А коли ми планували цей випуск, то жартували між собою, мовляв, поміняємо цифру 20 на 30 — і слоган готовий. Так, якісної зміни еліти не сталося. Верства, здатна взяти на себе відповідальність за країну, досі не сформувалася. А як із поневіряннями? Ні, це слово сьогодні не личить. В українському житті стало помітно менше віктимності. Ми нині менше дивимося під ноги й більше вперед.
У 2011-му ми багато рефлексували щодо минулого, шукали відповідей на запитання «Як так сталося, що ми опинилися там, де тепер є?», аналізували минулі роки, вивчали сусідський досвід: чому їм вдалося швидше пройти шлях трансформації. Це був час, коли економічну доцільність європейського вибору доводилося ретельно аргументувати, бо влада на чолі з Віктором Януковчем вела нас в обійми Росії. Ми розуміли це й попереджали. Сьогодні, коли європейську та євроатлантичну інтеграцію записано в Конституції, дискусії точаться вже іншій площині. І значно актуальнішим стає питання «А куди ми прийдемо? Завтра, післязавтра, через десять років?». Тому цього разу шукати відповідь вирішили не самі.
Читайте також: Озирнися
Цей спецвипуск — великий діалог різних сторін: політиків (зокрема й президентів, на жаль, з об’єктивних причин ми не змогли отримати текст від Леоніда Кравчука), військових, економістів, дипломатів, науковців, громадського сектору. Ба більше, ми долучили соціологію, щоб зрозуміти, як суспільство бачить сьогодення й недалеке майбутнє. Наприкінці випуску, який Тиждень готував до 20-річчя відновлення Незалежності, була своєрідна «капсула часу», послання до еліти, що постане після доби поневірянь. Варто нагади основні настанови й оцінити стан виконання:
• Підтримка українських цінностей (прогрес очевидний, хоча спроби реваншу тривають).
• Стимулювання малого й середнього бізнесу (залишається популярним політичним гаслом без конкретного наповнення).
• Стимулювання попиту на знання (після низки досягнень намітився регрес, зокрема в книговиданні та кінематографі).
• Усунення олігархів від влади (від журнального це гасло переросло в політичне, але реалізація… запізнюється).
• Досягнення рівності всіх економічних суб’єктів (залишається «домашнім завданням»).
• Зміцнення економічної незалежності, підготовка до інтеграції з ЄС (угода про асоціацію з Євросоюзом — безсумнівне досягнення, а економічна незалежність залишається амбітною ціллю).
• Сприяння впливовості громадських об’єднань (тут теж годилося б поставити «плюс»).
Сьогоднішній список завдань і ширший, і амбітніший. Нам потрібна нова економічна політика, прагматичний і ефективний тандем влади й бізнесу, а також технології, щоб вписатися в новий виробничий уклад. Але насамперед необхідно зберегти країну. Війна з імперією є основним завданням на наступне десятиліття. Вона має безліч вимірів: від кіберпростору до боротьби за ідентичність, за суб’єктність на міжнародній арені.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Наприкінці 1980-х індійська теоретикиня постколоніалізму Ґаятрі Чакраворті Співак написала есе з промовистою назвою «Чи може підпорядковане промовляти?». Відповідь на запитання очевидна: ні, не може. Здавалося б, азійські реалії далекі від нас і не зовсім зрозумілі. Проте «німе підпорядковане» можна побачити зовсім поруч, у наших сусідів-білорусів. Національну мову змаргіналізовано, суверенітет — умовний, за незгоду жорстко карають. Диктатура там не говорить з вулицею — вона її просто не чує. Увесь цей жахливий приклад наочно демонструє, де ми могли б опинитися, якби не Майдан, якби пробачили Януковичу поворот не туди.
Звільнене мусить промовляти. Гучно, яскраво й переконливо. Українська мова й культура не повинні вдовольнятися політикою вирівнювання — нас має почути світ. Наша боротьба з Росією має викликати не жаль і співчуття, а захват і вдячність. Так, бо ми воюємо не за самих себе, ми стримуємо ворога, який прагне реваншу й меж впливу часів холодної війни. При всіх випробуваннях ми залишаємось і житницею, і кузнею ІТ-кадрів. Наше місце в європейській сім’ї народів законне й оплачене дорогою ціною. Ми — не бідні родичі, що потребують милосердя, а захисники того затишного цивілізованого життя, якому загрожує нове варварство, хоч би в які пишні шати воно вбиралося. Нам є що сказати, показати й запропонувати світові. Над самооцінкою та самоповагою, щоправда, ще доведеться попрацювати, бо колоніальні рани не загоюються так швидко, як хотілося б. Але про поневіряння думається дедалі менше — отже, одужуємо.