Польський погляд

Говорити про палку зацікавленість поляків сучасною українською культурою стало вже звичкою. Але відчайдушність, з якою актриса приміряє на себе українську шкіру, заслуговує на окрему розмову. Нація, як і окрема особистість, усвідомлює себе через відображення в Іншому, приймаючи його в чеснотах і недоліках. Катажина Фіґура розповідає не просто історію нещасливого кохання, а грає жінку, інтелектуалку, поетку, яка, перефразовуючи Пушкіна, «допетрала» народитися з розумом і талантом в совєтській Україні. Головний месидж цієї вистави – людина, яка виросла в неволі, серед постійного приниження і страху, не може бути щасливою за визначенням: ніде, ні з ким, ніколи.

 

Пані Катажина доводить, що ген рабства у нас з поляками спільний. Інакше вона б не бралася за цей матеріал, який вважає і дотепер актуальним. Насамперед як кіноактриса Фіґура всю виставу проводить, що називається, на передньому плані. А вибрала вона з роману підкреслено епатажні місця, пов’язані з фізіологією кохання, які неймовірно важко відтворювати в театрі (гінекологічне крісло на сцені як алегорія знищеної інтимності і катування жіночого тіла). І грає на такому високому градусі смаку, почуття й технічної майстерності, ніби має єдиний дубль. Наші акторки, звісно, розставляють інші смислові акценти. Чи полька зрозуміє, наприклад, що таке киянці вперше покохати чоловіка, який у ліжку говорить українською! Існує вітчизняний варіант інсценізації роману у виконанні прекрасної актриси Галини Стефанової, показаний у Центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. Український погляд зсередини ліричніший, врівноважений, дещо відчужений від соціально-політичних реалій мудрістю та самоіронією. А в польських зіницях застиг жах і безпросвітність, ніби вони глянули в очі Медузі Горгоні. Польська героїня у фіналі вчиняє суїцид, чого немає в тексті. І подумалося, чи нам вже не страшно, чи ще не страшно побачити себе такими, як є – без патетичного фльору «великих українців»?