Полтавські битви

Ну от, як сприймати Круглу площу? Не по халявах провінційному місту, хоч би й обласному, а колись губернському центру, мати палаци на кшталт петербурзьких, та й узагалі отой імперський простір забудови. А в центрі площі, біля колони Сла­­ви, гарненька така собі Наталка-Полтавка з екскурсбюро палко розповідає мовою «старшого брата» цікаві речі про Полтавську баталію. Як чотиритисячне населення міста одностайно підтримало чотиритисячний російський гарнізон. (В уяві одразу ж виникають всі «підтримувачі», включаючи немовлят, старих та немічних, а біля кожного – російський штик). Як «царь Пьотр Пєрвий побєділ прєдатєля Мазепу». Й одразу отримує відкоша державною від третьокласника з Донецька Тимура: «А нам у школі казали, що від Богдана до Івана не було гетьмáна».

 

Далі – півгодинна перепалка-баталія за участю не тільки екскурсантів, а й перехожих… Тут-таки на площі, в споруді, що нагадує тарілку НЛО, зручно розмістилося елегантне кафе «Енеїда». Смачно-смач­­несенько, неймовірно швидко, неправдоподібно дешево. Тільки туалету катма. Але це був лише початок полтавських пригод, містифікацій та аномалій.

 

Перуанець-гогольянець

Двома подіями живе, дихає, тішиться й обурюється зараз Полтава. Це 300-річчя Полтавської битви й 200 років з дня народження Миколи Васильовича.

 

Баталії щодо Мазепи, Петра І та Карла ХІІ ще попереду, а ось битва за Гоголя у розпалі. Росія вже гахнула крупнокаліберним, дальнобійним, проте яловим пострілом. П’ятихвилинні пафосні монологи закривавлених козаків про особливу місію «рускава народа» сприймають із гумором глядачі дописаного Бортком «Тараса Бульби» і в Росії, і в Україні. Проте від графіки нашого Сергія Якутовича, креативного художника-постановника цього фільму, який покадрово намалював усю стрічку, у захваті всі.

 

А Полтава тим часом латає дороги. До 27 червня, тобто річниці-роковин, якраз встигнуть, а до гоголівського 1 квітня й не поспішали, бо головні святкування ювілею класика перенесли звідси до Миргорода. Полтавці спочатку образились, а потім списали цей факт на вже звичну для них гоголівську чортівню. Хоча місцеві чиновники й пояснюють прикрість ремонтом обласного музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя, однак, наприклад, Галина Петрівна, яка є бригадиром на тому ремонті, має власну думку: «Батько Гоголя утримував свій театр, але не дозволяв малому Миколці бути актором. Ось зараз Микола Васильович і не схотів, щоб у театрі відзначали». 

 

Як знак фізичної присутності Гоголя сприйняли полтавчани й зникнення світла за хвилину до відкриття виставки-конкурсу карикатур «Кар­люка-2009», присвяченої великому землякові. Тож відкривали при свічках під бадьору «Несе Галя воду», яку співали підтанцьовуючи араби, китайці й чорношкірі – студенти полтавських вишів. Тема конкурсу – «Світ Гоголя». Загалом до журі надійшло понад 800 малюнків із 46-ти країн світу. Перемогу здобув Омар Зеваллос, художник із Перу. А до неї – $3000 та трикілограмовий бронзовий «Золотий Ніс».

 

 

Оглянувши закарлюки, рушаємо до щойно відкритого й відреставрованого пам’ятника Миколі Васильовичу. Біля нього розташувалися вісім нових скульптур: Вакула, Тарас Бульба, герої «Сорочинського ярмарку»… Раптом у сквері почалася якась метушня – перехожі розступалися перед малечею, яка поважно чимчикувала до монумента. Ми за ними. І тут я ледве не знепритомніла… Дітлахи давали урочисту клятву Гоголю «любити Україну, як він її любив»! Тільки-но оговталися – йде вже знайома нам екскурсовод із новою групою, як виявилося, з Підмосков’я, розповідає про творчість письменника. Дебела жіночка перебиває її: «Пачєму на памятнікє напісано М.В. Гоголь, он же Ніколай?». 

 

Не знаю, що мене повело, але я й не зчулася, як почала розводити екскурсантів. Що насправді було два Гоголя, близнюки Ніколай і Міхаіл. Ніколай зростав кволеньким, хворобливим, увесь час їздив по Римах та Петербургах, молився, лікувався. А Міхаіл міцний, здоровий, до того ж талановитий, зробив фантастичну кар’єру: став сенатором, наближеною до царя особою. Та все ж мав одну-єдину ваду, якої він страшенно соромився: був таємним літератором і ночами все писав якісь свої малоросійсько-петербур­зькі повісті. Звісно, друкуватися під своїм сенаторським ім’ям не міг, тож скористався ініціалом брата-близ­нюка. А той, невдячний, не тільки перебрав на себе славу, а й узяв і переписав «Тараса Бульбу» (остання редакція 1847 року – його рук справа), а потім ще й спалив другий том «Мертвих душ». Утаємничені, однак, знали про цю містифікацію, саме тому на деяких пам’ятниках побачите «М.В. Гоголь», тобто Міхаіл.

 

«Боже, так ето ж бомба! А гдє, гдє можно прочітать?» – видихну­­ла екскурсійна Наталка-Полтавка. «Учьониє запіскі Пушкінского дома, год 1835, стр. 999», – не моргнувши поділилася я «інформацією». І ми одразу чкурнули до найстарішого в Полтаві Хрестовоздвиженського собору (1689–1709) – ставити свіч­­ки за упокой душі великого містика і відмолювати гріхи.

 

 

Чи то знову добродій Гоголь втрутився, та біля собору заклякли. Бо здалося на хвильку, що з берегів Ворскли нас перенесло на береги Десни. І сам собор, і весь Хрестовоздвиженський храм – чистісіньке українське бароко чернігівської школи. Може, будівля собору трохи й присадкувата, але такі впізнавані й рідні фігурні наличники, колонки і фронтончики, заповнені рясним рослинним орнаментом! 

 

З дзвіниці монастиря вгледіли вдалечині на високому пагорбі білу струнку колонаду. Розпитали, як дістатися, їхали-їхали автівкою, та замість Соборної площі, на якій і розташована Біла альтанка, знову потрапляємо на Круглу площу. 

 

І вона таки варта того, щоб покружляти, особливо якщо вам до душі класицизм. Ансамбль Круглої площі (1805–1811 роки) започатковували на відзнаку століття Полтавської битви. Більшість споруд, як-от будинки генерал-губернатора, просто губернатора й віце-губернатора, а також будинок присутніх місць, звели за типовими (!!!) проектами Андрєяна Захарова. Так, саме того зодчого, який прикрасив Петербург будівлею Адміралтейства. Домінанта площі – монумент Слави. Майже 16-метрова тосканська колона, та ще й на високому стилобаті. Навкруги – 18 гармат – учасниць Полтавської баталії. На колоні, як
годиться, – усілякі архітектурні прикраси: військові обладунки, лаврові вінки, пальмові й дубові віти та інше причандалля збройної вікторії.

 

Однак зробити з Полтави імперський форпост не вдалося. У ХІХ сторіччі її називали українськими Афінами: тодішнє місто володіло чималим інтелектуальним потенціалом із присмаком сепаратизму. Від предводителя дворянства Василя Капніста, який готував відновлення козацьких формувань і вів таємні переговори з Пруссією про підтримку українського визвольного руху, до Івана Котляревського, якому вдалося дотепно українізувати Вергілія. Полтавцями були й всесвітньо відомий математик Михайло Остроградський, Кирило-Мефодіївські брат­­­чики, Шевченкові побратими Георгій Андрузький та Василь Бєлозерський, Леонід Глібов, Михайло Старицький, Михайло Драгоманов… Тут, у Полтаві, Василь Лукашевич створив у 1818 році першу українську автономістську національно-визвольну організацію – Малоросійське таємне товариство.

 

 

Щоб знову не заблукати, кинули автівку й вирішили дістатися Соборної площі пішки. Йшли манівцями, та, хоч і дали гака, в нагороду натрапили на пречудовий стилю модерн Будинок земства (1903–1908 роки), зараз у ньому – Краєзнавчий музей. Візерунки кольорової черепиці та яскрава майолікова оздоба вікон нагадує Відень, автор – Василь Кричевський. А ми все йшли. Повз охайні барчики і кафе, зграйки закоханої молоді та, як на мене, вибачте на слові, мерзенний пам’ятник полтавській галушці до кафедрального Свято-Успенського собору. 

 

Саме тут вранці 27 червня цього року мав би стояти під білими покровами бронзовий Іван Мазепа. Та через побоювання антимазепинських виступів під час святкування 300-річчя Полтавської битви відкриття пам’ятника перенесли на 24 серпня, День незалежності. Таке рішення ухвалила Полтавська міська рада. «Щоб не було другої Полтавської битви», – жартують полтавчани. А якщо серйозніше, то називають перенесення відкриття таки «політичним та провокаційним» і продовжують збирати гроші на пам’ятник. І ми долучилися. 

 

Щодо Білої альтанки, то вона справді чудова! Ширяє над полтавськими далями… Ірина Пістоленко з Музею космонавтики і авіації розповідає місцеву легенду: цю альтанку збудовано на знак дружби народів СРСР. Тобто вісім колон та сім проміжків між ними начебто символізують 15 радянських республік (хоч народів у СРСР мешкало кількадесят. – Прим. ред.). Знову чудасія: яка ж республіка – колона, а яка – дірка від бублика? 

 

 

А нам – на Полтавський військовий аеродром – подивитися на колекцію бойових літаків від СУ-16 до надзвукового стратегічного бомбардувальника СУ-160.

 

Влітку 1944-го тут базувалися військово-повітряні сили США. Тоді СРСР домовився з американцями про так звані човникові рейди бомбардувальників. Важкі «літаючі фортеці дядька Сема» піднімалися з летовищ Англії чи Італії, наносили бомбові удари по ворожих об’єк­тах у Румунії та Німеччині, а потім приземлялися в Полтаві, Миргороді або Пирятині. 

 

Операція отримала назву «Френтік», тобто «Несамовитий». Та згодом американські вояки стали називати її «Френтік Джо», маючи на увазі американське прізвисько Сталіна. Наземна обслуга авіабаз складалася з радянських спеціалістів. У їдальні й медчастині працювали наші дівчата. І хоча енкаведисти суворо забороняли приватне спілкування, штатівці запрошували юнок до свого клубу на танці, в кіно, а ті… не відмовлялися. Як і діти, які ласували забутим шоколадом і небаченими жуйками.

 

Та невдовзі фашистам вдалося дізнатися про місцезнаходження американських авіабаз. Рівно опівночі 22 червня 1944 року німці скинули сюди 2 тис. бомб і 15 тис. мін. Ту ніч, коли знищили майже всі літаки американців, союзники ох­рестили полтавським Перл-Хар­бо­ром.

 

Про трагедію нагадує експозиція в Полтавському музеї авіації та космонавтики, а ще – братська могила на цвинтарі селища Рибці. Біля неї ми побачили стареньку жінку, яка палила сміття. «Баба Катя, – назвалася вона, – до гробків прибираю». І розповіла вже чуту нами в музеї історію полтавських Ромео та Джульєтти. Коли американці назавжди від’їздили з Полтави, застрелився рядовий Річард Кешнер, бо йому не дозволили одружитися з коханою. Баба Катя додала від себе, що чула, начебто та дівчина була з місцевих, – Оля. Дізнавшись про смерть юнака, вона отруїлася оцтом, врятувати її не вдалося… 

 

Уже на виїзді з міста ми побачили на білбордах дві різні дати заснування Полтави: 889 та 1174 роки. Вгледіли й не здивувалися, бо за два дні встигли призвичаїтися до місцевих гоголівських сюрпризів.