Померти у Луганську

Статті
11 Листопада 2021, 17:20

 

Прощання у настільки вузькому колі я раніше бачила хіба у американських фільмах. У нашій місцевості це завжди були церемонії за участі не лише найближчих родичів та друзів покійного, але й сусідів, колег, знайомих. А тепер коло труни стояли лише двоє: я та удова. Ну і звісно ж група працівників похоронної агенції, які зробили все швидко, якщо не сказати нашвидкоруч. «Поховали, як собаку — у закритій труні і без присутніх» – зітхнула удова. І це теж стало черговою ознакою нашого часу. Тут, у Луганську, так тепер і відбувається. Якщо людина помирає у лікарні від «корони», то у морзі видають тіло у зачиненій труні. Охочих влаштовувати довге прощання немає, бо у родини, як правило, вже немає сил нікого сповіщати. Та й зайвих грошей на те, щоб влаштовувати поминки, у приголомшеної родини, як правило, теж не залишається. Зайвих зібрань уникають ще й тому, що страх захворіти на COVID-19 нарешті переміг скепсис або впевненість, що “корона” існує, але десь далеко.

 

Стали буденністю звістки про смерть. На дверях закладу, де я працюю, щодня з’являються оголошення-некрологи. Ми щоразу заспокоюємо себе: мовляв, то була літня людина, яка вже своє віджила (і яку ми заледве пам’ятаємо). У людей мимохіть з’являється тиха радість: добре, що чергового померлого я не знав, що хвороба забрала когось незнайомого або того, чиє життя і так добігало кінця. Під акомпанемент сумних новин хтось постійно збирає гроші для порятунку чергового бідолахи, якого спіткала пневмонія чи якась інша тяжка і несподівана хвороба. А нам залишається здогадуватися, чи виживе ця людина, зважаючи на її вік і ступінь ентузіазму, із якою збирають кошти: якщо їх збирають, благаючи усіх і уся, то надія, певно, й справді остання.

 

Дивною (хоча вже звичною) тенденцією останніх семи років стали раптові смерті від наслідків неврологічних захворювань. Звичайно, серед тих, кому за сорок, знайти цілком здорову людину важко, але ж не настільки, щоб вони раптово помирали з цілою низкою діагнозів на зразок інфаркту. Містики в цьому, звісно ж, ніякої. Скоріш за все, здоров’я колись похитнулося, проте звернутись до лікарів і пройти обстеження заважав брак часу, грошей чи ще якісь причини. На таких похоронах всі дивуються: мовляв, як рано помер, ні на що не скаржився, будував плани. Ніби ж нещодавно розмовляли і все було добре. Єдина сумна втіха — нагла смерть, коли людина не встигає нічого зрозуміти і, напевно, відчути. Такий варіант нині вважається у нас найкращим.

 

Читайте також: Коронавірус. Кілька днів в одному з інфекційних відділень київської лікарні

 

Кажуть, що оці раптові смерті – наслідки війни: страхів, стресів під час обстрілів та інших випробувань воєнного часу. Здається, більшість із цих померлих у 2014 році нікуди з Луганська не виїжджали, рятуючись, хто як міг. Взагалі, війна пришвидшила не лише смерть, але й все життя. Тільки-но познайомились — і ось вже живуть разом, без усяких там побачень і довгих залицянь. Так і помирають: ще вчора працював, про щось із кимось домовлявся, а сьогодні вже помер. Без тривалої боротьби із тяжкою хворобою і навіть отієї легендарної “склянки води”, яку мають принести турботливі близькі. Спогади про те, як колись давно хворіли мої бабуся і дідусь, нині видаються майже ілюзорними. Пам’ятаю, як ми шукали для них ліки, везли хворим все найкраще, аби подарувати їм трохи свята. Та й самі старі не хотіли йти, трималися за життя. Одним словом, помирання було дуже тривалим дійством, на яке, мабуть, і заслуговує літня людина. І коли вони відходили, попрощатися збиралася уся велика родина, дехто встигав приїхати і прилетіти навіть з далеких країв. А зараз все виглядає так, ніби померлий сам не хотів нікому створювати проблем.

 

Гостро відчувається, що любов близьких отримала грошовий еквівалент. Добре, якщо за межами «республіки» є ті, хто знайде гроші, хто допоможе придбати і передати ліки. Зрештою, на раптовий похорон теж треба у когось позичати. У таких випадках особливо дякують саме тим, хто свого часу виїхав з окупованої території і тепер може допомагати близьким, навіть якщо для цього самому доводиться брати кредит… Коли чуєш подібне, здається, що у Луганську можна вижити лише тоді, коли діти або інші родичі якось влаштувалися на підконтрольній частині України. І що життя може бути нормальним лише до тієї миті, поки лікарі не призначать ліки, яких у всій “республіці” не знайдеш.

 

Читайте також: Лежати й дихати

 

Того дня на кладовищі я отримала ще одне сильне враження, побачивши цілі ряди могил з однаковою датою смерті. Можна подумати, що це жертви якогось теракту чи авіакатастрофи. Нарахувала близько тридцяти могил за 5 вересня, приблизно стільки ж — за 6 вересня і так далі. Складається враження, що ми маємо справу навіть не з COVID-19, а з якимось ще страшнішим лихом, від якого нема ніяких засобів порятунку. Найвразливіша група — звісно ж, пенсіонери. Ніби хтось навмисне скорочує прошарок тих, кому треба виплачувати пенсії, і хто вже не працює, а отже нічим “молодій республіці” не корисний.

 

Після всього цього у голові пульсує одна думка: якомога скоріше обійняти близьких. Сфотографуватись, закарбувати в пам’яті ту мить, доки ми здорові, доки ми потрібні одне одному і ще можемо казати одне одному про найважливіше.

 

 

98