Ось уже 310 років полтавський міф про «славу русского оружия» цементує історичну пам’ять російського народу. У столітню річницю Полтавської битви, яка відбулася 27 червня 1709-го поблизу українського міста Полтава, відбувалися гучні святкування за участю царських осіб, а в червні 2009 року до обласного центру прибула представницька делегація на чолі з головою адміністрації президента Російської Федерації. Подейкували, що тоді до Полтави мав приїхати й сам президент РФ.
Сьогодні кожен російський школяр знає, що саме в результаті перемоги царя Пєтра І над шведським королем Карлом ХІІ та його союзником, українським гетьманом Іваном Мазепою, і постала Російська імперія як така. Та чи потрібні сучасним українцям старі російсько-імперські міфи, які вочевидь підживлювали войовничість неспокійних сусідів щодо завоювання Криму, Донецька, Луганська й, очевидно, і надалі плекатимуть їхні імперські амбіції?
Чому в умовах більше ніж п’ятирічного воєнного протистояння з РФ і втрати частини наших земель ми й до цього часу маємо цілий Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» та Музей Полтавської битви, перед яким височіє встановлений за розпорядженням Іосіфа Сталіна пам’ятник російському царю Пєтру, якого не раз возвеличував у своїх промовах Владімір Путін?! Тож спробуємо відповісти на такі запитання: як, коли, ким і для чого конструювався полтавський міф? Але спочатку звернімося до історичних реалій.
Читайте також: Аномальна зима 1708-1709 років значно вплинула на поразку шведів під Полтавою
Українська складова Великої Північної війни
Нова Північна війна, яку в серпні 1700-го, відразу ж після підписання мирного договору з Османською імперією, розпочало Московське царство проти Королівства Швеції, зумовила великі зміни в міжнародному становищі багатьох країн Північної, Східної та Південно-Східної Європи. З огляду на це вже багатьма її сучасниками вона означувалася «загальноєвропейською», а історики називають її не інакше як «Великою». За допомоги Данії, Польщі та Саксонії, об’єднаних у так званий Північний союз, залучаючи військові та матеріальні ресурси козацької України, Москва відновила довголітню боротьбу зі Шведською Короною за вихід до Балтійського моря. Однак молодий та амбітний шведський король Карл ХІІ не лише відбив агресію Північного союзу на чолі з не менш амбіційним московським царем Пєтром І, а й перейшов у потужний наступ на його позиції в Північній та Східній Європі.
Участь українського гетьманату в подіях першого (1700–1709), другого (1709–1714) і третього (1714–1721) етапів Великої Північної війни 1700–1721 років була значною, однак і до цього часу не дістала належного висвітлення у світовій історичній науці. На те є цілий комплекс причин: зникнення багатьох документів під час пожеж на початку XVIII століття, зокрема під час штурму та захоплення московськими військами тогочасної гетьманської столиці Батурина. Цьому сприяла також багатолітня політизація та міфологізація подій, пов’язаних із виступом гетьмана Івана Мазепи проти московського царя Пєтра І на боці шведського короля Карла ХІІ, що затулили собою всю міжнародну та воєнну історію українського козацтва відповідного періоду. Хоча участь українського козацького війська у Великій Північній війні зумовила кардинальну переорієнтацію зовнішньої політики гетьманських урядів України, а також Запорозької Січі наприкінці першого десятиліття XVIII століття й таким чином вплинула на перегрупування основних учасників цього геополітичного конфлікту. Військо Запорозьке, яке започаткувало свої відносини з Королівством Швеція ще за правління Богдана Хмельницького, у 1708-му несподівано для міжнародної спільноти відмовилося від абсолютистського московського сюзеренітету на користь демократичнішої шведської протекції.
Тінь чужої перемоги. Нинішній Музей Полтавської битви залишився колоніальним за своєю суттю
16 грудня 1708 року король Карл ХІІ видав універсал до українського народу, у якому він, як монарх-сюзерен, проголошував: «Гетьмана, Військо Запорозьке і народ Малоросійський в оборону нашу приймаю, яко теж публічним цим Універсалом же прийнялися, оголошуємо, з тим наміром, як його і їх від неправого і недружнього московського панування при допомозі Божій боронити хочемо й доти охороняти і захищати обіцяємо, поки пригноблений народ, скинувши ярмо московське, до давніх своїх не прийде вольностей…». При цьому Карл ХІІ вказував на порушення московською стороною «прав і вольностей» Війська Запорозького та закликав українців бути вірними йому й гетьману Івану Мазепі.
Перед тим як шведсько-українські війська підійшли до Полтави, Іван Мазепа видав розлогий універсал до жителів Полтавського полку, де вказувалися мотивації переходу українського гетьманату під владу Королівства Швеція та містилися заклики підтримати законний уряд, щоб «Ойчизна […] повернулася до тих давніх законів і свобод, які були, коли правив вічної пам’яті Богдан Хмельницький». Тобто Іван Мазепа виступав за те, щоб із допомогою шведського короля Україна стала повноцінною європейською державою.
У генеральній битві
Під час довготривалої облоги Полтави з 1 квітня по 26 червня 1709-го мазепинці відмовляли шведів від великих бомбардувань полкового міста, а отже, і руйнувань. Як свідчив очевидець, словак Даніель Крман, «мазепинські козаки просили, щоб король не нищив вогнем містечко, у якім, як казали, Мазепа мав рідну сестру, а в них там жили їхні рідні. Крім того, у містечку сховане багатство найбільшого полку [України]». Згідно з даними полоненого шведського рейтара, жителя Литви Леона Івашкевича, напередодні Полтавської битви підрозділи на чолі з гетьманом Мазепою розташовувалося в селі Жуки, «а при ньому військо, яке вчорашнього дня (15 або 16 червня. — Ред.) виходило, кінноти тисячі з 4, піхоти 8 полків, а при них 2 гармати».
Читайте також: Комплекс капрала
Під час Полтавської «генеральної баталії» (перед тим протягом квітня — червня відбулася низка локальних боїв) більшість гетьманських і запорозьких козаків на чолі з Іваном Мазепою було включено до резерву армії Карла ХІІ й зосереджено поблизу села Пушкарівка. Там стояли артилерія, частина кавалерії та військовий обоз шведів. За планами шведського генштабу, залежно від ситуації український резерв мав такі завдання:
1). Поповнити лівий фланг шведської армії.
2) Допомагати підрозділам, що облягали Полтаву.
3) Відбивати наступ російських полків із заходу.
Окрім того, певна частина запорожців під час битви перебувала на лівому фланзі й брала безпосередню участь у битві. Прусський офіцер у шведській армії барон фон Зільтман у своєму щоденнику записав, що 27 червня «гетьман Мазепа був теж при тім і сам провадив своїх козаків, котрі разом із запорожцями держали фланги на правім і лівім крилі».
Більшість із майже 8 тис. козаків гетьмана Івана Скоропадського під загрозою проведення репресій щодо них та їхніх родин (зокрема, жінки та діти багатьох козацьких старшин перебували в ролі заручників у Глухові) перейшли на бік Пєтра І та не брали безпосередньої участі в Полтавській битві. Цікавим фактом залишається те, що з табору Скоропадського в день битви надійшла записка до шведсько-українського табору з пропозицією підтримати короля Карла ХІІ та гетьмана Івана Мазепу.
Карта Полтавської битви. Якоб Кейзлер Амстердам 1740
Відомо, що під час самої Полтавської битви загинуло близько десятка січовиків та кілька гетьманців. У ній також безпосередньо взяла участь певна частина козаків-добровольців із табору Мазепи, які в зоні редутів зіштовхнулися з підрозділами калмицької кінноти. За даними шведського історика Петера Енґлунда, у результаті перемоги росіян сотні українців було захоплено в полон, а «навколо Полтави й на прилеглих до неї полях виднілися їхні тіла, прибиті, прикуті, припнуті до різних огидних знарядь для покари: одні гойдалися на шибениці, інші були живцем посаджені на палі, ще інші з відірваними руками й ногами, але живі, ревіли від болю в колесах, на яких їх колесували, і ще багато бунтівників було страчено такими способами». Водночас більша частина мазепинських і запорозьких вояків, які перебували в резерві, зі свіжими силами допомогли прикрити розбиту під Полтавою союзницьку армію, що після нищівної поразки відступила в напрямку Дніпра.
Перехід гетьмана Івана Мазепи та його наступника Пилипа Орлика на бік Королівства Швеція спонукав московсько-російську державу, яка стала переможцем у довголітній війні за геополітичне панування на Півночі та Сході Європи, переглянути своє ставлення до існування української автономії. У результаті воєнних дій та укладених мирних договорів країн, що брали участь у «загальноєвропейській» Північній війні, Лівобережна Україна зазнала незворотних перетворень у напрямку обмеження власних політичних інституцій та впровадження імперських структур Росії, а на Правобережжі були скасовані інститути української державності на користь відновлення владних установ Речі Посполитої. Водночас велика частина козаків Запорозької Січі й далі визнавала протекцію Королівства Швеція, а згодом Кримського ханства та Османської імперії.
Конструювання історії «славы русского оружия»
Процес осмислення минулого Північної війни, конструювання пам’яті про неї в історичній та художній літературі Російської імперії став яскравим прикладом спотворення історичних подій на користь переможця та гіперміфологізації історичної особистості царя-імператора. Однак потрібно зазначити, що цей міфотворчий процес почався за ініціативи та участі самого Пєтра І й активно творився вже його сучасниками. Тодішнє історіописання стає одним із механізмів державної ідеології, а найважливішим завданням офіційної історіографії Російської імперії під час та після закінчення Північної війни стало обґрунтування історичних прав Росії на узбережжі Балтійського моря та всілякого приниження місця й ролі України на чолі з гетьманом Іваном Мазепою в тих вікопомних подіях. Автори більшою мірою прагнули прославити геній царя-реформатора та міфологізувати «славу русского оружия», ніж достовірно описувати та аналізувати реальні історичні події, пов’язані з добою Північної війни 1700–1721 років.
Читайте також: Країна зіпсованих свят
У написанні першої історії Північної війни під назвою «Гистория Свейской войны» брали участь сам Пьотр І, а також Алєксєй Макаров, Феофан Прокопович, Пьотр Шафіров, Васілій Стєпанов та інші автори, а головним редактором цього видання став сам цар. Він також є автором тих окремих абзаців, які мали викликати найбільший інтерес у читача. Зокрема, опис Полтавської битви в «третій редакції» переробляв, за свідченням сучасників, російський цар. Окрім того, не раз переписувався епізод із описом безпосередньої участі Пєтра І в битві. Спочатку там були такі слова: «Ибо его величество в том случае свою храбрость, великодушие и воинское искусство, не опасаясь никакого страха своей особе, в вышнем градусе показал и притом шляпа пулею прострелена». Цар відредагував цей уривок так: «Ибо его величество в том нужном случае за людей и отечество, не щадя своей особы, поступал как доброму приводцу надлежит, где на оном шляпа пулею прострелена».
Ще не завершилася Північна війна, а 1714-го Пьотр І доручив віце-канцлеру Пєтру Шафірову підготувати спеціальний розгорнутий трактат, який пояснював би мотивацію початку Росією Північної війни. Праця над трактатом велася під наглядом царя, який не тільки редагував її, а й написав заключну частину. «Рассуждение о причинах Свейской войны» довгий час виконувало роль офіційного політичного документа, було перекладене англійською, голландською та німецькою мовами й розповсюджувалося Європою.
Книжка починалася з апології Пєтру I, далі Шафіров каже про успіхи, досягнуті Росією за Пєтра I. Друге питання, яке поставив перед собою Шафіров: на кого падала відповідальність за тривалий характер воєнних дій під час Північної війни? Доводилося, що винуватцем є шведський король Карл XII, який відкидав запропоновані йому російським урядом «великі пропозиції». У третьому розділі книжки зібрані докази того, що Росія вела війну за звичаєм і правилами всіх християнських народів, а Швеція допускала правопорушення і жорстокості. Викладена в «Рассуждении…» Шафірова зовнішньополітична програма відповідала інтересам розширення Російської імперії. У творі наявна очевидна ідеалізація зовнішньої політики Росії та обґрунтовується культ самого государя.
План Полтави. початок XVIII ст
Книжку Шафірова редагував Пьотр І. Багато епізодів, а також усю її заключну частину повністю написав сам цар. Щодо участі України в Північній війні було зазначено: «…Увидя принужден поворотиться к Украине казацкой, где чая лутчую себе фортуну сыскать, в чем обнадежен был тайно от изменника бывшего Его Царского Величества Гетмана казацкого Мазепы. И понеже Его Царское Величество на лестную того вора являемую притворную верность был надежен. […] И по его (царя) приезде вскоре та проклятая измена Мазепина воспоследствовала, которая, хотя шведам великую надежду и радость, россианом же немалую печаль и сперва смятение приключила…».
У 1715-му завдання написати історію Московського царства дістав від Пєтра І «справщик» московської типографії Фьодор Полікарпов. Виконуючи царський наказ, він за кілька років створив працю з історії Росії. Вона називалася «История владения российских великих князей…» та складалася з трьох частин. У творі Полікарпова крім загальноросійської історії розкривався перебіг Північної війни, а також роль і місце гетьмана Івана Мазепи в тих подіях. Зокрема, у першому варіанті його праці повідомлялося: «1708 ноября гетман Ивашко Степанович Мазепа малороссийских городов великому государю изменил, отьехал к шведскому, а старшины к нему не пристали». Як бачимо, автор цих рядків помилявся, називаючи дату переходу Мазепи на бік шведського короля, адже це трапилося наприкінці жовтня 1708-го. До того ж гетьман Війська Запорозького «обох боків Дніпра» Іван Мазепа називався автором праці гетьманом «малороссийских городов», але таке титулування не було притаманне українському правителеві. Хоча вже в остаточному варіанті тексту Полікарпова, який подавався на затвердження Пєтра І, читаємо: «…гетман войск запорожских Ивашка Мазепа [иже избран на место гетмана Ивана Самойловича, по навету изгнанного], забыв крестное целование, уничтожив царскую превысокую к себе милость, явися государю своему и всему российскому государству вторый Иуда предатель, согласясь с племянником своим Войнаровским и некоею старшиною, изменил великому государю, избрав множество багатства, ушел обманом из Батурина ко шведскому королю во армею». На маргіналіях збоку містилася уточнювальна приписка: «Зде надобна вся акция и факция изменичья и универсалы его воровские [ежели угодно] вписати». Таким чином Полікарпов посилював аргументацію щодо оцінки вчинку Мазепи, називаючи його «вторым иудою».
Отже, як бачимо, найбільше початку конструюванню історичної пам’яті про царя-«переможця» і гетьмана-«злодія» сприяв сам російський цар Пьотр І, який не тільки замовляв авторам написання міфологічних історичних праць, а й сам створював і редагував відповідні тексти на свою користь та звідповідною негативною оцінкою діяльності Івана Мазепи.
Наше поле битви
Як відомо, сучасний Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви» виник ще 1950 року за безпосереднім розпорядженням комуністичного лідера СРСР Іосіфа Сталіна, адже Пьотр І був його улюбленим історичним діячем. Зрозуміло, що його музейні експозиції відображали уявлення тодішнього радянського партійного керівництва про історичне минуле. На жаль, з огляду на об’єктивні та суб’єктивні причини експозиції Державного історико-культурного заповідника (ДІКЗ) переважно залишилися неоновленими та з незначними змінами збереглися й до цього часу.
Лише протягом 2008–2009-го було відкрито новий зал у музеї «Поле Полтавської битви» під назвою «Козацька держава» та внесено невеликі зміни до інших експозицій. На жаль, ці окремі зміни за неналежної уваги з боку держави й відповідного фінансування мають спорадичний і поверховий характер та не можуть вплинути на загальне об’єктивне сприйняття відвідувачами ДІКЗа подій Північної війни, збройного виступу гетьмана Івана Мазепи 1708–1709 років, зокрема Полтавської битви 1709-го, у контексті історичних і гуманітарних наслідків для України та інших країн Європи та Азії, які були втягнуті до цього великого міжнародного конфлікту. Хоча за роки незалежності наукова спільнота України дістала можливість дослідити та вивчити різноманітні аспекти Північної війни й Полтавської битви, зокрема місце в цих подіях Української козацької держави, яка відіграла велику роль у тогочасній боротьбі між російською державою, Річчю Посполитою, Королівством Швеція, Османською імперією та Кримським ханством.
Памятник шведським воїнам. Полтава Сучасне Фото
Головним під час напрацювання нової концепції мало б стати висвітлення подій української історії в контексті минулого Євразійського континенту, а саме розкриття участі України в Північній війні 1700–1721-го та Полтавській битві 1709 року. Натомість на сьогодні основна тематика заповідника та музею полягає в розкритті перемоги Московського царства над Королівством Швеція під час Полтавської битви та висвітленні провідної ролі московського царя Пєтра І в тогочасних подіях.
Отже, незважаючи на існування зали «Козацька держава» та невеликої експозиції, присвяченої Карлу ХІІ, відвідувач не може скласти уявлення про такі важливі проблеми:
1) Які військові дії проводила Українська козацька держава починаючи з 1700 року та чому до 1707-го вона брала активну участь у Північній війні на боці Пєтра І, а потім перейшла на бік його супротивника?
2) Які бойові якості мало козацьке військо та в яких конкретних бойових діях брало участь під час Північної війни?
3) Чому між Іваном Мазепою та Карлом ХІІ було укладено українсько-шведський союз 1708 року?
4) Як розвивалися події в межах виступу Івана Мазепи проти російського панування?
5) Чому Запорозька Січ на чолі з Костем Гордієнком підтримала Швецію?
6) Чому тогочасне українське суспільство розкололося та брало участь у тривалій облозі Полтавської фортеці та Полтавські битві по «різні боки барикад»?
7) Скільки козацького війська взяло участь в Полтавській битві?
8) Які наслідки мала Полтавська битва для України та її державності?
9) Які держави й народи Європи та Азії окрім Росії та Швеції брали участь у Північній війні?
10) Чому протягом кількох століть історія Полтавської битви подавалася лише крізь призму «победы русского оружия» і як формувався полтавський міф? Очевидно, що нова концепція і тематико-експозиційний план ДІКЗа мають дати відповіді на ці та інші запитання.
Зміна концепції є дуже нагальною та важливою з огляду на ст. 11 Конституції України, у якій ідеться про те, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури», а також закони Верховної Ради України, укази президента України та постанови Кабінету Міністрів України щодо військово-патріотичного виховання у зв’язку з воєнними діями проти України, які з 2014-го проводить Російська Федерація. А тому пропонуємо надати заповіднику статус «національного» з терміновою зміною назви на «Україна в Північній війні 1700–1721 років».
Зміна концепції та назви буде спрямована на справедливе та об’єктивне висвітлення історії Української козацької держави, подій Північної війни, гідне вшанування українських та інших учасників Полтавської битви. Плановані зміни, на нашу думку, значно вплинуть на розвиток туризму в Полтаві та Полтавській області, а отже, і на наповнення місцевого бюджету. Представлення Полтавської битви як «битви народів» під час Північної війни (до якої окрім Росії, Швеції та України були втягнуті представники Данії, Польщі, Німеччини, Великої Британії, Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії, Білорусії, Норвегії, Туреччини, Молдавії, Румунії) посилить всеукраїнський і загальноєвропейський контекст заповідників та музеїв регіону й дасть можливість залучати інвестиції європейських (і не тільки) державних і приватних інституцій у розвиток музейної, готельно-туристичної та інших важливих галузей міста й області.
Зважаючи на тривале позбавлення можливості знати об’єктивну власну історію, сьогодні досить часто серед української громадськості (беручи до уваги засилля іноземного інформаційного продукту) виникає запитання, як оцінювати Полтавську битву 1709-го? Яким має бути ставлення до цієї події в сучасних українців, дав відповідь у своєму щоденнику учасник тих подій, генеральний писар Війська Запорозького, «права рука» Мазепи, а потім гетьман в еміграції Пилип Орлик: «У вівторок, у день нещасливої для нашої сторони Полтавської баталії, по якій втратили ми все, що мали та чим володіли, і почали перегрінацію, яку по різних землях вісімнадцять літ уже континуємо, і Бог знає, коли їй буде кінець, — сей, кажу, оплаканий день вислухав я службу Божу, дякуючи предвічному його моєстатові, що нас, як ласкавий батько, своїм каранєм до поправи життя напоминав…». Таким чином активний учасник Полтавської битви з українського боку давав своїм нащадкам приклад, як відзначати ювілеї цієї «нещасливої для нашої сторони баталії»: іти до церкви та молитися за упокій загиблих у боротьбі за волю України.