Алі Хадзалі стоїть серед зруйнованих будівель свого рідного міста Харкова.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому Хадзалі працював з командою з шести волонтерів, щоб надати гуманітарну допомогу та евакуювати людей із районів, які сильно постраждали від бойових дій.
Хадзалі, теплий, чарівний 30-річний хлопець, носить тюбетейку, худі та штани карго. Одного вечора в середині травня ми поспілкувались із ним у перерві між його щоденними обов’язками. Російські війська були відкинуті з міста, але інтенсивні обстріли перетворили більшу частину північних передмість на руїни.
Віддалений гуркіт артилерії все ще лунає цим порожнім районом. Поруч великий дитячий майданчик із різнокольоровими гойдалками, на диво, недоторканий, обрамлений багатоповерховими будинками, почорнілими та понівечиними тижнями бомбардувань.
Хадзалі народився в Харкові від українки та сирійця. Він регулярно відвідував Сирію, поки в 2011 році там не почалася війна. У 2015 році втручання Росії в громадянську війну в Сирії, яка триває вже 11 років, схилило терези на користь режиму Асада.
«Обидві мої батьківщини, Україна та Сирія, були захоплені росіянами», — каже Хадзалі.
Приєднання до бойових дій
У 2015 році, на хвилі революційного піднесення, Хадзалі став капеланом – імамом, який задовольняє духовні потреби в збройних силах
Спонуканий своїми «ісламськими братами» взяти на себе нову роль, Хадзалі хотів знайти спосіб допомогти своїй країні і вважав, що найкраще це може зробити, підтримуючи невелику кількість мусульманських військ, розкиданих на Донбасі. «Що може бути кращим, ніж зіграти роль, пов’язану з армією в країні, яка перебуває у стані війни?» — каже Хадзалі.
Як капелан він проводив молитви, забезпечував надання халяльної їжі, пропонував військовим релігійне навчання, психологічну підтримку та настанови щодо прав людини. «Просто розмовляти з військовослужбовцями, – каже він, – було важливою частиною мого обов’язку. Це навіть може бути найважливішим».
Він досі виконує ці обов’язки, але сьогодні його роль ще більша – він часто проводить свій час, допомагаючи людям у небезпечних прифронтових районах.
«У нас є список людей, які потребують допомоги, і ми перевіряємо їх щотижня», – каже він. «Наприклад, ми доставляємо ліки літнім людям, які їх потребують, і продукти… Коли ви допомагаєте одній сім’ї, ваш номер телефону потрапляє до 10 сімей, які потребують допомоги».
Хоча мусульмани складають лише близько 1 відсотка населення України, багато хто керується історією російської несправедливості щодо мусульманських громад і підтримкою боротьбою за відкриту та толерантну Україною.
Більшість мусульманського населення України складають кримські татари, мусульмани-суніти тюркського походження. Для тих, хто бореться, це також боротьба за повернення на свою батьківщину, Крим.
Кримські татари: замучене недавнє минуле
Іслам має довгу та важливу історію в Україні не лише як релігія, принесена мандрівними торговцями та місіонерами та підтримувана частинами меншин, але й як державна релігія. Як релігія Кримського ханства, що проіснувало з 15 по 18 століття, іслам залишив незгладимий політичний і культурний слід.
Крім того, у кримських татар є й жорстоке недавнє минуле. Під час Другої світової війни Сталін, що не терпів жодної загрози, реальної чи уявної, депортував цілий народ, який, як вважалося, співпрацювало з нацистами, до інших регіонів у межах радянської імперії.
Серед цілей репресій було й мусульманське населення Чечні та Інгушетії, яке було насильно виселене зі своїх батьківщин у 1944 році.
Сьогодні чеченські солдати воюють по обидва боки російсько-українського конфлікту – міні-проксі-війни у війні, де війська чеченського лідера та прихильника Путіна Рамзана Кадирова протистоять чеченцям, які симпатизують повстанським рухам на своїй батьківщині.
Чеченці, які воюють на боці України, здебільшого як іноземні добровольці, бачать можливість помститися за дві кровопролитні війни за незалежність, які почалися в 1994 році після розпаду Радянського Союзу і тривали до 2009 року, коли російські війська вщент зруйнували столицю Чечні Грозний.
18 травня 1944 року, лише через кілька днів після того, як Червона армія витіснила сили країн Осі з Криму, кримські татари були колективно схоплені таємною поліцією та депортовані, звинувачені в співпраці з нацистами. Не пощадили навіть кримським татарам у Червоній армії та осіб зі званням «Героїв Радянського Союзу».
Сім'ї кидали в запломбовані безповітряні вагони для худоби і висилали у віддалені частини Радянського Союзу, переважно в Узбекистан.
Усе кримськотатарське населення, що налічувало близько 200 тисяч осіб, було вивезено. Тисячі померли на цій важкій дорозі, і ще багато тисяч від недоїдання та хвороб у колгоспах і трудових таборах, схожих на в’язниці, куди їх відправили.
«Радянський нашийник»
Сім'я Іси Акаєва, командира добровольчого загону, була серед тих, кого відправили з Криму в колгосп за 100 км від Самарканда в Узбекистані.
57-річний Акаєв, кремезний, бородатий і благочестивий, є батьком 13 дітей і символічним батьком для іще більшої групи бійців. Під час перерви у своїх обов’язках, у Києві він згадує, що вперше дізнався про депортацію в 1970-х роках в Узбекистані, де він виріс.
Йому було близько 10 років, і він був гарячим піонером. Він відвідав свою батьківщину в Криму, щоб відвідати піонерський табір, і на культурній виставці сказав своєму вчителеві, що привезе щось, що представлятиме його кримськотатарську спадщину, але йому сказали, що такого немає.
Коли Акаєв повернувся до Узбекистану, збентежений, він пішов до своєї матері, яка, хоч і засмучена, сказала йому ігнорувати цей інцидент. Серед багатьох вигнаних сімей депортація була довго приховуваною таємницею. Дехто вважав за краще не розкривати старих травм. Інші не хотіли привертати до себе увагу переказом несанкціонованої історії.
Але бабуся Акаєва, мабуть, більш зухвала і втомлена від самоцензури у свої останні роки, розповіла йому всю історію.
Одного разу вона вказала на червоний піонерський шарф, який він гордо носив на шиї, і назвала його «радянським нашийником». Він ніколи більше не одягав його перед нею.
«Вона часто розповідала про Крим, — розповідає Акаєв про свою бабусю, — про його красу, його природу та про його морське узбережжя», давно улюблені російською елітою як місце для їхніх розкішних дач.
У той час як Україна після Майдану визнала депортації геноцидом, Росія не хотіла дозволити кримським татарам згадувати свою історію на свій розсуд. 18 травня 2014 року тисячі жителів Криму, попри поліцейські кордони, проігнорували заборону відвідувати мітинги з нагоди 70-ї річниці депортацій.
Боротьба за повернення додому
У лютому 2014 року, коли Росія готувалася анексувати Крим, Акаєв, який керував бізнесом з продажу металевої покрівлі, хотів створити ополчення для боротьби з російською окупацією.
Погано підготовлена українська армія майже без бою здала півострів. Багатьох командирів ніде не було, або вони перейшли на бік Росії, як, наприклад, другий командувач українського флоту.
Акаєв каже, що намагався закликати місцевих лідерів Криму підтримати збройний опір, але каже, що ці зусилля ні до чого не привели. Невдовзі він зрозумів, що за ним стежать, як він вважав, російські агенти.
Він вирішив втекти на материкову Україну, вирушивши з кримської столиці Сімферополя в драматичну втечу.
«Купив квиток із Сімферополя і сів на поїзд у Джанкої, на наступній зупинці після Сімферополя», — розповідає він. «Я пішов у примірку в сусідній магазин, переодягнувся, колега одягнув мене, а ті, хто дивився, пішли за ним, він сів у мою машину. Я вийшла з примірювальної в його одязі».
Для Акаєва, його родини та близько 30 тисяч кримських татар, які втекли з Криму з 2014 року, це повторне вигнання.
«Бог каже боротися з тими, хто вигнав вас із ваших домівок. Для мене це мотивація боротися з Росією… Ми повинні повернутися до Криму, і ми повернемося».
Невдовзі після того, як покинув Крим, Акаєв допоміг створити невеликий загін із мусульманськими бійцями, щоб воювати разом із українськими збройними силами на Донбасі.
Підрозділ «Крим»
На початку вторгнення Росії в 2022 році Акаєв опублікував відео, на якому його оточують озброєні товариші в масках. Він закликає мусульман не воювати за Росію у цій війні, попереджаючи тих, хто воює, що «в Україні багато землі, і місця вистачить, щоб усіх поховати».
Його загін під назвою «Крим» налічував близько 15 бійців на початку повномасштабного вторгнення Росії, а зараз налічує близько 50 переважно кримських татар. Акаєв каже, що вони в основному займаються розвідкою, оглядають щойно звільнені райони на предмет наявності російських солдатів та інших загроз, а також керують блокпостами.
Коли наприкінці березня російські війська почали відступати з околиць Києва, його люди були одними з перших, хто увійшов до села Мотижин, де натрапили на місце ймовірних військових злочинів – масове поховання з тілами мирних жителів, нібито закатованих і страчених російськими військовослужбовцями, які служили в Сирії. Серед загиблих була голова сільради, яка залишилася координувати оборону території, разом із чоловіком і сином.
«Це виявили наші хлопці з розвідки, коли вони йшли лісом, шукали росіян, які залишилися, і один із бійців помітив, що з землі стирчить рука», — розповідає Акаєв. Розчищаючи ногою бруд, він побачив тіло. «А потім знайшли трупи інших людей».
43-річний Саїд Ісмагілов живе приблизно за 40 км звідси в іншому місті, яке стало синонімом російських звірств – у Бучі. Він переїхав туди з охопленого війною Донбасу в 2014 році, після того, як його рідне місто Донецьк захопили проросійські сепаратисти.
Наступного дня після виходу російських військ із Київської області Ісмагілов повернувся до своєї квартири, яка була вщент зруйнована окупантами.
Протягом 13 років Ісмагілов був одним із найвпливовіших мусульманських лідерів України – муфтієм української «умми» для громади мусульман-сунітів країни. Приблизно в той час, коли термін його повноважень закінчився в березні, Ісмагілов повернув свої релігійні мантії та тюрбан на комплект стандартної військової форми. На знімку, зробленому в перші тижні війни, колишній муфтій в окулярах сидить усміхнений серед товаришів у камуфляжі, на правій руці обмотана жовта пов’язка, яка вказує на те, що він військовослужбовець Сил територіальної оборони України.
Ісмагілов побував у розпалі війни на Донбасі, керував вантажівкою, що перевозила медиків та евакуювала поранених.
«Я приношу більше користі для своєї країни, роблячи це, ніж якби я заплющив очі в тихій молитві десь далеко від зони конфлікту», — сказав він Al Jazeera по телефону, розмовляючи поблизу міста Лисичанськ до того, як його захопила Росія.
Він закликав мусульман усього світу засудити «несправедливу агресивну війну» Путіна в онлайн-відео. «Підтримайте Україну, підтримайте коштами, підтримайте інформацією, підтримайте військово», – сказав він.
Репресії торкнулися всіх кримськотатарських родин
Як і в Акаєва, боротьба Ісмаїла Рамазанова проти Росії почалася після анексії нею Криму.
«Я залишив свою малу батьківщину, щоб захистити свою велику батьківщину. Я знаю, що без вільної України не буде вільного Криму», – каже 36-річний хлопець Al Jazeera.
Рамазанов сидить зі своєю подругою, активісткою Анною Ейсмонт, у кафе в центрі Києва та розмовляє за традиційною кримськотатарською випічкою та чаєм.
Він розповідає, що як активіст і громадський журналіст привернув увагу до тяжкого становища політв’язнів у Криму. Він фіксував арешти та переслідування активістів російською владою, організовував флешмоби та інші протести, збирав застави для арештованих дисидентів. На знак непокори він та інші активісти регулярно збирали штрафи монетами та передавали їх у поліетиленових пакетах чи відрах, щоб розчарувати чиновників.
Але він також привернув увагу Федеральної служби безпеки Росії (ФСБ) і опинився у в'язниці за свою політичну діяльність. У січні 2018 року рано вранці співробітники ФСБ витягли Рамазанова з рідного дому, зав’язали очі, посадили в білий фургон і повезли. Його жорстоко побили перед досудовим слуханням наступного дня та ув’язнили на шість місяців в очікуванні суду.
Рамазанов каже, що агенти ФСБ намагалися підставити його, розмістивши в його будинку гільзи до пістолетів і «екстремістську» літературу, і йому висунули звинувачення в «розпалюванні ворожнечі або ненависті» за законами, які використовуються проти незалежних активістів.
Російська влада розправляється з критиками, називаючи їх «екстремістами» та «терористами», за словами правозахисних організацій.
За даними Харківської правозахисної групи, однієї з найстаріших правозахисних організацій в Україні, така тактика є звичайною відповіддю на критику російської анексії Криму. Після анексії історії про викрадення стали звичним явищем. Цілі родини піддавалися переслідуванням і залякуванням, щоб змусити окремих людей замовкнути. Станом на травень 2022 року було задокументовано 123 кримських політв’язнів – 98 з них кримські татари, повідомляє правозахисна група Крим SOS.
«Немає такої кримськотатарської сім’ї, якої б не торкнулися російські репресії», – каже Рамазанов.
Скромні зміни в законі дозволили його адвокатам зрештою добитися відкликання справи проти нього через рік після арешту, і він виїхав на материк.
Коли почалася повномасштабна війна, Рамазанов приєднався до добровольчого підрозділу територіальної оборони, який охороняв і патрулював Київську область. «Зараз я беру участь у набагато серйозніших діях», – каже він.
Постачання дронів для військ
Ейсмонт також приєдналась до військових зусиль. Сором'язлива, але рішуча 26-річна дівчина працювала за лаштунками як активістка, займаючись пошуком товарів і збором коштів.
Вона була активісткою відтоді, як приєдналася до революції на Майдані у 18 років.
Працюючи самостійно та через українську гуманітарну організацію «Аномалія», вона активно закуповує медичне приладдя, транспортні засоби, продукти харчування, дрони, тепловізори та інше обладнання для військ, яке вона особисто сортує та перевіряє.
«Я відправила аптечки бійцям у Чернігів, і коли я побачила їх фотографії з аптечкою, я відчула, що там була частина мене», — з гордістю розповідає вона.
Під час революції на Майдані Ейсмонт, як і багато інших її однолітків, прагнула зіграти свою роль у зміні курсу української історії. Близький друг-мусульманин, якого вона зустріла під час революції, який згодом загинув під час війни на Донбасі, відіграв величезну роль на її шляху після того, як минулого року вона прийняла іслам.
У розпал Майдану подруга відправила її подалі від площі щось зібрати. Пізніше вона зрозуміла, що він хотів уберегти її від небезпеки.
Хоча більшу частину свого дитинства вона провела в Криму, лише після анексії вона занурилася в кримськотатарську культуру завдяки активній діяльності на підтримку кримськотатарських сімей.
«Я допомогла кільком сім’ям із Криму переїхати та адаптуватися до життя в Києві», – каже вона.
У 2019 році вона активізувала свої зусилля з допомоги кримськотатарським сім’ям разом із командою іноземних волонтерів Anomaly, яку вона називає «свого роду міжнародним добровольчим батальйоном». Вони викладали курси англійської мови для кримських татар та їхніх сімей, військових, волонтерів і звичайних людей, каже вона. Крім того, «цеглинка за цеглинкою, і я поступово зрозуміла, що хочу навернутися», — каже вона.
Саме на одному з таких курсів вона познайомилася з Рамазановим, який був студентом, і міцний зв’язок між ними зав’язався через активізм та волонтерську роботу.
Дописи Ейсмонт та Рамазанова в соціальних мережах показують часті заклики до пожертвувань і постійний потік військових поставок, які відправляються на фронт, причому Рамазанов часто здійснює поставки.
Останнім часом вони зосереджені на постачанні безпілотників, які відіграють ключову розвідувальну роль на полі бою. Наразі Анна відправляла безпілотники в батальйони в Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі, Ізюмі, а раніше – навколо Маріуполя.
Репатріанти
У Криму покоління російського імперського, а пізніше радянського правління призвели до русифікації півострова, коли російські іммігранти зайняли будинки кримських татар, які залишилися порожніми внаслідок депортацій. Етнічні росіяни є найбільшою групою, за ними йдуть українці, а потім кримські татари, які становлять трохи більше 10 відсотків від загальної кількості.
Спогади про радянське гноблення досі не дають спокою багатьом кримським татарам. Після сталінського колективного покарання гніт за часів Путіна — це лише новий розділ в історії переслідувань.
Для молодших кримських татар, які народилися після репатріації після розпаду Радянського Союзу, рани між поколіннями все ще гострі. Депортованим громадам, таким як чеченці, дозволили повернутися раніше, але заборону на повернення кримських татар було скасовано лише через 45 років після їхнього вигнання.
Ісмаїл Курт-Умер народився в 1991 році в Криму і виріс у Бахчисараї, давній столиці ханства, коли кримськотатарські родини здійснювали свою історичну подорож додому.
Для багатьох репатріантів повернення назад було лише початком дуже складної адаптації. Іноземці на їхній батьківщині, маргіналізація кримських татар у поєднанні з укоріненою неправдою про історичну зраду означали, що сім’ї були небажаними, і їм було важко знайти дім і роботу.
«Інші кримчани могли бути дуже ворожими до нас, репатріантів, і багато хто, схоже, повірив пропаганді за всі ті роки, вбачаючи в нас зрадників», — каже Курт-Умер.
Курт-Умер народився в рік незалежності України, коли суспільство відкривалося та кидало виклик старим упередженням. На відміну від багатьох представників старшого покоління, він виріс, слухаючи історії про труднощі вигнання.
Його дідусь був нагородженим солдатом Червоної армії і воював протягом більшої частини Другої світової війни, але після повернення йому дали лише три дні, щоб покинути Крим. Радянський Союз, цілком задоволений тим, що залучив бійців з числа тих, кого він засудив як зрадників, відправив батька Курта-Умера воювати під час радянського вторгнення в Афганістан з 1979 по 1989 рік.
У 2014 році Курт-Умер пішов до лав української армії, але як співак з класичною підготовкою у військовому ансамблі.
«Озираючись назад, — каже Курт-Умер, — я думаю, що через анексію щось у мені хотіло стати частиною збройних сил. Зараз кожен має свій обов’язок, і я можу не носити зброї, але я роблю свій внесок іншим способом».
Спів для Криму та України
Як і Ейсмонт, Курт-Умер є частиною покоління, яке дорослішало під час революції на Майдані та відходу України від Росії. Лиш за кілька років, він співав на заходах, присвячених річниці Революції, виконуючи як реквієм українську народну пісню «Пливе кача» про матір із сином, який іде на війну.
Після вторгнення Росії Курт-Умер гастролював і виступав з гуртом, а також записував відеокліпи. Він бачить свою роль як частину національних зусиль зміцнення морального духу та прищеплення почуття українства в серцях людей.
Травневого сонячного весняного ранку Курт-Умер сидів у кафе в центрі Києва. Цвіли каштани, і вулиці знову заповнювалися.
На відміну від його сміливої сценічної персони, Курт-Умер задумливий, майже сором’язливий. У відео, знятому на початку цього року, Курт-Умер співає мілітаристську версію салавата на чолі свого армійського оркестру, його дзвінкий голос муедзина на фоні важкого стуку барабанів.
На виступах Курта-Умера представили як кримського татарина, і він був зворушений прийомом, якого він і ансамбль отримали під час гастролей країною – тут була армія переважно християнської нації, яка виділила на перший план свою ісламську та кримськотатарську спадщину.
Битва за свободу
Для багатьох українських мусульман релігійна толерантність країни та рух до більш відкритої, демократичної політики також лежать у основі їх підтримки.
«Україна — країна, яка бореться не лише за свою незалежність, а й за ідеї свободи та демократії в цілому», — каже Акаєв.
Кримські татари та інші, хто був на вістрі російського імперіалізму, кажуть, що знають, що поставлено на карту в цій війні.
Україна далека від досконалості, каже Ісмагілов, і потрібно багато зробити для зміцнення довіри між різними конфесіями. «Але мусульмани добре знають, що станеться, якщо Росія окупує їхні території», — каже він. «Це буде так само, як в окупованому Росією Криму, де мусульман зникають і сідають на тривалі терміни».
Для Хадзалі та інших війна показала силу об’єднаного суспільства. Це об’єднало людей, каже Ейсмонт, і викликало солідарність, яку вже розділили кримські татари, які пережили всі «негаразди разом».
«Тільки разом можна перемогти і вистояти. Цього не вистачало нам, українцям», – каже вона. «Ми як нація усвідомили це з початком повномасштабної війни. Коли біда прийшла в кожну домівку, війна стала болячою для кожного українця – і ми тепер єдині».