Тридцять років тому військово-партійна хунта, підтримана небаченою за кілька років хуртовиною, відключила по всій країні телефони (що навіть унеможливило надання необхідної медичної допомоги) й арештувала кілька десятків тисяч членів руху профспілок «Солідарність». А вже за вісім років цьому режимові судилося впасти. Першим же президентом вільної Польщі став… Войцех Ярузельський. Нині його трактують приблизно як чилійського диктатора Августо Піночета. Противники осуджують Ярузельського та влаштовують щороку під його будинком маніфестації. Судові процеси (а генерал відповідає не лише за військовий стан) тягнуться далі, а для деяких жертв і багатьох прихильників польської лівиці Ярузельський перетворився на героя – нібито завдяки його волі не відбулося радянської інтервенції. У чомусь, утім, польський генерал перевершив чилійського. Останнього в Лондоні заарештували; Ярузельського ж прийняв у Москві президент Дмітрій Мєдвєдєв та вручив йому медаль як ветерану війни.
Щодо військового стану маю нетипове особисте переживання. Це насправді перший «історичний факт», що справив на мене враження. Не все, звісно, пам’ятаю добре –спогади з часом стираються (похорони Андропова чи Черненка запам’яталися значно краще). Проживав я тоді разом із мамою та сивою прабабусею в Грубешеві, за два кілометри від радянського кордону. Пам’ятаю страх, але не перед генералом Ярузельським чи всюдисущою кризою та бідністю. Усі один в одного запитували: «Чи увійдуть?» Адже вузенька стрічечка Західного Бугу відділяла нас від найпотужнішої на той час армії світу. Чимало моїх сусідів мали вже нагоду познайомитися з нею ближче та в результаті проїхатися на Сибір. Зрештою, Радянська армія і сама дбала, щоб ми її боялися. Мама регулярно їздила на роботу в Голодло, містечко на самому Бузі. І тут з високого берега вона й інші мешканці спостерігали дивні маневри. Вночі розгорталися військові шпиталі, гуркотіли двигуни машин та горіло світло.
13 грудня 1981 року – неділя. Мою маму затримала міліція, не повернулася додому. Я побачив її лише за кілька днів; натомість прабабця, що пережила дві світові війни, молилася за нас цілий день. До нас завітали дорідні військові, але мами з собою не привели. У телевізорі цілий день грав Шопен, якого розбавляли промови генерала.
Росіяни не ввійшли. Свій окупант все ж кращий, ніж чужий. Понад те, з роками з’ясувалося, що «таваріщі» Брєжнєв, Суслов та Андропов зовсім не хотіли інтервенції, якщо вірити російським архівам. Їм вистачило гетакомби молодих радянських хлопців в Афганістані. У Польщі ж поляк стріляв у поляка. Запанувала сірість і безпросвітність. Тут і там були розмови про людей, що виїхали за кордон. Там була робота і кольоровий світ, якого нам так бракувало.
Потім прийшла свобода – пан, котрий ув’язнив мою маму, нині є депутатом міськради та власником більшості крамниць у місті. Пишається тим, що робив. А вчитель історії, якого тоді переслідували, організує відзначення цієї дати. Діти не дуже цікавляться цією подією. Але так вже то є в історії.