Значно більший інтерес становить інша річ: «Тим не менш, ми думаємо про те, щоб Чорноморський флот мав можливість базуватися і в російських портах, тому виділили необхідні фінансові кошти на розвиток пункту базування в Новоросійську й розвиватимемо його». Путін озвучив тему, яка вже давно обговорюється у вузькому колі експертів: чому Росія, попри виграшні договори з Україною – газову угоду 2009 року і Харківські угоди-2010, якою на 25 років було подовжено перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, – продовжує добудовувати свою військово-морську базу в Новоросійську.
15 серпня 2005 року російський уряд затвердив Федеральну програму «Створення системи базування Чорноморського флоту РФ на території Російської Федерації у 2005–2020 роках». На її втілення передбачено загалом близько 92 млрд рублів (понад $3 млрд). Вочевидь, це була реакція Кремля на прихід до влади в Україні помаранчевих, що на якийсь час робило перспективу пролонгації угоди про базування російського ЧФ РФ у Севастополі, термін дії якої добігав кінця 2017-го, ефемерною.
Але 2010 року влада в Україні змінилася. Здавалося б, укладання Харківських угод мало б привести до згортання робіт з облаштування росіянами військової бази в Новоросійську. Однак і 2010-го, і 2011-го графік фінансування програми зберігався, а обсяги виділення коштів планомірно зростали: 2010 року – 2,765 млрд руб., 2011-го – 4,722 млрд руб. Представники Спецстрою (компанія, яка зводить об’єкти під військову базу в Новоросійську) заявляють, що за цією програмою до 2014 року з Федерального бюджету заплановано виділити 9 млрд руб. щорічно. Тобто за три останні роки сума сягне близько $1 млрд.
Зважаючи на заяви російських високопосадовців, Росія вже до 2014-го має намір перекинути до Новоросійська частину свого Чорноморського флоту. Найімовірніше, на величезних територіях, орендованих Росією в Україні, розміщуватиметься невелика частина флоту, що відіграватиме радше політичну (ритуальну) роль. Адже пролонгація перебування військових баз на території пострадянського простору є одним із ключових питань російської не так оборонної, як зовнішньої політики. Примусивши Київ укласти Харківські угоди, Кремль на 32 роки легітимізував російську присутність в Україні.
Втім, активність у Новоросійську також може свідчити про те, що ЧФ РФ у Криму для Москви не має на цьому етапі особливого військового значення. А тому, орендуючи українські об’єкти, ЧФ не вкладатиме значних коштів у севастопольську інфраструктуру, натомість спрямовуватиме їх на облаштування російської бази в Новоросійську. Зрештою, Росія, здається, реально оцінює ризики нестабільності свого становища у взаємовідносинах з Україною, тож і готує резервну військово-морську базу для свого Чорноморського флоту.
Українська ситуація неунікальна. Тоді ж, 2010 року, Росія дійшла згоди з вірменською стороною про пролонгацію угоди про перебування російського контингенту в місті Гюмрі у Вірменії до 2044-го. У вересні 2011-го президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв під час свого візиту до Душанбе домовився з Емомалі Рахмоном про пролонгацію угоди щодо перебування російських військових у Таджикистані ще на 49 років. Ще раніше, 2009-го, Росія достроково пролонгувала договір із Киргизією на 49 років щодо розміщення на авіабазі в Канті (2 км від міста Кант в Чуйській області) авіаційного підрозділу в рамках Колективних сил швидкого розгортання ОДКБ. Тобто «дострокове» укладення договорів про пролонгацію перебування російських військ на території колишнього СРСР – загальна тенденція російської зовнішньої політики щодо збереження свого впливу на просторах СНД в найближчі 30–50 років. Досвід російсько-грузинської війни 2008-го наочно продемонстрував, що важила для імперських амбіцій Росії ліквідація двох її військових баз на території Грузії – в Батумі й Ахалкалакі і якого значення (насамперед політичного) набув «миротворчий» контингент росіян у Південній Осетії.
КРИЗОВИЙ ВАРІАНТ ДЛЯ РОСІЇ
Водночас із базуванням Чорноморського флоту в Севастополі до 2042 року не все так просто. Насамперед зауважимо, що при укладанні Харківських угод було порушено Конституцію і Закон України «Про міжнародні договори», відповідно до статті 20 якого «міжнародний договір України може бути пролонгований відповідно до умов, визначених самим міжнародним договором». Якщо зважати, що чинна Угода між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року передбачала такий механізм – пролонгація на наступні п’ятирічні періоди, «якщо жодна зі сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення дії Угоди не пізніше ніж за один рік до закінчення терміну її дії», – що дотриманий не був, тож є всі підстави для відповідного рішення Конституційного Суду про неконституційність Закону України «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» від 27 квітня 2010 року.
Такий процес є дуже ймовірним у випадку приходу до влади в Україні опозиційних сил.
Не можна скидати з рахунку і Віктора Януковича, який переживає «лукашенківський синдром» – розчарування Кремлем, який належно не оцінив проросійські ініціативи Києва в гуманітарній сфері. На перший погляд, зважаючи на положення Харківських угод, а також нинішні обсяги споживання російського газу, орендна плата за базування ЧФ РФ в Україні доволі висока – $3–4 млрд на рік (особливо, якщо врахувати, що економічний ефект від ліквідації військово-морської бази ЧФ на Південному березі Криму для бюджетів України різного рівня за оптимістичних розрахунків становив би не більше $2 млрд щороку). Згідно зі статтею 2 Угоди від 27 квітня 2010 року, яка набирає чинності з 2017 року, «орендна плата за перебування Чорноморського флоту РФ на території України, починаючи з 28 травня 2017 року, складається з платежів Російської Федерації Україні в розмірі $100 млн на рік, а також з додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набрання чинності цією угодою ціни в розмірі до $100 від встановленої чинним контрактом між НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром», на кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну, виходячи з пільгового погодженого обсягу поставок, передбаченого згаданим контрактом, за такою формулою: при ціні $333 і вище за тисячу кубометрів газу зниження становитиме $100, при ціні нижче $333 зниження становитиме 30% такої ціни».
Але це віртуальні мільярди, оскільки угода щодо газу 2009 року укладалася з прив’язкою до вартості оренди об’єктів Чорноморського флоту. Фактично алгоритм дуже простий – Росія встановлює для України безпрецедентну для своїх європейських споживачів ціну на газ, а відтак надає знижку на газ як орендну плату за базування військово-морської бази в Україні. Варто зауважити, що платити за свої військові бази в СНД – не в правилах Росії. Кремль «живими грошима» не платить за свої бази ані в Таджикистані, ані в Придністров’ї, ані у Вірменії, ані в Україні. Зазвичай це залік за постачання енергоносіїв, застарілої радянської зброї тощо.
Вочевидь, доки діє газова угода між Газпромом і Нафтогазом, жодних рухів з українського боку в частині денонсації міждержавної угоди по Чорноморському флоту бути не може (оскільки внаслідок цього Україна втратить $100 знижки на тисячі кубометрів. Проте після 2019-го, коли втратить чинність газова угода 2009 року, такі рухи є дуже ймовірними. Ведучи сьогодні війну з Кремлем за знижку на газ Янукович і Ко не прив’язуться до питання оренди ЧФ РФ у Севастополі.
Денонсація Харківських угод можлива після ухвалення Конституційним Судом України рішення про неконституційність положень закону про їхню ратифікацію. Скасування угод із Росією не є новиною для українсько-російських відносин. Так, 12 лютого 2008 року президент Російської Федерації Владімір Путін підписав закон про денонсацію Угоди з Україною про засоби систем попередження про ракетний напад і контролю космічного простору.
Наслідком стала відмова Росії від оренди двох українських радіолокаційних станцій «Мукачеве» і «Севастополь». До речі, ціна питання сягає $1,3 млн на рік, які Росія відмовлялася платити українській стороні за оренду цих станцій. Щоправда, російські військові не приховували, що денонсація мала суто політичний характер.
Врешті, можуть бути і «м’якші» (порівняно з денонсацією угоди) варіанти кризи у відносинах із Україною. До прикладу, Віктор Янукович досі не скасував указу свого попередника від 13 серпня 2008 року №706/2008, прийнятий у період російсько-грузинської війни. Цим указом було затверджено Порядок перетинання державного кордону України військовослужбовцями, військовими кораблями (суднами забезпечення) і літальними апаратами Чорноморського флоту Російської Федерації, який перебуває на території України. Згідно з цим документом для того, щоб російський військовий корабель чи літак Чорноморського флоту РФ перетнув кордон України, командування ЧФ РФ не пізніше ніж за 72 години має надіслати до Генштабу Збройних сил України повідомлення про таке пересування і отримати згоду на це від української сторони. Зрозуміло, що для загострення відносин багато не треба – Україні досить буде не давати згоди на таке пересування.