Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Poor eating habits

21 Листопада 2011, 10:00

Найпростіше відмахнутися: мовляв, як казав один недоброї пам’яті політичний діяч, у мене для вас інших письменників немає. Немає в Україні іншої еліти, а та, яка є, впоратися зі своїми функціями не може й не хоче.

Сперечатися важко: те угруповання, яке перебуває нині при владі, демонструє особливу зажерливість, особливий цинізм та особливе нехтування інтересами нації. Але ті, хто в опозиції, за великим рахунком, не кращі. Вони, може, мають пристойніший вигляд і здатні генерувати більш переконливі тексти, але для виконання функцій, до яких нібито покликані, – функцій суспільного менеджменту – фактично так само непридатні. Це доводить уся новітня історія нашої держави: в ній мало сторінок, якими варто пишатися, й багацько таких, за які відверто соромно.

Читайте також: Європейський вальцер єті

То що ж робити? Невже карма така в України – розплачуватися за недосконалість лідерів? Ні, карма тут ні до чого. Треба лишень уважно придивитися до того, звідки беруться лідери взагалі й звідки взялися конкретно наші. Якщо припустити, що керування іншими потребує певного набору особистих якостей та кваліфікації, зрозуміло, що цих навичок просто так в університеті не здобудеш. Вони не лише є результатом засвоєння практичних знань, а й похідною від досвіду, традицій, способу життя й решти ледве вловних складових, які важко алгоритмізуються, проте добре відчуваються. Якщо потрібне узагальнювальне слово, то це культура, котру слід розуміти як структуровану складність. Поколінню керманичів – тих, що при виконанні, чи тих, які сидять на лаві запасних, – такої культури не було звідки взяти. Підкреслюю: йдеться не про кількість прочитаних книжок або відвіданих музеїв (хоча про них так само), а про систему мотивацій, яка визначає пріоритети.

Нинішня еліта сформована на 95% або 99% за старих часів (решта 5% чи 1% – нащадки по прямій, які успадкували ті самі комплекси, а на додаток відчуття безкарності). Умови, які цілком визначили їхнє ставлення до життя, – це розвинений соціалізм плюс… бідність. Так, саме бідність. Хіба не цим можна пояснити непереборний потяг до матеріальних символів заможності: всіх їхніх маєтків, автівок, годинників, брендового одягу, коштовностей тощо? Хіба не про це свідчить одноманітно тупий спосіб проведення дозвілля – ресторани, сауни, запобігливі модельки та фотографування на «світських» заходах? Авжеж, тільки людина, якій з дитинства верхом добробуту здавалися трикімнатна квартира в панельній восьмиповерхівці, суха ковбаса «по блату» й відпочинок у Болгарії за профспілковою путівкою, так завзято доводитиме собі самій, що тепер вона може ВСЕ! В англійській мові є стале словосполучення poor eating habits (прибл. «звички харчування бідняка») – воно значно точніше описує ситуацію, ніж французьке nouveau riche. Нувориш як тип з’явився не 100 й не 200 років тому, тільки раніше для нього був наочний авторитет в особі аристократа, на якого він рівнявся у своїх смаках. Сьогодні, за браком зразка, він орієнтується лише на свої дитячі фантазії. Фантазії бідні й хворі. Таку людину можна тільки пожаліти.

Читайте також: Україна потребує суспільних лідерів, не заражених совковими звичками

Інша складова цієї ментальності – зростання в межах суворо структурованої та ритуалізованої офіційної радянської системи керування й контролю, яка була ворожою будь-якій людині, навіть тій, що перебувала на її вершинах. Звідти недовіра до офіційних правил і настанов, що вже й казати про закон, і захоплення паралельною культурою у вигляді кримінальної романтики. Антропологи давно спостерігають цікавий феномен: у закритих спільнотах, де перестає діяти актуальна ієрархія, з якихось глибин підсвідомості вилазять на поверхню моделі поведінки, притаманні більш раннім і примітивним формам суспільного ладу. Те, що нинішня еліта вперто відтворює феодальні й навіть первіснообщинні елементи організації, є доказом повернення туди, в ментальне минуле, коли особисті зв’язки, особисте патронування й особиста відданість визначали більше, ніж формальні правила та чиїсь професійні якості.

Ненажерливість і недовіра – ось спадщина розвиненого соціалізму. Її неможливо вилікувати – тільки пережити. А для цього прояви дитячих хвороб мають бути визнані чимось гідним сорому й приховування. Усі підлітки найбільше бояться, коли з них сміються. Час нарешті пояснити цим нещасним, що вони страшні, але водночас і смішні зі своїми підлітковими бандами замість політичних партій, «понятіямі» замість принципів і способами самоствердження, які не виходять за межі розбудови власного князівства.

Читайте також: Нова антифеодальна боротьба