Понт одеський

 

 

Вислів «співати романси» означав хитрувати, а спрощення до частини «манси» передбачав в Одесі відповідну манеру поведінки. Супутниками й атрибутами одеських мансів були місцевий говір, злободенні вірші, елементи одягу, «жиганські» пісні. Одеські куплети несли у собі виняткову енергетику та ритм, завдяки яким зміст та слова опинялися на другому плані. Владімір Висоцкій зізнавався, що «рецитував, підстукуючи рукою, якісь співанки одеські ще в інституті», тому що шукав «ритмізації вірша»:

 

 

Авторська пісня радянської дійсності мала іншу природу, ніж заідеологізована державна пісенна культура. Реалією життя стала міська, вулична, дворова пісня – своєрідна данина забутому міському романсові. У загальнокультурному аспекті це було формування шансонної (в розумінні авторської) культури в СРСР. У цих піснях було шалене прагнення до свободи, яку в післявоєнній «гулагівській» країні натхненно шукали не лише ув’язнені.

 

Радянська влада доклала колосальних зусиль для спотворення вільної культури вулиці. Штамп «блатна пісня» мав лякати пересічного слухача, виправдовувати її заборону. У в’язницях на початку радянської доби «кримінальна» пісня не була настільки «хітовою»: в’язням більше подобався «Блатний Пегас» – Сєрґєй Єсєнін. А вже в 1970-ті роки Євген Євтушенко волав: інтелігенція співає «блатняк».

 

Пісні свободи були супутниками ресторанів, вулиць, компаній, стали підпільною маскультурою, предтечею сучасного російського шансону, безпідставно звуженого до кримінальних мотивів. Це була «середня температура» по всьомуСоюзу. А наша Одеса ще до війни очолила неформальну популяризацію «жиганської» культури та змусила систему визнати у відфільтрованому варіанті жанр вуличної пісні. Із притаманною одеситам філософією «про две большие разницы» за безхитрісними куплетами подавався джаз.

 

«Теаджазу» Леоніда Утьосова |див.довідку| довелося попри попередню офіційну заборону на урочистому вшануванні в 1935 році «героїв-папанівців», за непередбаченим проханням Сталіна, виконати «Пісню безпритульних»:

 

 

Невідомо, чим Віссаріонича спокусив цей шансон (зрештою, в буремну революційну молодість Сталін неодноразово влаштовував шухер інкасаторам і касирам імперських банків), але епохальний «кічманський» шлягер Одеса поширювала швидше ніж контрабанду. Був навіть антифашистський рімейк у стилі політичної сатири: «С берлинского кичмана… в малине на Фридрихштрассе». Хоча в народному оригіналі пісні (так її вперше співав і Утьосов) згадується про Центральну Україну, звідки й тікали в Одесу каторжани: «С вапнярского (Вапнярка – містечко на Вінниччині – Тиждень)кичмана бежали на Одессу».

 

Пісні українського Півдня слухала вся «одна шоста земної суші». Радянська дитина наспівувала:

 

Емігрант сумував:

 

Відчуття малої батьківщини вимагало: «Улица, улица, улица родная, Мясоедовская улица моя!».

 

Кримінальна романтика хизувалася:

 

Одеса реалізувала найвдаліший проект і змусила повірити у власну винятковість:

 

 

 

 

Одесу ХІХ ст. завжди переслідувало сіамське роздвоєння: аристократична й комерційна, фешенебельна й брудна, місто-казка та бандитська столиця росли симетрично. Місто любило й пестило своїх «монархів» – «короля репортерів», «короля злодіїв», «короля скрипалів». Одеса ними пишалася. Фешенебельна Дерибасівська гостинно приймала простий люд: одне узбіччя називалося Гапкенштрассе, яким пересувалося заїждже населення та учні місцевих училищ, протилежний бік – Дендістріт, яким розмірено проходили нащадки артільників та інших комерсантів. Подібно й у Херсоні узбіччя центральної вулиці називались Гапкенштрассе та Штімпстріт.

 

 

Пивні, ресторани, шантани, кабаки. У них формувалася конденсована атмосфера портового міста, відточувалася пісенна енергетика, з’являвся ексклюзив… який теж можна було продати. У вухо себе не поцілуєш, стверджували одесити, але додавали: «Чтоб я жил так, как все вы говорите». Сентиментальні прагматики, які прагнули шукати позитив там, де інші не сподівалися нічого знайти. Саме тому пісню, куплет, застільний афоризм в Одесі слід сприймати як дежа вю. Відкат свідомості до гарних часів, занурення у приємний досвід, пісенна ностальгійність – все це стосувалося внутрішнього, сокровенного, а тому подобалося слухачам. Тож чим важчими були реалії, тим більше шансів для виникнення шлягерів.

 

У 1917–1920 роках Одеса чи не вперше відчула економічну ізоляцію. Контрабандне ельдорадо поступилося місцем питанню «як вижити». Одеські лапєтутніки й шарлатани здалися під натиском ЧК і спекулянтів із «материкової» Совдепії, котрі торгували хутрами та дорогоцінностями. Одеська бабуся бажала онукові бути багатирем, тобто багатієм. З сумом згадувались минулі часи: Одеса стояла в чергах навіть за водою.

 

 

За часів революції грабунок перестав бути вишуканим і нагадував банальний бандитизм, колоритна нахабна ввічливість набрала політично-брутального відтінку. «За Республику, наш девиз боевой – резать публику» – улюблена тема революційного хаосу 1917 року. Натомість у 20-х рр. бандити з Молдаванки, Бугайовки, Слободки-Романовки, здавалося, забули про колишню славу бандитського ремесла: «молдованських аристократів», які сиділи без роботи, більше цікавили романси про смерть актриси Віри Холодної, ніж минуле лицарство бабелівського Бєні Кріка. З появою «комісарів» пропорційно зросла кількість психічнохворих – для одесита «сильно психический» досі є крайнім соціальним діагнозом. Подібно вислів «гоп-со-смыком» почав асоціюватися із криміналом, а не зі скрипалями.

 

 

Відродилася Одеса по-справжньому лише в часи НЕПу. Місцева влада з обережністю та запізненням оголосила про економічні зміни, Але одесити запам’ятали цей день – 16 квітня 1921 року. Комерція в Одесі знову вийшла на рівень мистецтва. Мистецтва за напрямами та жанрами, з носіями культури «шахер-махер» (купи-продай). Якщо хочеш лета: «Бриллиантовые розы из навоза, кораллы из крахмала, халцедон из Бердичевской короны». Лише одесити здатні були стати артистами від торгівлі, лише в Одесі фінанси

могли співати романси.

 

 

 

Одеська провінційність у якомусь моменті стала принадою. Чужий, однак, у Одесі нагадував сліпу дунайську рибу, яка осліпла від зміни прісної води на солону. Одеська життєва філософія, незалежно від того чи вас грабують, чи ви грабуєте, купуєте чи продаєте, не дозволяла озиратися. Оглядаючись, нічого в житті не досягнеш – звідси одеська уникливість, двозначність. У місто занурювалися з головою й іншими частинами тіла. У досвіді моряків закарбувалось: «Как пришел на Матапан – посмотри на свой банан». Після Одеси за три дні ходу був грецький мис Матапан, тобто проходив час, достатній для виявлення венеричних хвороб. Місто лише пропонувало, але так, що утриматися було важко.

 

 

Базарні площі, привози, барахолки були барометром Одеси. Життєвий пульс можна було відчути лише в нічліжках, притонах та пивних з їх життєствердними куплетами. Навіть жебрак на цвинтарі відчував власний статус і міг прокоментувати подаяння: «Что мне купить на ваши деньги. Дырку от бублика? Так покупайте ее сами, богачи!» Пити треба закусуючи, бо без закуски п’ють лише фраєри та п’яниці, а вино без музики уже не вино, а випивка. Гультяйство в Одесі було особливого штибу – показне, відчайдушне, доброзичливе.

 

Підгулялий в прохолодному винному погребі биндюжник з безхитрісним молдавським шиком міг приїхати додому на трьох візниках: на першому – він, на другому – парусиновий балахон, на третьому – картуз. А інший з товаришами мусив справляти іменини своєї білої кобили.

 

 

 

Південні міста цінували, окрім родини, ще й вулицю. Одеса мала феноменальну пам’ять на людей, людей вулиці: Пятирубель, Люська Кур, Вітька «Десяткатреф», Сєнька Віслоухій, Вєра Марафєт, секретар Хаім Качкєс і тисячі героїв куплетів, пісень, наспівів. В Одесі злодіїв знали по іменах, як і всіх яскравих особистостей, скажімо, поетів чи музикантів.

 

На похорон Сашки-музиканта з пивної «Гамбрінус» зібралася вся портова, робітнича та окраїнна Одеса. Його феномен полягав у відчутті ритму міста та його мешканців. Одеса – певно єдине місто, де не просто знають авторів народних шлягерів, а предметно сперечаються на цю тему. Навіть попередниці класики жанру «Мурки» – пісні «Здравствуй, моя Любка, здравствуй, дорогая» приписують авторство Жорі зі Степової вулиці чи Абрашці Книшу. Классиками жанру визнані Яков Соснов (дядя Яша), Мірон Ямпольскій та Яков Ядов, бо змогли вчасно, влучно та доречно сказати: «Как на Дерибасовской, угол Ришельевской, на старушку-бабушку сделали налет». Жага до щастя та прагнення свободи в Одесі вже давно сприймаються як мистецтво жити.

 

Щось ностальгійне є у цій Одесі, по-південному чуттєве:

 

 

Слова – лише засіб вираження й донесення почуттів. Однак тільки в Одесі російське дієслово «занять» має своє власне, українське, значення: не взяти у борг, а навпаки – надати позику. Південна Пальміра дає прихисток всім, незалежно від віросповідання чи мови. Тож по-одеськи хочеться нагадати: «Хороший понт дороже денег».