Польський вікенд

"Чому майже у кожному творі українських письменників, перекладених польською, описується перетин кордону?" – запитує мене Ольга Соляж, викладачка польської мови одного з перемишльських вишів, а їх у Перемишлі аж вісім на менш ніж 70 тис. населення.

 

І справді, чому? Хто хоча б раз побачив це на власні очі, не ставитиме такого запитання. «Місцевість Медика відома насамперед завдяки пункту перетину кордону з Україною», – таке можна прочитати у кожному туристичному путівнику. Але ця місцевість і справді відома ще з XIV ст., бо сюди доволі часто наві­дувався король Владислав Ягай­­ло. А ­­в XIX ст., аж до Другої світової війни, власниками маєтку в Медиці була знаменита родина Павліковських, яка зібрала у своєму палаці досить велику колекцію творів мистецтва. Ще з архітектурних цікавинок у Медиці можна оглянути дерев’яний костел 1697 року. Це інформація на випадок, якщо комусь набридне ци­­гарково-горілчана адреналінова туристика, яка тут-таки процвітає.

 

 

 

Львівська молодь їздить до Перемишля на вікенд, коли кордони зазвичай відпочивають від «мурашок». Суботнього пообіддя – тур по кнайпах, а потім дискотека до ранку, з якої маршруткою до кордону, пішки через кордон, звідти тією самою маршруткою – до головного львівського залізничного вокзалу. І відсипатися.

 

Але перетнімо нарешті кордон, не заглиблюючись у подробиці цього дійства, про яке вже написано томи сучукрліту.

 

Коли я запитую водія перемишльської маршрутки, проїзд у якій коштує символічних 2 злотих, за яким графіком курсує цей транспорт, водій дивно зиркає на мене і відповідає: «Який тут графік, пані, люди сідають і чекають, доки автобус заповниться, потім рушаємо, приїздить наступна маршрутка. Ось і весь графік». Пасажирів це давно не дивує, вони з буддистським спокоєм займають місця. І, стискаючи в долонях монети, застигло втуплюються в будівлю залізничного вокзалу, зведену наприкінці ХІХ ст., і з погляду архітектури, найцікавішу споруду на шляху між Львовом та Краковом. 

 

Мене зустрічає Аґнєшка Корнієнко – мандрівний професор україністики, яка викладає одночасно у Кракові, Варшаві, а віднедавна і в Перемишлі, куди перебралася рік тому.

 

«Це місто пізнаєш дуже повільно, – розповідає Аґнєшка. – Наприклад, я лише недавно зауважила, що неподалік мого дому за межами звичайного старого цвинтаря є ще цвинтар самогубців. Справляє неймовірне враження. Я вже не кажу про всі ці несамовиті деталі фронтонів і балконів, які відкриваєш для себе під час кожної прогулянки. Ніби маленьке місто, а в ньому стільки всього».

 

 

Коли Аґнєшка показує місто іноземцям, то обов’язково веде їх на знаменитий український базар – не плутати з продовольчо-промисловим польським ринком, розташованим одразу біля вокзалу! Український, на думку місцевих мешканців, значно більший і колоритніший. Тут усе ще можна придбати делікатеси, яких уже не знайдеш на полицях євросупермаркетів: домашній мед, сухо­фрукти, плетені вручну вовняні шкарпетки.

 

Але найбільше враження на іноземців справляють фіранки. Чомусь у Польщі зараз добре продаються українські фіранки, і на базарі можна пройти повз довжелезні ряди різнокольорових та прозорих тканин, які колише вітер на тлі зимових хмар.

 

Першою згадкою, датованою 981 роком, Перемишль завдячує Несторові Літописцю. На гербі міста – ведмідь із хрестом над головою. Тут охоче селилися поляки, русини, німці, євреї, поставали ремісничі цехи і нові монастирі, міщуки збудували ратушу і провели водогін. Перемишль процвітав насамперед завдяки торгівлі й вважався одним із найбагатших на тодішній території Речі Посполитої. На околицях мали свої маєтки найвідоміші польські шляхетські родини: Красіцькі, Корнякти, Фредри та чимало інших. Сьогодні ж перемишльські туроператори навперебій пропонують мандрівки цими відреставрованими замками і де­рев’я­­ними церквами.

 

Після першого поділу Польщі у 1772 році Перемишль разом зі Львовом увійшов до створеної австрійцями провінції під назвою Галичина. У туристичних путівниках цей період, яким у нас, львів’ян, здебільшого прийнято пишатися, окреслюють як «сумну втрату польської державності аж на довгих 146 років». Хоча все по-справж­ньому сумне насправді ще було далеко попереду.

 

 

Наприкінці ХІХ ст. довкола Перемишля збудували фортифікаційні укріплення, які поляки люблять називати однією з найважливіших європейських твердинь, а місто, оточене подвійним муром, переживало свій черговий розквіт. Залізниця сполучила Перемишль із Краковом, Львовом та Будапештом, і якби тією залізницею користувалися й досі, подорож зі Львова до Кракова скоротилася б години на дві.

 

Оті мури, які під час Першої світової війни витримали осаду російської армії, вдвічі більшої за чисельністю від австро-угорської, що обороняла місто, є одним із улюблених туристичних об’єктів. Витримали б і вдруге, наступного року, якби захисники, виснажені браком продовольства, не здалися ворогові. Але ще того самого року австро-угорські війська знову відвоювали назад свою «угорську браму», яку тоді називали Перемишлем. Ці події згадуються у всесвітньо відомому романі Яро­слава Гашека «Пригоди бравого солдата Швейка», завдяки якому місто потрапило на карту світової літератури.

 

У 1918 році на вулицях міста, як і у Львові, відбувалися польсько-українські сутички, а наймолодших поляків, які тоді загинули, називають перемишльськими орлятами. У міжвоєнний період Перемишль був третім за розміром містом у регіоні після Кракова і Львова. Сьогодні фортифікаційні споруди можна оглянути під час велосипедної прогулянки, яку для охочих організовують місцеві туристичні фірми. Триває така прогулянка зазвичай два дні.

 

 

 

Час від часу в місті організовується акція «субота з громадським транспортом», і тоді мешканці міста й туристи можуть взяти участь у безплатній екскурсії, організованій міською владою. А туристичних об’єктів, які варто оглянути у середмісті, не бракує. Насамперед замок, збудований у 1340 році королем Казимиром Великим і ґрунтовно перебудований у XVI ст. у ренесансному стилі.

 

Цікавими є й споруди римо-католицької та греко-католицької катедр. Перша – готична, збудована у XV i XVI ст. на місці колишньої римської святині, а в XVIII ст. перебудована у стилі бароко. Біля катедри розташований єпископський палац, а також дзвіниця у стилі пізнього бароко заввишки 71 м. Греко-като­лицьку барокову святиню зведено в XVII ст., у XX ст. тут була гарнізонна церква, а в 1991 році Іван Павло ІІ повернув святиню греко-католикам.

 

Будівлі середмістя зведені здебільшого у XVI i XVII ст. Церква і монастир кармелітів XVII ст. височіють над середмістям. Годинникова вежа XVIII ст. у стилі пізнього бароко мала стати дзвіницею греко-католицького храму, який так ніколи і не збудували, тому понад 100 років тут стояли на варті охоронці міста, оглядаючи околиці. Саме тут можна побачити унікальну колекцію дзвонів та люльок.

На межі XVI i XVII ст. зведено домініканський монастир, приміщення якого відтоді виконувало різні функції – ратуші, в’язниці, суду. Тепер тут – будівлі муніципалітету. Схожа доля спіткала і жіночий монастир, де спершу розташовувався військовий госпіталь, потім – офіцерське кази­­но, тепер – кінотеатр, а в підвалі – Музей оборонних споруд.

Радянський період в історії міста перетворив його на сіру і непоказну провінцію, лише тепер тут знову відчутні спроби привабити туристів не тільки архітектурою та історією, а й, наприклад, виставками дзвонів і люльок, якими споконвіку славилися місцеві майстри. Кілька років тому в центрі міста з’явилася особлива атракція: у будь-яку пору року можна на спеціальних підйомниках виїхати на гору Знесіння і звідти оглянути панораму міста та околиць.

 

 

У Перемишлі всі всіх знають. Тобто не буквально всі, а як це трапляється у Львові чи навіть Києві: приходиш до улюбленої кнайпи, і навіть якщо буваєш тут двічі на рік, все одно побачиш знайоме обличчя, не кажучи вже про шанувальників джазової чи класичної музики, малярства, літератури. Людям зі спільними інтересами всюди легше зустрітися. Але зустріти українців у книгарні я, чесно кажучи, не сподівалася.

 

На ринковій площі їх дві. В одній розпродують туристичні путівники зі знижками, дитячі іграшки, шкільні зошити і романи з пожовклими від часу сторінками. Книгарня ж навпроти пропонує непоганий вибір. Є навіть польські переклади українських книжок в повному асортименті. Саме тут я зустрічаю групку дівчаток, які розмовляють українською без польського акценту і явно не схожі на «мурашок». Виявляється, вони приїхали сюди з Кам’янця-Подільського за програмою студентського обміну. 

 

– Це найкраща в місті книгарня, – розповідає мені одна з них. Тут є переклади таких українських книжок, яких я не бачила українською навіть у Кам’янці-По­діль­сько­му.

 

– Наразі найкраща, – сумно всміхається власниця і продавець Барбара Войцеховська. – Вже давно подейкують, що незабаром у Перемишлі таки з’явиться магазин мережі «Емпік», і тоді ми зачинимося. Може, наші покупці й отримають більший вибір, зате так по-домаш­ньому там точно не буде.

 

 

 

Наостанок, або на початок, як душа забажає, можна зламати у Перемишлі ще один пострадянський стереотип, згідно з яким ніколи не слід купувати їжу на околицях вокзалу. В жодному іншому місті я так часто не обідала у привокзальних барах, як у Перемишлі. На крихітній площі, у кутку якої можна розгледіти вицвілу жовту табличку із написом «Готелік» і стрілку кудись праворуч, у бік залізничної колії, є кілька дешевих і смачних закладів із домашньою їжею, куди заходять харчуватися навіть місцеві. А це, погодьтеся, вірний знак.

 

В одному з барів смажать рибу – на вибір щонайменше шість різних сортів, заклад так і називається «Риби». В іншому – дерунна, назва теж відповідна. Третій, найбільший і, мабуть, найдавніший, зважаючи на будівлю і старий велетенський фікус на підвіконні, заклад називається універсальніше: «Бар», тут є вибір від налисників до відбивних.

 

– Коли наступний потяг? – запитує німецькою з виразним слов’янсь­ким акцентом блондинка за сусіднім столиком.

 

– Через годину на Краків, а звідти ще ніч до Берліна, – відповідає їй з баварським акцентом теж німецькою її супутник, мабуть, чоловік.

 

– Цілу ніч їхати, – незадоволено піднімає голову з-над книжки хлопець. Він розмовляє літературною українською без жодного акценту.

 

Крім мене і берлінської родини, у барі ще двоє поляків і троє українців. Це типовий склад постійних клієнтів, які заходять сюди, очікуючи пересадки. Хто на Краків, а хто – у протилежний бік.