Довкола радянської евакуації 1941-го створено чимало міфів. У СРСР на тлі загалом провального року вона подавалася як один із найуспішніших заходів. Проте є чимало причин ставити це твердження під сумнів. Спираючись на поширену в передвоєнний час концепцію наступальної війни, керівництво майже не приділяло уваги розробці проблем евакуаційної політики. Лише за два тижні до початку війни,7 червня 1941-го, на засіданні РНК СРСР було вирішено приступити до підготовки нових евакуаційних планів (які розроблялися тільки в 1928 і 1930 роках). Вони ґрунтувалися на зазначеній вище наступальній стратегії: Київ та Лівобережжя вважалися глибоким радянським тилом.
ПЕРЕВАГА МАТЕРІАЛЬНОГО
24 червня 1941 року було утворено Раду з евакуації під головуванням наркома шляхів сполучення СРСР Лазаря Кагановича. 27 червня прийнято постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про порядок вивозу і розміщення людських контингентів», у якій визначалися основні завдання і першочергові об’єкти евакуації, а 5 липня РНК ухвалила додатковий документ «Про порядок евакуації населення у воєнний час». Ними фактично було визначено основні принципи евакуаційної політики. Її особливість полягала в тому, що через загрозу стрімкого німецького наступу головним пріоритетом де-факто ставав не порятунок людей – на це не було ані часу, ані практичних можливостей, а техніки, обладнання, сировини тощо.
Слід зазначити, що поки працювали над планами, німці захопили Західну і Правобережну Україну, тож їх майже не встигли евакуювати. Більшою мірою вивезли промислові підприємства з Києва і Київської області, а також із півдня України. Але часто через халатність керівників і рядових працівників, брак вагонів, поспіх обладнання вивозили неукомплектованим, а отже, воно виявлялося непотрібним. А ось унікальне устаткування металургійних та інших підприємств важкої промисловості Дніпропетровської і Запорізької областей через складність демонтажу та різні організаційні й транспортні проблеми подекуди взагалі не вдалося транспортувати. Пилип Тараненко, який працював на демонтажі заводу в Запоріжжі, розповідав, що позаяк ані спеціальних інструментів, ані відповідного приладдя для цього не було, а робота відбувалася пришвидшеними темпами, розбирали обладнання дуже грубо. Тож він мав сумніви в тому, чи можливо було все це потім зібрати докупи. Пилип Миколайович також згадував, що після підриву греблі ДніпроГЕСу ходили чутки, що німці вже в місті. Піддавшись паніці, місцеві директори великих підприємств втекли. Керували демонтажем бригадири, начальники цехів тощо. Надалі на заводі більше займалися руйнацією – валили крани, навіть стіни.
Зважаючи на те що західні області СРСР були «малоцінними» з погляду розвиненої оборонної промисловості, евакуація цих територій не була першочерговою, тож замість передбачених 1,6 млн осіб звідти вдалося виїхати щонайбільше 400 тис. Драматизм ситуації полягав у тому, що в умовах, які склалися, шанси врятуватися від німців тим, кого сталінська влада не визначила пріоритетною категорією для вивезення, зводилися практично до нуля. Побоюючись поширення паніки і безладу, військове командування виставило довкола міст загороджувальні пункти, які силоміць завертали біженців додому. Як наслідок – з-поміж західноукраїнських євреїв (крім тих, кого радянське керівництво депортувало раніше чи мобілізувало до Червоної армії) мало хто врятувався: з майже 2 млн, які проживали в нещодавно приєднаних до СРСР західних регіонах, після нацистського Голокосту вціліло не більше ніж 5–7%.
Евакуації населення зі Східної України також заважало багато факторів: швидкий наступ вермахту, дії військової та цивільної радянської адміністрації, яка намагалася запобігти паніці, брак транспортних засобів, складність пересування заповненими військами дорогами під постійним бомбуванням та обстрілами, численні оточення, у які потрапляла радянська армія, а разом із нею й біженці. Вивезення здійснювалося в умовах лавиноподібного поширення безладу. Внаслідок нестачі ешелонів і порожняка пересування населення, евакуйованого з прифронтової смуги, часто мало неорганізований характер. Здебільшого воно перевозилося не потягами, а авто, гужовим транспортом чи навіть пішки. «Уся ця маса, – як стверджувалося в повідомленні Харківської міської ради, – накопичувалася в межах Полтавської і Харківської областей на залізничних вузлах: Харків, Люботин, Лозова, Білгород, Готня, Полтава, Ромодан, загромаджуючи ці вузли, порушуючи їхню нормальну роботу». Харківський виконком просив на початку серпня в центральної влади заборонити самоевакуацію з міст, «що розташовані далеко від фронту (Дніпропетровськ, Херсон, Миколаїв, Сімферополь та ін.)». Невдовзі вони опинилися під німецькою окупацією.
ВТЕЧА КОМУНІСТІВ
Однією з поважних причин негараздів стали безпорадні дії місцевої влади. Згідно з військовими документами, нерідко тутешні партійні й радянські органи спочатку видавали накази про невиїзд із населених пунктів, а невдовзі самі першими втікали, прихопивши рідню і майно. Типові повідомлення надходили до центру з прифронтових районів України, Білорусіъ та Росії. Політуправління Південного фронту в серпні 1941 року доповідало: «Керівники радянських і партійних органів панічно евакуюють свої сім’ї, кидаючи напризволяще населення, що підлягає евакуації». Так, у місті Балті після втечі місцевої влади лишилися невивезеними родини комначскладу 360-го стрілецького полку, яких німці піддали кривавій розправі. У Миколаєві та Херсоні за три дні до відступу звідти радянських частин тамтешнє керівництво в паніці втекло, і впродовж 10–11 серпня населення розграбовувало майно, що лишилося. Армія намагалася якось вплинути на цю ситуацію, виставляючи пости на дорогах.
У родині генерала Василя Герасименка авторові розповіли такий сімейний переказ. Під час відступу радянських військ Василь Пилипович, тоді командувач 13-ї армії Західного фронту, розмістив пости на дорогах, щоб запобігти втечі партійних і радянських кадрів, які мали забезпечувати процес евакуації. Одного дня генералові доповіли, що затримано урядову «емку», яка на високій швидкості примчала із заходу. Виявилося, що в авто перший секретар Чернігівського обкому партії Олексій Федоров. Він був у збудженому стані й вимагав, щоб йому дали можливість проїхати, адже «Німці близько!». За допомогою кулаків, лайки і пістолета Герасименко загнав достойника в автівку й примусив його повернутися до виконання своїх обов’язків. Той повернувся і… став двічі Героєм Радянського Союзу. До речі, можливо, у цьому епізоді криється відповідь на запитання, чому з усіх секретарів обкомів лише Федоров лишився на окупованій території.
Втеча номенклатури пояснювалася не так боязню німців, як виявом гніву і самосуду з боку своїх громадян. Місцеве населення було обурене поведінкою влади. Колгоспники Беляївки та Овідіополя казали: «Комуністи здійняли паніку. Самі свої родини вивозять, а нам нічого не кажуть». На цьому тлі зростали відверто ворожі до радянського керівництва настрої. На Донбасі влада часом втрачала реальний контроль над ситуацією, не кажучи вже про довіру й авторитет в очах людей. У Макіївці, Костянтинівці, Краматорську багато робітників, не маючи інформації про хід війни, приходили на партійні збори, але секретарі парторганізацій на них не з’являлися. Поширювалася паніка: «Чому не евакуюють наших дітей? Невже хочуть, щоб в останній момент керівництво виїхало, а нас лишили на розграбування?» У Дебальцевому всі пильнували за прокурором міста. Коли дізналися, що він наказав своєму водієві завжди тримати біля домівки вантажну машину напоготові, вибухнуло обурення. Великий будинок у центрі міста, де жила номенклатура, спорожнів: його мешканці перебралися в менші квартири, щоб не привертати до себе уваги. Коли один із керівників евакуював свою родину, почалися заворушення. 21 жовтня влада Горлівки втекла з міста, перед цим висадивши в повітря хлібозавод і склади з борошном, кинувши населення напризволяще.
Читайте також: Дезорієнтовані Кремлем. Що думали кияни про зовнішню політику напередодні війни
ДНІПРОГЕС – У ПОВІТРЯ!
Фактично не проводилась евакуація селян, за поодинокими винятками деяких МТС і колгоспів із технікою. Селяни загалом не виявляли бажання виїжджати, кидати своє господарство, худобу. Понад те, вони подеколи протидіяли втіленню в життя сталінського наказу про застосування тактики «випаленої землі»: не давали нищити колгоспне майно, приміщення, продовольство тощо. На Київщині жінки, збираючись великими групами, блокували спроби переорювати тракторами пшеницю на полях. Невдовзі почалися самоліквідація колгоспів, розграбування продовольчих складів, реманенту, худоби тощо. У селах біля Красного Лиману на Донбасі наказали евакуюватися впродовж 24 годин, але транспорту не надали. Всю велику худобу вивезла армія, наче вона була ціннішою за людей. Це викликало незадоволення. Селяни почали бити міліцію й військових офіцерів. Ватажків заворушення розстріляли.
У містах виконання сталінського наказу про тактику «випаленої землі» нерідко призводило до трагічних наслідків. Приміром, у Запоріжжі висадили в повітря міський хлібний завод разом із робітниками, яких не повідомили про це заздалегідь. Найприголомшливішим став підрив 17 серпня 1941 року греблі ДніпроГЕСу. Під час цього малоефективного і передчасного заходу (Запоріжжя здали тільки 4 жовтня) не тільки було знищено військовий транспорт і загинули люди, що рухалися безпосередньо по ній, а й унаслідок утвореної вибухом 30-метрової лавини води затоплено численні військові частини, що стояли в дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Нікополя й далі. Як стверджує у своїх спогадах історик Федір Пігідо-Правобережний, подейкували, що ця трагедія забрала життя до 20 тис. червоноармійців, не кажучи вже про колосальні руйнації.
Радянську евакуацію певною мірою можна розглядати як вияв нелояльності до влади. Варто враховувати, що зазвичай успіх її проведення гарантувався не лише адміністративними можливостями влади забезпечити вивезення матеріальних цінностей і людей із територій, яким загрожувала окупація, а й бажанням самого населення виїздити. Під час радянсько-фінської війни 1939–1940 років десятки тисяч фінів, поставши перед перспективою експансії, масово покидали рідні оселі, майно, господарство, залишаючи Червоній армії практично безлюдні міста і селища. Україна здебільшого виявилася під німцями.
Чиатайте також: Як Совєтський Союз 70 років тому «визволяв» Фінляндію
ЗАГРОЗА ГОЛОКОСТУ: СТОСУНОК РАДВЛАДИ
Загалом серед евакуйованих у східні райони СРСР мешканців нашої країни етнічних українців виявилося значно менше, ніж могло бути, зважаючи на їхню питому вагу у складі УРСР. Серед загальної кількості вивезених вони посідали лише третє місце після росіян і євреїв. Зокрема, через це, а також тому, що поміж евакуйованих до Уфи у складі закладів Української АН переважало російськомовне населення, в середовищі українських інтелігентів висловлювалися твердження, мовляв, «справжні українці залишилися в Україні». Натомість частка євреїв, які виїхали, була значно більшою (за деякими підрахунками, у східні райони переправили близько 1,5 млн осіб – майже шосту частину з 8,5–9,5 млн вивезених, зокрема з України). На думку дослідника Вадима Дубсона, з українських земель (передусім із території УРСР в кордонах до 1939 року) у східні райони СРСР загалом евакуювалося близько 700 тис. євреїв. Однак кількість тих, хто був змушений залишитися на окупованих теренах, вочевидь, також була значною.
Чимало євреїв не покинули своїх домівок не лише через неможливість, а й через небажання евакуюватися – вони прагнули позбутися радянської влади. Дослідник нацистського окупаційного режиму Карел Беркхофф зазначає, що серед київських євреїв-ремісників і торгівців, яких радянська влада позбавила майна і роботи, були поширені антирадянські настрої. Вони сподівалися, що антикомуністичний і капіталістичний німецький режим підвищить їхній рівень життя чи принаймні не погіршить його. Радянська пропаганда вже кілька років мовчала щодо антисемітської політики нацистів, а після початку війни мало що можна було зрозуміти з повідомлень Інформбюро про ситуацію на фронті й ставлення німців до євреїв, яких здебільшого сприймали як більшовицьку пропаганду. Збираючись разом, київські євреї позитивно згадували про німців зразка 1918 року. І навіть у вересні 1941-го разом з українцями вітали вояків вермахту хлібом і сіллю. Тобто багато хто з них повною мірою не уявляв усієї небезпеки, яка чатувала в разі пасивного очікування долі й сподівань на повторення тихої кайзерівської окупації, на прихід «цивілізованих німців».
Радянське керівництво не лише не сприяло евакуації євреїв, а й перешкоджало їй. У своїй доповіді до Сталіна секретар ЦК КП Білорусії Пантелеймон Пономаренко зазначав, що з початку липня вся агітація ворога «ведеться під прапором боротьби з жидами і комуністами, які потрактовуються як синоніми». Він доволі різко висловлював своє незадоволення з приводу «створення євреями паніки під час евакуації» і стверджував, що втеча біженців на схід «пояснюється певною мірою великим єврейським прошарком у містах: їх охопив тваринний жах перед Гітлером і замість боротьби – втеча».
Насправді з огляду на те, що сталінський уряд був добре обізнаний з антисемітською політикою нацистської Німеччини, невиокремлення єврейської спільноти в категорію тих, хто в першу чергу підлягає вивезенню, опосередковано робило його відповідальним за трагічну долю кинутих напризволяще