Сюзанна Бір потішила мистецьким витвором — «Помстою». Хоча які там веселощі, коли йдеться про «проблемне кіно» Бір і про мистецтво загалом. І режисера, який ніколи не займається тим, що розраджує. З часів її «Братів», що крізь муку таки призводять до катарсису, Бір має за формулу своєї творчості святу біль. Проте ми ж всі розуміємо, що радість — це короткочасний зойк нашого бажання, аби не було проблем і все було тихо і спокійно, нашої фантазії про ідеальне життя. Якого не буває.
Бір досліджує різні проблеми людського життя, вічні проблеми. Зокрема помсти. Вічного старозавітного принципу «око за око, зуб за зуб». Змішуючи цю проблему з буденними конфліктами у стосунках чоловіка і жінки, батьків і дітей, вона утворює картину реальності, в якій ми всі щоденно варимося.
Режисерка використовує досить розповсюджений сюжет про знущання в школі. Тому сюжетно заступництво одного школяра за іншого та їх дружба нагадує резонансний естонський «Клас» 2007 року. Потім сюжет стрибає вбік, коли молодший і очевидно слабший хлопчик гамселить свого кривдника насосом від велосипеда, ледь не залишаючи того сліпим. Пояснив «боєць» це цілком логічно: щоб його більше не били і не вважали слабаком. Передфінальна драматична сцена, вибухова в прямому та переносному значенні, ніби повертає нас до ідеї «Класу».
Проте сенс «Помсти» принципово інший, якщо не сказати глибший. Бір робить місток до потужної і наріжної теми існування всього людства, торкаючись ідеї «слабака»: хто це, слабак, і чи крутіше бути крутим? Чи є слабким той, хто підставляє іншу щоку і чи крутіше зламати щелепу у відповідь на удар по щоці? Батько пояснює синові, що піднімає руку лише дурень, але ще більш дурень той, хто помщається — бо наслідки будуть жахливими.
Проблема у тому, що діють герої, особливо малолітні, під впливом інших проблем. У одного хлопчика померла мати від раку, а його батько зраджував мамі з іншою жінкою; в іншого хлопчика батьки розлучилися, і взагалі — він швед, який живе в Данії, де шведів недолюблюють. І батьки теж по вуха в бідах, драмах і трагедіях. Один — лікар благодійної місії в Кенії, який щодня бачить кров маленьких дівчаток, яких ріже садист «Великий Бос». Інший — просто слабкий чоловік в депресії після відходу в інший світ дружини, смерті якої він бажав, не маючи сил витримувати крики вмираючої онкохворої…
Безкінечний ланцюг причин і наслідків сплутується у гордіїв вузол, і Олександра Македонського на нього не має, є лише меч, що вийняли з піхов аби прорубати всіх, хто вузол зав’язав, але не розрубати сам вузол.
Друга, міжнародна назва фільму — «У кращому світі» — це оксюморон фільму. Гадаю, Бір навмисно переплела сюжет про чвари прекрасними орієнтальними пейзажами гір, пустелі та неба з майже ріжучими око яскравими, насиченими кольорами. Це кричуща антитеза злу, породженому людиною, яка, не зупиняючись у прагненні поквитатися, нищить себе і оточуючий світ. Більшість війн є результатом помсти одних іншим, більшість конфліктів локальних чи глобальних, в родині чи в країні засновані на помсті. Так, це твердження цілком банальне, тому Бір не говорить, а показує, йдучи до не надто модного наразі принципу примирення. Бо ж як казав Еклезіаст, і як повторює у фіналі герой, батько хлопчика, все одно все повертається на круги свої. Так для чого насипати свиням золоту гору — її все одно рознесуть.