На початку минулого року з друку вийшла книга двох гарвардських політологів Даніеля Зіблатта та Стівена Левицького «Як помирають демократії» («How Democracies Die»). Автори в ній пояснюють, як обрані всенародним волевиявленням політики через повільну ерозію неписаних норм та правил знищують демократію. Багата на приклади зі світової політики та американської історії книжка, врешті, показує, яким чином стало можливим обрання Дональда Трампа американським президентом і як більшість фахівців не зуміла цього розгледіти.
Порушення неписаних правил
Зіблатт і Левицький відкривають багато писаних і неписаних правил взаємодії в американській політиці, які поволі почали руйнуватися ще від 1970-х, однак найбільшого краху зазнали під час першої передвиборчої кампанії за участю Барака Обами (але не з його вини). Два неписані правила, про які кажуть гарвардські політологи, — це mutual tolerance та institutional forbearance, тобто взаємна терпимість та інституційна стриманість. Перше — це про вироблений у ХХ столітті консенсус, коли партія-конкурент є суперником, а не ворогом. І якщо виникають питання загальнодержавної ваги, то партії діють разом, попри ідеологічні розбіжності та можливість здобуття електоральних балів.
Читайте також: Brexit. За крок до прірви
Саме під час першої президентської кампанії Обами, як зазначають автори, було добре видно, як це неписане правило зникає. Тодішній суперник Барака Обами Джон Маккейн не визнавав риторики його колег по кампанії. Утім, вони, як-от Сара Пейлін, абсолютно не цуралися вдаватися до ворожих смислових навантажень щодо Обами у своїх промовах. Наприклад, що він начебто «починав свою політичну кар’єру у вітальні місцевого терориста». Коли вже Барака Обаму було обрано президентом, то, попри звичні висловлювання поствиборчого примирення від Маккейна, його однопартійці використовували дві теми, які грали на поляризації між двома партіями. Одна з них — це те, що він начебто загрожує американській демократії та може перетворитися на диктатора, а друга — що він «не справжній американець». Одним із найвідданіших birthers (саме так назвали тих, хто акцентував увагу на походженні Обами) був не хто інший, як Дональд Трамп.
Щодо інституційної стриманості, то ерозія в міжпартійній терпимості призвела до її зменшення. Частина республіканців вирішила перетворити свою силу на партію «ні», тому протягом 2007–2012 років законопроекти президента Обами в Сенаті блокувалися завдяки філібастерам (зволікання розгляду в парламенті). Обама, своєю чергою, став використовувати власні президентські повноваження і потрібні рішення проводив через executive actions. Усе це й призвело до того, що неписані норми американської демократії перестали функціонувати й на тій хвилі Дональд Трамп потрапив до Білого дому. Він аж ніяк не перший демагог в американській політиці. За понад 200-річну історію США пережили і Генрі Форда, і Джозефа Маккарті, і Джозефа Воллеса. Як пишуть автори «How Democracies Die», основний тест для демократій щодо таких персон не в тому, що вони з’являються, а в тому, чи політичні лідери та зокрема політичні партії працюють над тим, щоб їх не пропустити: не підтримують їхні прагнення здобути серйозні посади та, де потрібно, готові співпрацювати із суперниками, щоб перемогу здобув демократичний кандидат.
Читайте також: Рада ЄС схвалила проект угоди про Brexit
Мабуть, найгучнішим прикладом такого партійного стримування був Генрі Форд. Один із найбагатших людей початку минулого століття, він завдяки газеті Dearborn Independent, де публікував свої статті, став стрімко набирати підтримку серед американців. На початку 1920-х років у сільській місцевості наче гриби після дощу росли клуби на підтримку Форда-президента. У 1923-му журнал Collier’s, провівши опитування серед понад 250 тис. читачів, виявив, що Форд далеко випереджає своїх суперників. Однак, як зауважують автори книги, він народився на століття раніше потрібного часу. Для сенаторів і членів республіканського та демократичного комітетів ця ідея видавалася радше смішною. А от для їхніх наступників століття потому пропозиція висувати політичного близнюка Генрі Форда, як виявилося, була цілком серйозною. Утім, звиклі до неписаних правил американської політики експерти та політичні суперники Дональда Трампа не зуміли одразу розгледіти, що обрання цього кандидата справді ймовірне.
У випадку з Дональдом Трампом можливість його перемоги не прогнозувала й більшість опитувань. Політолог Метт Дікінсон у коментарі американському порталу Vox пояснював, що причиною провалу опитувань могло стати погане формування вибірки потенційних виборців. За словами Дікінсона, Трамп заохотив до політики багато тих, кого упускали з вибірки можливих виборців, що й вплинуло на результат. До всього зазначеного вище слід ще додати, що за всю американську повоєнну історію та сама партія перемагала на президентських виборах тричі поспіль лише раз. Така статистика мала б принаймні дещо насторожити експертів. Однак перемога Дональда Трампа видавалася настільки нереальною для американської політики, що навіть очевидні факти не насторожили політологів.
Зміни, які Америка пережила протягом останніх п’ятдесяти років у внутрішніх політиках двох основних партій разом із руйнуванням неписаних норм та правил призвели до того, що особа штибу Трампа зуміла стати кандидатом у президенти. Експертне середовище, як у США, так і за кордоном, не врахувало цих змін, як і недооцінило силу виборця, розчарованого американською політикою останніх років. Це й забезпечило перемогу Дональду Трампу, на яку ніхто не очікував.
Незалишенці
Як і з президентськими виборами в США, політологи й соціологи помилилися щодо результатів референдуму про Brexit у Великій Британії 2016 року. Тоді більшість експертів усіх рівнів прогнозувала перемогу варіанта «Лишитися». Щоправда, таку саму помилкову думку мали й науковці, які для дослідження демократичних процесів розробляли спеціальні моделі, що враховували багато чинників — від опитувань до букмекерських ставок.
Чому так сталося? Це переконання було комфортним для представників великого транснаціонального бізнесу. Варіант, коли все залишається як було, — найкращий з міркувань стратегічного планування (особливо для тих довгострокових планів, які розроблялися раніше). Пропагувати зворотний варіант — додавати ринкам хаосу, налякати інвесторів та поставити під удар зростання акцій. Тому низка фінансових структур, як-от МВФ, Організація економічної співпраці та розвитку, Конфедерація британської промисловості, хором розповідали жахливі сценарії для економіки Сполученого Королівства в разі виходу з ЄС. Зрештою, така активність економістів зіграла проти них: для багатьох прихильників Brexit вона виявилася підозрілою. Особливо у світлі низької довіри до МВФ. Люди обвинувачували організацію в кризі 2008 року, тому заклики лишитися в ЄС розцінювалися як підтримка еліт і магнатів, які нехтують інтересами країни заради збагачення. А всі попередження вважали втручанням у чужі справи. Таку думку було легко культивувати, адже штаб-квартира МВФ міститься у Вашингтоні.
Читайте також: Іспанія та Британія не змогли домовитися про Brexit
Неготовність почути думки пересічних громадян, зокрема й своїх політичних опонентів, стала другим фактором провалу табору тих, хто волів лишитися. Багато сподівань було на спроможність тодішнього прем’єр-міністра Камерона якось вирішити ситуацію без референдуму або принаймні розібратися з його наслідками без залучення протилежного табору. Він не дав раду по обох пунктах і втратив будь-яку довіру. Британці припинили прислуховуватися до нього, його кар’єра стала жертвою референдуму. Так помилився не лише Камерон, а й представники лейбористів у парламенті, неправильно розпізнавши настрої своїх виборців. Британія стала продовженням європейського маршу популізму не лише через брак критичного мислення в частини виборців, а й через неспроможність політичної еліти підлаштуватися до нових реалій і настроїв, що віддалило її від людей. Натомість прихильники виходу використали цей вакуум сповна. Три головні постаті Brexit, Майкл Ґоув, Борис Джонсон та Ніґель Фарадж, навпаки, демонстрували бажання почути всіх британців. Цей популістичний прийом не був чимось новим — його використовували й до Brexit, і після нього. Однак для британських експертів та влади популізм виявився несподіванкою.
Певним чином це підтверджується й мотивами «вихідців». Для них голосування за вихід із ЄС — це продовження тренду в суспільних настроях, що тривав уже майже десятиліття з часів економічної кризи. Або навіть раніше: як показує британське виборче дослідження (British Election Study), тема зменшення впливу Євросоюзу мала підтримку більшості ще з 1996 року, хоча експерти цього не хотіли брати до уваги. Як показує ситуація у світі, коли страждає економіка країни, одразу зростають протекціоністські настрої, які згодом можуть мати навіть націоналістичне забарвлення. Ті британці, для яких членство країни в ЄС так і не стало чинником, що покращив би їхнє життя, легко змогли повірити в загрозу мігрантів, шкоду від глобалізації та вільного ринку. У потрібний момент головним ворогом їхнього добробуту був оголошений ЄС, і вони з радістю це сприйняли.
Водночас варто зазначити, хто саме голосував проти Євросоюзу. Здебільшого це старше покоління та люди з нижчим рівнем освіти. Тобто та частина населення, що має менше шансів на високооплачувану роботу й відповідно на забезпечене майбутнє. Зрозуміло, що для них було важливим питання збереження національної ідентичності та безпеки. Тому мало не головним політичним гаслом для цих людей зробили питання протидії міграції. Для них більшу вагу мали витрати на систему охорони здоров’я, тому вони повірили у фейк про £350 млн, які Сполучене Королівство нібито віддає щотижня Брюсселю. Незграбні спроби прихильників ЄС спростувати брехню лише популяризували її.
Читайте також: Мей таємно готує проведення дострокових парламентських виборів – ЗМІ
Третій фактор, який не змогли перебачити політологи, — вплив зовнішніх гравців на результати волевиявлення. Тоді, у червні 2016-го, лишалося ще кілька місяців до американських президентських виборів (коли вперше відбулася явна спроба втручання в перебіг політичної боротьби). До перемоги Макрона у Франції (яка відбулася в умовах боротьби проти російського впливу) — майже рік, а до атаки в Солсбері, яка хоч трохи розплющила очі британцям, — два роки. При цьому варто згадати, скільки часу витратили представники української дипломатії, щоб донести до світової спільноти думку про агресію Кремля в Україні. У Лондоні 2016 року варіант втручання в демократичні процеси з боку одного з великих іноземних інвесторів практично не розглядався. Україна та Сирія окремо, business as usual окремо.
Розслідування зв’язків одного з головних організаторів Brexit Аарона Бенкса з росіянами почалося тільки у 2018-му, коли спецслужби отримали інформацію про його зустрічі з послом РФ. Так само відкидався й вплив соцмереж на результат волевиявлення. Хоча тепер уже відомо про надзвичайну активність ботів у період перед референдумом, яку пов’язують з кремлівською «фабрикою тролів». За дослідженнями науковців Каліфорнійського університету та Університету Свонсі, боти відповідальні щонайменше за 20% усіх публікацій напередодні голосування, а найбільший відгук на їхні публікації виник саме з боку прихильників виходу з ЄС.
Звичайно, були й простіші причини для помилки: до референдуму не передбачили надзвичайно високу активність старшого покоління та низьку явку молоді, що зрештою серйозно вплинуло на результат. Та й узагалі британські політологи мають певну історію помилок на виборах: тільки за останні роки вони не змогли правильно визначити переможців парламентських виборів і референдуму щодо незалежності Шотландії. Хоча це жодним чином не виправдовує тих, хто не зміг вчасно помітити соціальні тренди та не хотів зазирнути трохи далі власної зони комфорту.