляху пройдено і попереду ще багато важливої незробленої праці.
Отже, суспільна потреба поставити проблематику Голодомору в сучасний контекст є очевидною. Аби відповісти на неї, Тиждень вирішив розглянути тему в трьох вимірах: дати слово історикам, правникам та літераторам.
Як зазначає у своїй статті доктор наук Станіслав Кульчицький, у розпорядженні істориків сьогодні є повна доказова база навмисного, організованого і свідомого винищення людей. Справді, прямої вказівки та програми масового вбивства голодом комуністичні лідери не давали й не затверджували. Але аналіз партійних документів, архівних матеріалів та показань свідків трагедії дає достатньо аргументів, щоб довести цілеспрямований геноцид українського народу.
Читайте також: Голодомор у вимірах Великої Історії: тези до осмислення
Із цим погоджується більшість українців, але ще, далебі, не всі. Згідно з результатами дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у жовтні цього року, те, що Голодомор був саме геноцидом, підтверджують 66% опитаних. У 2010-му таких було 61%. Тезу про геноцидний характер трагедії поділяють не лише понад 80% жителів Заходу (хоч там її не було), Центру та Півночі, а й більш ніж половина респондентів на Сході та близько 40% – на Півдні та Донбасі. Не тільки прихильники Віталія Кличка, Арсенія Яценюка, Олега Тягнибока, а й понад половина потенційних виборців Віктора Януковича та понад 40% – Петра Симоненка вважають організований комуністичним керівництвом голод геноцидом, спрямованим саме проти українського народу.
У зв’язку з цим, вочевидь, слід шукати і причини системного ідейно-інформаційного заперечення геноцидного концепту подій 1932–1933 років, яке спостерігаємо сьогодні з боку Кремля. Річ зовсім не в ефемерній «загрозі матеріальної компенсації» або притягненні сучасної Росії до відповідальності за злочини сталінізму (який там усіляко глорифікують останнім часом). Небезпечніше для неоімперських планів керівництва РФ те, що, виконуючи консолідуючу роль в історичній свідомості українців, концепт Голодомору-геноциду 1932–1933-го бачиться наразі найпотужнішим контраргументом проти педальованих Росією міфологем «спільної переможної війни» та «спільної історичної долі» як ключових у реставраційних проектах на теренах колишнього СРСР.
Використання голоду як інструмента репресій та впокорення народу не було особливим винаходом сталінського режиму, таке й раніше практикували у світовій історії (див. стор. 23). Однак в умовах 1932–1933 років радянський тоталітаризм на території України довів цю технологію вбивства до цілком довершених форм, водночас подавши приклад наступникам. Як стверджує французький історик Ален Безансон, «голод був найсмертоноснішим методом комуністичного винищення людей». Першими наслідували комуністів нацисти, які взяли на озброєння перевірений своїми колишніми союзниками метод, застосувавши взимку 1941–1942-го терор голодом проти кількох мільйонів військовополонених, значна частина яких відчула таким чином déjà vu подій 1932–1933-го. Шляхом Лєніна – Сталіна згодом пішли китайський, камбоджійський та північнокорейський комуністичні режими, вдаючись до подібних масштабних злочинів проти власних народів, кількість жертв серед котрих подекуди (як у випадку з КНР) у кілька разів перевищувала виміри української голодної трагедії (див. Тиждень, № 11/2013).
Геноцид в Україні мав свою унікальну природу, не схожу з іншими злочинами проти людяності. Тому прямо ототожнювати його, приміром, із Голокостом євреїв чи геноцидом вірмен не було б ані коректно, ані корисно для міжнародного визнання української національної трагедії. Всі ці діяння мали різні матеріальні ознаки (технології та обставини вбивства), однак їхні юридичні параметри, згідно з нормами міжнародного права, є тотожними і підпадають під визначене в Конвенції ООН 1948 року поняття геноциду.
«У 2006-му я спеціально зустрічався з постійним представником Ізраїлю при ООН у Нью-Йорку, котрий розповідав мені, яку колосальну роботу вони проводили, щоб домогтися визнання Голокосту геноцидом на рівні Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Якщо ми наслідуватимемо приклад Ізраїлю, то теж матимемо результат, і певен, що раніше ніж через 60 років. А це можливо лише за умови, коли не перетворюватимемо спроби домогтися міжнародного визнання Голодомору на політичні кампанії», – наголошує професор Володимир Василенко (див. його статтю на стор. 22).
Порушити перед світовою громадськістю питання про визнання Голодомору геноцидом – це лише перший крок до єдиної можливої реалістичної мети: домогтися офіційного вибачення за скоєні комуністичним режимом злочини.
Різні українські президенти, кожен у свій спосіб, намагалися вписати трагедію 1932–1933 років до офіційного політичного дискурсу держави. Зрушення в питанні її міжнародного визнання актом геноциду, які відбулися в періоди правління Леоніда Кучми і Віктора Ющенка, очевидні. Однак зусилля тодішніх президентських адміністрацій більше нагадували поспішні піар-кампанії, аніж продуману системну державну політику.
Віктор Янукович узагалі заходився узгоджувати оцінки минулого з офіційною позицією Москви. Зі шкільної програми були вилучені літературні твори про цю трагедію, зокрема романи «Жовтий князь» Василя Барки й «Марія» Уласа Самчука (див. стор. 20). Проблему Голодомору фактично виключили з офіційного дискурсу.
Проте щороку, ставлячи свічку пам’яті у вікні, ми усвідомлюємо: життя триває. Влада змінюється, а Україна залишається.
І вона неодмінно усвідомить себе, осягне своє минуле й захистить набутою історичною пам’яттю майбутнє своїх дітей.