Польське у поліському

Тиждень приїхав до Довбиша, що на Житомирщині, в дощ. Проте розгледіти навіть крізь мряку чи не найбільший в Україні новозбудований костел Фатимської Богоматері |див. словничок| вдалося одразу. Це село, де більшість населення – етнічні поляки і католики. Хоча до кордону з історичною батьківщиною більш ніж 500 км, збереження національної тотожності для місцевих – це не мода, а данина батькам і дідам, рокам їхнього вигнання і принижень.

 

 

«Батьки обоє були сироти, вважалися тут радше бідними – мали одну корівку. Батька взяли у сільську раду «виконавцем» – не знаю, що ті виконавці виконували. Ліквідовували самогонні апарати, забрали і в голови селищної ради. У ту саму ніч мого батька взяв «чорний ворон», – оповідає Тижню 80‑річна Галина Іванівна Трибель, мама колишнього прем’єра, а нині опального міністра оборони Юрія Єханурова. «Чорний ворон» – машина, куди більшовики саджали арештованих. Спогади про радянські безчинства викликають сльози в старенької сільської вчительки. У дитинстві її називали Геленою. Її батько Ян Трибель відбув на засланні 20 років, за ним поїхали й доньки, одна з яких померла в дорозі.

 

Щоб самореалізуватися і мати кусень хліба, Гелена весь час вчилася: в Якутії штудіювала російську мову, а після повернення до Довбиша – українську. Польську ж призабула, хоча коли у костелі правиться по-місцевому, тобто своєрідною мішаниною мов, то Гелена розуміє все.

 

«Ми зуміли зберегти свою польськість завдяки старшим людям: нашим бабцям, дідам, усім, хто вірив. А вірили міцно. Ішли і в Сибір, і в Казахстан, але знали, що вони католики», – переконана місцева селянка Марія Горецька. Польською пані Марія говорить по-місцевому, хоча й вивчала мову батьків на заняттях при Товаристві поляків імені Яна Павла ІІ, що існує в селищі. А син її вивчив польську так добре, що зміг вільно навчатися в Люблінському католицькому університеті. З 1996 року польська мова викладається в місцевій школі, де коштом голови товариства поляків Стефана Кур’яти та його доньки облаштовано спеціалізовані класи.

 

Довбиш заселявся вихідцями з центральних районів Польщі з початку ХІХ століття. Передусім це були представники збіднілої шляхти. Їхня ментальність яскравим чином проявилася під час колективізації: якщо у 1932 році по Україні було примусом колективізовано вже 61,5% господарств, то в тутешньому районі – лише 16,9%. Непокірний народ «напрошувався» на покарання, що не забарилося. Таких, як, Гелена Трибель, звідси депортували масово: 12 тис. осіб. Поляки були одним із перших етносів у СРСР, що постраждав за національною ознакою.

 

 

 

На початку 1980-х, коли у Польщі вже зажевріла «Солідарність», поміж довбиських поляків влада влаштовувала «суспільні осуди» віруючих. Їхня провина полягала ось у чому: одна пані мала «Pismo Święte» (Святе Письмо), яке ховала в обкладинці підручника української мови, інша ж слухала «Радіо Ватикан»…

 

Сьогодні бути поляком у Довбиші не сором, а гордість. Більш ніж 150 осіб мають карту закордонного поляка, але не всі її використовують для перетинання кордону, для декого це своєрідна самореабілітація: вішають на стіні, мов вимпел. Хоча чимало дітей і внуків скористалися правом виїзду на історичну батьківщину.

 

Тож поляки у селі чисельно переважають, хоча районна влада, як гадає Стефан Кур’ята, полюбляє маніпулювати цифрами: для внутрішньоукраїнських звітів поляцтва зазвичай меншає, коли ж із Євросоюзу світить якась доброчинна допомога – більшає. Осередком суспільного життя є, звісно, костел.

 

Ще працюючи директором місцевого хлібозаводу, Стефан Кур’ята допомагав польському і католицькому рухам організаційно й матеріально: «Мені не соромно йти по Довби­­шу», – хвалиться він. Парафію тут відновлено у 1990-му, опікуються її розвитком паллотини – один із місіонерських орденів |див. словничок|. Працюють троє священиків, за словами пана Стефана, «меса – це ж не «да здравствует КПСС», до неї треба готуватися». На храмове свято сюди з’їжджаються поляки з усієї Житомирщини – до 3,5 тис. осіб.

 

Активну позицію довбиського осередку в релігійному житті Кур’ята пояснює належністю до Федерації польських організацій, де у статуті записана тісна співпраця з римо-католицькою церквою. Саме тверда віра допомагала багатьом пережити часи переслідувань.

 

Те, що і йому довелося співпрацювати з режимом, голова польського товариства волів би забути. Головне, мовляв, те, що настали часи свободи. Але і йому дещо не зрозуміло: «Є у нас комуніст-католик. Я йому кажу: як тебе розуміти? Ти в одній руці тримаєш символ диявола – партбілет, а в другій свічку. Давай визначайся!.. То він сказав: «Партію не покину і «косцюл» не покину».

 

Проблеми самоідентифікації інколи проявляються й іншим неочікуваним чином. Дівчина Олена Твардовська звернулася до довбиського товариства з проханням видати карту поляка, хоча за паспортом значилася українкою. Через архів СБУ вдалося з’ясувати, що її родину репресували, а нащадки були переписані українцями. Консульство Польщі пішло назустріч, і тепер пані Твардовська навчається в одному з польських вишів.

 

На місцевому цвинтарі чимало нових нагробків з польськими написами: Ядвіги, Гелени, Кшиштофи. По-польськи й епітафії: «Święta Mario, módl się nad nami!» («Свята Маріє, молися за нас!»).

Крім католиків, є протестанти-баптисти і православні. Проводяться спільні панахиди біля пам’ятника на місці поховань під час Голодомору 1933 року за Довбишем неподалік уже неіснуючого села Адамівка.

 

 

На відміну від кримських татар полякам дозволили репатріацію в рідні оселі. Галина Трибель пригадує: «Коли повернулася, то майже нікого не знала в Довбиші. Але влаштувалася на роботу і пропрацювала до пенсії. Вчитися далі не могла, бо мала на руках дити­ну – чоловік залишився в Сибіру. Працювала три роки завідувачкою бібліотеки, учителькою в початкових класах».

 

Між українцями й поляками у Довбиші проблем немає. Про міжетнічні відносини можемо судити зі свідчень Світлани Миколаївни Корнійчук: «Батько мій українець, а сини… Старший пишеться українцем, а менший – поляком. У мами менша сестра була за росіянином, племінниця відповідно вважає себе росіянкою».

 

Стефан Кур’ята у справі «правильної етнополітики» отримав свого часу нагороду від обладміністрації. «А як же я не можу розбиратися у заплутаних етновідносинах, коли мене в армії змусили йти у спецзагони, які навчали арабів у Лівані протистояти Ізраїлю? Недалекі лю­­ди будують собі на етноконфліктах якусь дешеву політику, а ми ось відродилися і живемо повноцінним життям», – упевненість голови Довбиського польського товариства викликає повагу. Однак у Довбиші теж вистачає проблем, і ключова з них – бідність. Через селище протікають білі мутні річечки – звісно ж, не молочні у берегах із киселю. Це стоки порцелянового заводу. Основне підприємство дише на ладан. Заробітки невеликі, на рівні мінімальних зарплат. Однак пан Кур’ята переконаний: у селище колись таки докотиться хвиля інвестицій, якщо буде знято мораторій на продаж землі. Нерідко він має справу з підприємцями із Польщі: на жаль, останні побоюються інвестувати в Україні.