Як повідомило видавництво Leya Group, 5 березня у віці 83 роки у засвіти відійшов один з найпопулярніших письменників Португалії Антоніу Лобу Антунеш. Лауреат Європейської літературної премії (2000), премії Камоенса (2007), премії Хуана Рульфо (2008). Останні років тридцять його постійно називали серед претендентів на здобуття Нобелівської премії, і деякі літературознавці вважали, що він заслуговує на неї більше, ніж його португальський співвітчизник Жозе Сарамагу, який переміг у 1998 році.
Антунеш народився у вересні 1942 року в Лісабоні, там же закінчив медичний факультет, де спеціалізувався на психіатрії і кілька років по тому працював психіатром. Його літературна кар’єра розпочалася після військової служби в Анголі в 1973 році під час колоніальної війни Португалії, де на нього великий вплив справив його досвід роботи польовим лікарем. І вже в 1979 році вийшли друком його перші твори — «Слоняча пам’ять» і «Земля на краю світу», і до 2022-го, коли з’явився його останній великий прозовий текст, світ побачили ще тридцять його романів. Загалом же його проза перекладена на понад тридцять мов, та, на жаль, української серед них поки немає.
The New York Times зазначає, що його романи, особливо ранні, були безкомпромісним викриттям прихованих правд про лицемірство португальського суспільства. Його експерименти з формою та мовою привернули увагу таких видатних критиків, як Гарольд Блум і Джордж Стайнер, які ставили Антунеша на високе місце серед модерністських прозаїків. Блум вважав його «одним із найважливіших сучасних письменників», а Стайнер назвав його «романістом найвищого рівня», порівнюючи з Джозефом Конрадом і Вільямом Фолкнером.
Антоніу Лобу Антунеш у своїх текстах часто уникав пунктуації, чітких сюжетних ліній та хронології. Індивідуальні голоси були навмисно змішані та переплетені, іноді в одному абзаці або в одному реченні, як, наприклад, в одному з його найшанованіших романів «Фадо Александріно» (1983). У ньому йдеться про болісні зізнання чотирьох ветеранів колоніальних воєн Португалії таємничому «капітану», який терпляче вислуховує ці сумні історії. Письменник створює колективні портрети марності та непозбувного відчаю, перескакуючи між оповідачами. Він використовує подібні техніки в інших своїх романах, таких як «Посібник інквізитора» (1996), присвячений жорстокому колишньому міністру за диктатури Салазара, та «Що я можу зробити, коли все горить?» (2001), що зображує неспокійні душевні мандрівки сина лісабонської трансвеститки.
В одному з інтерв’ю він казав так: «Я не хочу, щоб люди “читали” мої романи. Я хочу, щоб люди проживали їх, “підхоплювали” їх, як підхоплюють хворобу». Більшість критиків відзначала те, що в його романах бракує виразного сюжету, бо, на думку письменника, така ситуація набагато ближче до того, як люди насправді «проживають» свої життя. Сам він порівнював свої тексти з мозаїкою і структурованим маренням.
Знаково, що назва першого роману Антунеша — «Слоняча пам’ять» — це вираз у португальській мові, що означає безмежні можливості людської пам’яті, і зрештою його твори якраз і були цією спробою запам’ятати і відтворити все, часом хаотично, але завжди — майстерно.
