Ситуація лише погіршується. Подивімося на поле Полтавської битви, статус якого визначають як Державний історико-культурний заповідник, що перебуває в муніципальній власності. Перше, що ви там побачите – роботи з реставрації склепу, братської могили, внутрішнього храму, де поховані російські воїни. За кошти Російської Федерації відновлюють будинок першого музею Полтавської битви, зведений у 1909 році. Його нещодавно знесли, й на цьому місці роблять копію, щоправда, дещо більшу. Туди приїздив посол Черномирдін, котрий домовився з міським головою Андрієм Матковським (представником БЮТу). У будиночку відкриють православну школу УПЦ МП і Російський культурний центр. Це єдине, що зараз там робиться.
Це відбувається за цілком легальною домовленістю з послом РФ. Хоча культурний центр доцільніше було б розмістити десь у центрі міста, а не на околиці. Установа, що буде функціонувати як російський центр на полі Полтавської битви, на мою думку, виконуватиме зовсім інші завдання. Для прикладу можу навести конфлікт навколо російського документального фільму про ці події, які коментують «пересічні жителі Полтави» з Російського блоку. Ці русотяпи пізніше прийдуть у культурний центр і хазяйнуватимуть на полі Полтавської битви. Власне, указ президента Ющенка про відзначення подій, пов’язаних із українсько-шведським військовим союзом, був виданий вчасно, і його філософське навантаження мені імпонує. В президентському указі йдеться не про Полтавську битву, а про ширші речі – воєнно-політичний виступ Івана Мазепи. Битва виступає в ньому як важливий і трагічний, але все ж тільки епізод у ланцюзі історичних подій. Філософія «закроєна» ширше від звичних штампів. Якщо битву вихопити з історичного контексту, випаде логіка – чому так сталося.
Мене запросили до оргкомітету не «на старті», а вже в процесі його діяльності, приблизно в травні цього року. З того часу Іван Васюник скликав лише одне засідання, на якому ухвалили створити робочу групу, яка б розробила концепцію відзначення ювілею й програму заходів на реалізацію цієї концепції. Я став на чолі тієї групи. За один тиждень обидва документи були готові, ми виїжджали на місце, причому своїм коштом. Проекти залишилися в проекті. Вони не були затверджені, оскільки кількаразово зривалися наступні засідання. 12 червня навіть довелося повертатися з півдороги до Полтави, позаяк «опів на дванадцяту ночі було прийнято рішення перенести засідання». Таких «переносів» було шість – «заважали» Євро-2012, Голодомор, останнього разу, 23 вересня (день міста в Полтаві. – ред.), засідання відклали під приводом, що «в Полтаві йде сильний дощ».
Це проста українська безалаберність, принаймні, я хотів би так думати. Хоча так звані переноси в роботі урядового комітету – нечувана практика. Оскільки Київ бездіяльний, Полтаву залишили напризволяще. Є міський комітет, що працює з квітня 2007 року за своєю програмою, але його можливості обмежені. Приміром, залишається проблемою музей битви, по суті, «музей Петра І». Нова директорка Наталія Білан нібито й хоче щось змінити, але потрібно змінити всю концепцію музею та тематико-експозиційний план. Насправді ж не відбувається нічого. Навіть не зверталися до спеціалістів по допомогу. Історики з НАНУ, київські музейники допомогли б навіть на громадських засадах. Тому, найімовірніше, на червень 2009-го ми й надалі матимемо справу з концептуальним виглядом музею «слави русского оружія».
Ювілейна церемонія має передбачати вшанування пам’яті всіх загиблих, це принципова річ, і ми з полтавським комітетом про неї домовилися. Це загальноприйнята у світі позиція. Я це бачу, приміром, у формі екуменічного молебню, військово-історичної реконструкції. Найбільше тривожить, що урочистості можуть перерости в «народні гуляння» – ярмарки, виставки-продажі, футбольні матчі, феєрверки, концерти групи «Любэ» тощо. Тоді все набуде вигляду святкування перемоги того ж таки «русского оружія».
Проблема в Києві. Але сьогодні ще є можливість це переламати. З полтавською владою розмовляти можна. Я не є офіційною особою, я людина академічна, прийшов до цієї справи через громадський комітет. Але парадоксально виглядає, що ми тиснемо на державні інституції, щоб змусити їх виконати власні обов’язки. Виконання указу президента є нині жахливою проблемою.
Полтавська облдержадміністрація більше імітує діяльність. Її голова Валерій Асадчев свого часу ініціював створення Музею українського козацтва на полі Полтавської битви. Ще його хотіли назвати «Музеєм козацької слави», що виглядало екстравагантно, зважаючи на програш Мазепи під Полтавою. На прохання обладміністрації 9 із 15 мільйонів було виділено на створення такого музею та ремонтні роботи на самому полі. Музею наразі немає, ним і не пахне. Такий заклад мав би стати альтернативою чинному «музею Петра І». Питання – чим його наповнити? В Полтаві чудовий обласний історико-краєзнавчий музей, де є непоганий сегмент козацької історії. Нерозумно творити музей із нуля, коли кошти можна спрямувати на впорядкування двох, які вже існують.
Нині ця ідея набула змін – козацький музей планують звести неподалік, у селі Жуки. Там жив Самійло Величко, наш славетний літописець, у селі вже зведено пам’ятник словацькому хроністові Даніелю Крману, який був очевидцем Полтавської битви. Якщо додати до цього ще й офіційного хроніста Карла ХІІ Густава Адлерфельда, котрий загинув на полі Полтавської битви (його щоденник дивом зберігся), напрошується цікава й оригінальна ідея пантеону інтелектуальної слави.
Є небезпека, що після урочистостей узагалі ніхто Полтавською битвою не перейматиметься, якщо сьогодні не змінити процесу підготовки. Як це вже сталося з відзначенням Корсунської битви. До реставрованих знаків присутності росіян і шведів не додасться нічого – про полеглих козаків свідчить лише невеликий залізний хрест, встановлений місцевими патріотичними організаціями…