Учора помер Фредрік Джеймісон (1934–2024), славетний американський дослідник, автор понад 30 книжок про різні аспекти науки про літературу, зокрема її зв’язку з ідеологією й естетикою. Літературознавець Алекс Росс так згадує свого вчителя:
«Його праці, майже неймовірно об’ємні, зростали з року в рік, досягаючи чудового балансу між інтелектуальною суворістю з одного боку та естетичним сприйняттям з іншого; сильна політична прихильність лежить в основі всього, але його відданість діалектичній думці заважає йому коли-небудь наблизитися до догми. Читаєш його не лише заради грандіозних формулювань, але й заради побіжних прозрінь; у сферах мистецтва він був скептичним ентузіастом і, отже, блискучим критиком».
Анатолій Денисенко в статті для «Тижня» нещодавно писав про дослідника:
«Фредріка Джеймісона, якому у квітні виповнилося 90 років, називають «імовірно, найважливішим культурним критиком, що пише англійською мовою сьогодні». І хоча його вважають марксистом (у 1960-ті роки Джеймісон перебував під впливом Вальтера Беньяміна, Ґеорґа Лукача, Теодора Адорно, Герберта Маркузе й Ернста Блоха), але палітра його інтересів настільки широка, що його складно звести до певного кліше, а його творчість охопити в одному есе. Він має надзвичайний діапазон дослідницьких тем, який охоплює все: від архітектури до наукової фантастики, від роману XIX століття до кіно, від філософії до експериментально авангардного мистецтва. Ще 1959 року він захистив докторську дисертацію, присвячену теорії літератури й художнім творам Жана-Поля Сартра (пізніше вийшла окремою книжкою «Сартр: походження стилю», 1961).Джеймісон — такий собі «різноробочий дослідник з надзвичайно широкими інтересами», як пише про нього його український перекладач Петро Дениско. У книжках цього американського інтелектуала читач знайде і зацікавленість Бальзаком, і дискусії з Теодором Адорно (наприклад, у «Пізній марксизм: Адорно чи постійність діалектики», 1990). Щодо марксизму, то для Джеймісона це радше горизонт, який задає конфігурацію складного поля всіх його досліджень. Ось лише деякі книжки автора: «Сартр: витоки стилю» (1961), «Марксизм і форма» (1971), «В’язниця мови» (1982), «Політична несвідомість: розповідність як соціально-символічний акт» (1981), «Пізній марксизм: Адорно чи життєздатність діалектики» (1990), «Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму» (1991), «Геополітична естетика: кіно і простір у світовій системі» (1992), «Культурний поворот: вибрані праці з постмодернізму» (1998); «Брехт та метод» (1998); «Археологія майбутнього» (2005), «Ідеології теорії» (2009), «Варіації Гегеля» (2010), «Антиномії реалізму» (2013), «Американська утопія» (2016), «Файли Беньяміна» (2020), «Роки теорії: післявоєнна французька думка до сучасності» (2024)».
Найвідоміше дослідження Джеймісона — «Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму», і воно ж єдине перекладене українською (Київ: Курс, 2008). В ньому він запропонував власну теорію постмодернізму, яку пов’язав із пізнім капіталізмом. Це поняття Джеймісон запозичив із монографії бельгійського економіста й історика Ернеста Манделя «Пізній капіталізм» (1972). За Манделем, було три періоду розвитку капіталістичного способу виробництва: вільний ринковий капіталізм (1700–1850), монополістичний капіталізм чи імперіалізм (1850–1940) і пізній капіталізм (почався після Другої світової війни), який характеризується наявністю мультинаціональних корпорацій, глобалізованими ринком і робочою силою, масовим споживанням і активізацією багатонаціональних потоків капіталу. Причина виникнення третьої стадії: реорганізація міжнародних відносин, деколонізація колоній і закладення основ нової світової економічної системи.
Фредрік Джеймісон довгий час лишався найвпливовішим критиком сучасного світу і водночас його найпалкішим аналітиком, людиною, яка вбачала в мистецтві специфічне політичне дзеркало, жахливе і прекрасне водночас.