Ми, українці, чи ми, Україна, наразі проходимо за дуже короткий час дуже великий шлях розвитку. Є багато речей, яких досі не було і які тепер у нас мають відбуватися. Вся історія переповнена такими речами: було зроблено щось, після того зроблено ще щось інше і так далі. Натомість у нас усе стиснено до якоїсь такої абсолютної пружини, й відповідно ми всього набуваємо тепер у досвіді. Зокрема, немає такої речі, як звичайна прагматична оцінка політики й політиків. Ми сприймаємо останніх як тих, хто повинен щось сказати тоді, коли маємо щось робити. Ось навіть нині – невідомо, що робити, бо має хтось щось сказати. Нібито повинні бути якісь лідери, хтось, хто взяв би на себе відповідальність, а її натомість не аж так багато. Тому виходить, що ми просто потребуємо якогось захисту, потребуємо того, щоб хтось із політиків, яким нібито делегуємо свої права, сказав, як та що тепер і далі робити. Ми можемо з тим погоджуватися чи не погоджуватися, але слухняно виконуємо ті речі, які нам диктують. Бо нам не відомо, що робити.
Ми все ще перебуваємо в такій ситуації, коли потрібно, щоб хтось сказав: робіть те чи те, бо всі механізми щоденної спокійної праці ще не створені. І то не дивно, бо насправді 20 років, чи 35, чи навіть 100 років такого досвіду недостатньо, щоб виробити це, і ми перебуваємо в такому дитинному стані у відносинах із політикою й політиками, тобто сподіваємося, що вони нас люблять так само, як ми їх, і чекаємо тієї любові, тієї опіки, й усі наші шоки та стреси полягають у тому, що, виявляється, вони не хочуть нас так любити, як любимо їх ми. Вони підходять раціонально, і, що також дуже важливо, виявляється, наразі ніхто з українських політиків не готовий думати про так звану Україну. І це створює певний дисонанс, бо є багато людей, які хотіли б мислити стратегічно, які хотіли б, щоб усе було добре з Україною. Натомість більшість політиків думають тактикою, а не стратегією, думають про якийсь наступний хід, який міг би там їх провести до чогось, щоб вони впливали на щось. І це очікування того, що вони можуть щось зробити, і реальність така, що не хочуть насправді робити того, чого від них очікують, є якимись дуже протверезними.
Усе це дуже схоже на історію дитинства. Коли від когось хочеш любові, коли комусь подаєш натяки на те, що саме від тебе потрібна любов, а потім її не отримуєш і так далі. Тобто наразі всі наші відносини з політикою побудовані на якихось дуже-дуже таких емоційних і страшенно глибинних речах. Протверезними наслідками стають передовсім протест, такий собі підлітковий бунт проти політиків, і уявлення, що вони взагалі нічого не можуть зробити. Усе це побудовано на якихось дуже важливих речах, що потребують контакту і розуміння, а його чомусь не виникає. І навіть дивлячись тепер на сучасних політиків, на те, як вони говорять, зрозуміло, що контакту з ними побудувати не можна, бо вони говорять недобре, вони говорять фальшиво, і відповідно ставлення людей до політиків є таким самим фальшивим. Це так собі уявляють, що є така сила, яка мала б щось там захистити, щось там зробити, але насправді порозуміння немає, і в тому є дуже велика особливість і дуже велика травма – відсутність порозуміння.
Усе інше перетворюється на якусь партизанку, бо, скажімо, ввечері 30 листопада я готовий був брати відповідальність на себе, але водночас розумів: у ситуації, що склалася, потрібен якийсь лідер, котрий повинен сказати про якийсь план, про те, що саме робити мені сьогодні. Я своє життя вмію побудувати і без того всього, але хотів би кудись долучитися. Скажімо, я є добровольцем якогось війська, і мені хотілося б, щоб був певний штаб, щоб було певне місце, у якому записують добровольців і в якому сказали б, що робити далі, бо іншого шляху немає. Я не можу зараз піти і почати громити якісь районні чи обласні організації, не можу вийти зі своїм якимось терористичним планом. Я готовий дослухатися до того, щоб мені сказали, що робити, а цього якраз немає.
Я розумію, що моя активність повинна влитися в якесь велике русло, у великий потік, а хто мав би сформувати цей великий потік – у цьому найбільше питання. Щоб хтось виважено сказав, що має бути так, так і так. І тут уже не йдеться по любов чи довіру, бо я дуже добре уявляю, хто є хто і хто що може. Я дорослий чоловік, і я бачу політиків – також дорослих чоловіків, практично моїх однолітків, дуже добре розумію, що в них діється в голові, можу собі це уявити: весь той ляк і переляк, коли до них звертаються, щоб вони щось сказали. Але назвався грибом, то лізь у кошик. Бо поодинокі акції і дії без загального плану можуть бути сенсаційними чи дуже успішними тільки в певному локальному місці, але все ж таки тут і тепер необхідна організація великої кількості людей. І потрібно, щоб хтось висунув якийсь чіткий алгоритм: робимо так, потім так, а потім так. Я готовий пристати до того, коли хтось викаже такі речі для загалу. Готовий зробити їх без якоїсь критичної оцінки, що це не те чи не так, готовий не аналізувати і не критикувати те чи інше рішення, якщо воно тільки буде пов’язане з якимись масовими кроками.