Як наслідок — у наших містах залишилося чимало чужих маркерів. Погляньте на центральну площу Полтави — губернська класика доби Алєксандра І і жодних натяків на полковий статус часів Гетьманщини! Прикладами можна заповнити не одну сторінку, але найпоширенішою моделлю виявиться радянська: завод плюс прилеглі території. І що більший індустріальний монстр, то амбітніше поселення, а кілька монстрів докупи, то вже мало не мегаполіс — так вважалося в ті часи. У сучасному ж масштабі ми взагалі малопомітні: європейський «блакитний банан» пролягає помітно на захід від наших кордонів, азійські та американські агломерації з населенням у кількадесят мільйонів ще далі. Наші мільйонники — просто великі міста в національному заліку, і не більше, хоча їхні амбіції та прагнення помітно зростають. І якщо кількісних проривів найближчим часом годі сподіватися, то є надія на якісні.
Читайте також: Київ: обмежене самоврядування
Роль «великої п’ятірки» (Київ, Дніпро, Львів, Одеса, Харків) у бутті країни переоцінити важко. Там живе кожен п’ятий мешканець держави й трудиться кожен третій ефективно зайнятий працівник. Політичну вагу цих міст ми вповні відчули у вирі подій 2014-го: київський Майдан, одеське 2 травня, оборона від «русской весны» у Дніпрі й Харкові та надійний львівський тил. Якби випала бодай одна з цих ланок (як-от Донецьк), сірого окупаційного кольору на мапі України істотно побільшало б. Сучасний культурний український формат теж кується передовсім у мільйонниках: саме звідти пішла ревіталізація померлих індустріальних монстрів і перевтіленнях їх у креативні простори, там формуються тренди, і це природно.
Старі міфи працюють на роз’єднання. Слава «першої (радянської) столиці» не дає спокою поверненим у минуле харків’янам, брєжнєвська «кузня кадрів» не залишає тих, хто ностальгує за Дніпропетровськом, пам’ятник Єкатєрінє ІІ досі височить над Одесою, львівський гонор часом виприскує з уст топових галицьких телеведучих зневагою до всього, «що на схід від Збруча». Київські понти — окрема тема, вони ніби бліда тінь московських: зверхність до решти країни породжується порівняно вищим рівнем життя, наявністю розгалуженої індустрії розваг і концентрацією еліти на квадратний метр. Останній яскравий приклад цього — скандальний допис столичної (за місцем фактичного проживання) «принцески Олі», що з’їздила у відрядження до Краматорська, «щоб надихнути молодь», і не знайшла в цьому прифронтовому місті салон тайського масажу.
Найбільші міста країни найшвидше проходять шлях модернізації, але надто помиляються ті, хто гадає, що вони пройшли бодай десяту його частину. Їм ще належить стати повноцінними українськими мегаполісами зі взірцевою інфраструктурою, набути достатньо смаку, наступити на горло ненажерливим забудовникам, які, мов недолугий лікар із фейковим дипломом, «роблять пластику» і «качають силікон» у міське обличчя. Як і в решті країни, у наших мільйонниких є прогресивне активістське середовище, тут воно навіть численніше, ніж будь-де, але розділене дрібними містечковими чварами. Звідси слабкість громадянського суспільства, яке є визначальною верствою в сучасному місті. Перейменування вулиць і демонтаж пам’ятників — це ще не завершена деколонізація, міський простір треба не просто осучаснити, а звільнити від імперської форми й змісту, дати нове наповнення. Кожні окупанти намагалися видозмінити чи показово занехаяти наші міста. За 30 років ми мали достатньо часу, щоб зробити їх упізнавано своїми. Це в теорії. На практиці — займаємося тим останні чотири роки.
Читайте також: Місто-універсал. Чого прагне Дніпро сьогодні
Україна загалом багато століть була провінцією. Ті, хто ностальгує за «зеленим Києвом» 1960–1980-х, свідомо не помічають підкреслено другорядного статусу тодішньої української столиці. Так, усе пафосніше й витонченіше, ніж у пересічному обласному центрі, але на скромному, таки республіканському рівні. У розвинених країнах поняття провінції вичерпало себе: там відбувається конкуренція різних агломерацій, ділових і культурних центрів, кожен із яких має неабияку силу тяжіння. У нас наразі інша гравітація: п’ять китів, на яких стоїть сучасна Україна, повинні навчитися виробляти свою силу тяжіння без понтів, імперських сентиментів і хибної інакшості. Останню має заступити розмаїття, яке визначає ці такі різні, але цілковито наші за духом младомегаполіси.