1 липня в Тірані, на 89 році життя, помер Ісмаїл Кадаре, автор близько 90 текстів різних жанрів, перекладених на понад 45 мов. Перший лауреат Міжнародної Букерівської премії і багаторічний претендент на Нобелівську премію.
Кадаре починав як журналіст і поет, однак розголос, який спричинив його перший роман «Генерал мертвої армії» (1963) в Албанії, і колосальний успіх, коли він в 1970-му році вийшов в французькому перекладі, — переконали його полишити все інше і повноцінно зайнятися письменницькою діяльністю. Попри те, що пів життя він присвятив викриттю репресивного режиму албанського соціаліста Енвера Ходжі у своїх творах, Кадаре наполягав на тому, що він не був політичним автором: «Критично ставитися до режиму — нормально для письменника. Єдиним актом опору, можливим у класичному сталінському режимі, було писати — або можна було піти на мітинг і сказати щось дуже сміливе, а потім бути розстріляним. Вважаю, що мені дуже пощастило, що я міг час від часу публікуватися. Багатьох письменників просто розчавили». Цікаво, що у історії специфічне почуття гумору, адже Ходжі і Кадаре народилися в одному албанському місті — Гірокастрі. Втім, багато хто вважав, що Кадаре пішов на компроміс з режимом, зокрема в романі «Велика самотня зима» (1973), і не був з ним досить жорстоким, на що автор відповідав: «Мені огидно витрачати стільки енергії на розмови про це. По суті, люди питають мене, як я вибрався із системи живим. Адже мене могли ж розстріляти за дрібниці, то навіщо я мав пожертвувати собою? Моралісти кажуть мені: «Ви не були щирим з диктаторами». Але чи потрібно бути щирим із бандитами та дикими звірами?»»
Замолоду він навчався на історико-філологічному факультеті в Тиранському університеті, а потім в московському Літературному інституті імені Горького. Він так згадував про ці часи: «Це була школа, яка випускала конформістських, догматичних комуністичних письменників найгіршого ґатунку. На щастя, я вже мав щеплення хорошою літературою. Тож я отримав абсолютно негативне виховання, і це, мабуть, найкраще, що може бути: моя формальна літературна освіта в підсумку переконала мене в одному: я ніколи, ніколи не буду так писати».
З пів десятка його книжок заборонили до друку, однак і це Кадаре сприймав як власну перемогу: «Це виявилося контрпродуктивним для режиму, бо всі ті люди, які вже прочитали їх, почали серйозно вивчати ті тексти, щоб зрозуміти, чому вони були такими підривними. Тож заборона книжок насправді відіграла велику роль у звільненні країни».
Критики порівнювали його творчість з Орвеллом і Кундерою, хоча, за словами Джеймса Вуда, «він набагато глибший іроніст, ніж перший, і кращий оповідач, ніж другий». Професор Джон Кері називав Кадаре охоронцем албанської ідентичності, «письменником, який наніс на мапу цілу культуру, універсальним автором, що продовжує оповідні традиції, які сягають Гомера». Сам же Кадаре розмірковував про свою творчість у контексті здобутків трьох геніїв: Есхіла, Данте і Шекспіра. Так письменник пригадував, що прочитав «Макбета» в 11 років, і тоді його «врятувало» лише те, що він дуже мало розумівся на політиці.
Українською поки можна прочитати два його романи — «Генерал мертвої армії» та «Барабани дощу», які з французької переклав Євген Марічев.