Політика нової доби. Підсумки виборів у Польщі

Якщо партія після восьми років у владі програє на виборах, зазвичай це ознака нормального стану демократії. 25 жовтня таке трапилося з політсилою Дональда Туска й Еви Копач «Громадянська платформа», яка була біля керма в Польщі від 2007 року. Набравши лише 23% голосів (для порівняння: у 2011-му — 40%), вона зазнала болючої поразки, поступившись місцем опозиційній «Право і справедливість», чиє гасло «За зміни на краще» підтримало майже 39% виборців. ПіС здобула більшість голосів у всіх вікових категоріях, а також у всіх регіонах, окрім двох. І все-таки безпрецедентна перевага ПіС на парламентських перегонах, уже названа найважливішою від 1989 року, — це щось більше, ніж хрестоматійний приклад зміни влади.

Як гартувалася поразка

Ґрунт для демократичного тріумфу націонал-консер­вативної партії Качинського був підготовлений тривалою і глибоко антидемократичною кампанією делегітимізації політичних опонентів (діючого уряду) та заяв, що зміна правлячого кабінету дорівнюватиме відновленню — нарешті! — суверенітету Польщі. Риторика в дусі звинувачень уряду в зраді національних інтересів і, мовляв, у відповідальності за аварію президентського літака у 2010 році неподалік Смоленська, через що він (цей уряд), отже, не заслуговує на жодну повагу, штовхнула польську політику останніх п’яти років у фазу крайньої поляризації: претенденти на виключне право представляти «справжню Польщу» й польськість (ПіС) вбачали у своїх опонентах не демократичних суперників, а непатріотичних ворогів, які заслуговують на виключення з політичного життя. Саме лідер партії Ярослав Качинський кілька років тому поставив перед партією завдання зробити у Варшаві «новий Будапешт», натякаючи на перестановки в Угорщині, проведені його колегою-консерватором Віктором Орбаном. Ці особливості результатів політичних дебатів і культури пояснюють високі ставки цьогорічних парламентських виборів. Суть першого в історії країни однопартійного правління ПіС зводиться до питання: до якої міри націонал-консерватори змінять правила й засади польської ліберальної демократії?

Що цікаво, відома сильними антиросійськими настроями ПіС, швидше за все, не загострюватиме вже й без того конфліктні відносини з Москвою. Попри велику підтримку реформ в Україні, поляки не дуже прагнуть затяжної конфронтації з РФ

Перемога ПіС стала наслідком поразки лібералів «Громадянської платформи» у битві за символи й наративи. Заяви ПіС про Польщу як «зруйновану країну» впали на родючий ґрунт серед тих шарів
су­спільства, що не сприйняли самозакоханих гасел уряду «Громадянської платформи» про Польщу як «зелений острів» — результат успішних трансформацій і велетенських економічних здобутків, якими повинні пишатися країна та громадяни. І хоч економічні дані підтверджують останнє, воно не знаходить відгуку в значної частини суспільства, особливо у провінції, де молодь працює за короткотерміновими низькооплачуваними контрактами без соціального забезпечення, а також у тих, хто сподівався на швидке покращення матеріального стану після довгих розмов (і обіцянок) про те, що країна зрівняється із Заходом. У цьому сенсі «Громадянська платформа» стала, зокрема, й жертвою власного успіху: економічне зростання останнього десятиліття (найстрімкіше в усьому ЄС) підігрівало надії людей, виправдати які було нелегко.

Читайте також: Світові ЗМІ про вибори в Польщі: Нова влада планує альянс з Україною та Литвою на противагу Берліну і Парижу

Але голов­ними недоліками уряду виявилися нездатність відповісти на запитання, які дедалі більше непокоїли громадян, та зарозумілість, що проявилася не останньою чергою в 2014 році під час «касетного скандалу», який показав дуже прикрі реалії закулісної політики. Поразка партії, що створила модель польських перетворень і забезпечила напрочуд успішне десятиліття членства країни в ЄС, стала символічним закінченням цього важливого періоду й висвітила його недоліки та невирішені проблеми.

У промові після оголошення результатів волевиявлення Ярослав Качинський заявив, що його партія утримається від помсти політичним опонентам, а натомість наполегливо працюватиме над реалізацією своєї програми. Ті, хто боїться «орбанізації» Польщі (а їх можна зрозуміти з огляду на невелику прихильність партії до лібералізму та її проект Конституції, що обмежує повноваження інститутів, які мають контролювати демократичну більшість), не довіряють лідерові, котрий досі більше підривав, аніж підтримував політичний консенсус і безсторонність. Але поки що ПіС краще слугував м’якший імідж: найбільш промовисті докази — перемога новачка Анджея Дуди на президентських виборах у травні й те, що топ-претендентом на пост прем’єра після цих виборів є депутатка ПіС Беата Шидло.

Нині в країні панують зовсім інші настрої, ніж у 2005-му, коли ПіС уперше прийшла до влади. Тоді, зважаючи на купу огидних корупційних скандалів, багатьом довелося вдовольнитися обіцянкою цілковитого морального оновлення й кадрових перестановок у державі. Сьогодні люди втомлені восьмирічним правлінням «Громадянської платформи», символом якого стали слова Дональда Туска про «теплу воду в крані» як найвищу мету програми партії (ніяких революцій чи грандіозних ідей). Зрозуміло, що цього вже не досить. Однак громадяни не хочуть і ніяких орбанівських фокусів. Їм потрібно, щоб політичні еліти займалися тим, що турбує народ, і вирішували проблеми, існування яких, на думку багатьох, нинішній уряд надто довго заперечував.

Чи виправдає ПіС сподівання?

Виборчі обіцянки й заяви партії про те, що поляки «заслуговують на більше» — це пастка для неї самої. Скасування пенсійної реформи, за нормами якої вік виходу на заслужений відпочинок підвищився до 67 років, нераціональне з огляду на демографічні тенденції, але саме через цю обіцянку за ПіС голосували. Щедрі виплати на дитину (500 злотих) обтяжать бюджет й утворять прогалину, котру навряд чи можна буде заповнити, якщо партія знизить податки, як і казала. Але знову-таки ПіС не дозволить собі задній хід щодо цього центрального пункту своєї програми. Новому урядові доведеться майстерно маневрувати між власними популістськими обіцянками та очікуваннями виборців, і ще не відомо, як у нього це вийде. Збільшення державних видатків може дещо стимулювати зростання економіки в наступні два роки, але великий дефіцит держбюджету, протекціонізм і несприятливі умови для іноземних інвесторів (нові збори для великих підприємств роздрібної торгівлі та банків) можуть обернутись утратою так тяжко заробленої довіри до польської економіки. А ще — радикалізацією виборців, якщо за три-чотири роки економіка замість процвітання почне занепадати.

Читайте також: Лукаш Камінський: Польща та Україна повинні знайти новий підхід до складних питань минулого

Після цих виборів неминучими здаються більш напружені відносини із Брюсселем та партнерами по ЄС, оскільки партія влади буде вимушена пристосовувати свою внутрішню програму до європейської політики. Щоб утриматися на плаву й зберегти підтримку суспільства, ПіС доведеться зробити так, щоб у Польщі опинилося не надто багато біженців (або взагалі жодного). Риторика про загрозу ісламізації, хвороб, що їх мігранти можуть принести із собою, та перспективу диктату Берліна була головною складовою партійної пропаганди проти біженців, яка визначала публічний дискурс у країні. А обіцянка ПіС використовувати вугілля як головний енергоносій протягом майбутніх десятиліть, а ще дотувати нерентабельні вугільні шахти державним коштом явно суперечить основним напрямам політики ЄС у галузі енергетики та боротьби зі змінами клімату (від них ПіС хотіла б узагалі відмовитися), що призведе до конфронтації курсів Варшави й Брюсселя.

Проте в більш загальних питаннях зовнішньої та безпекової політики революційних перетворень очікувати не варто. Прихід до влади ПіС не змінить інтересів Польщі стосовно Росії та України, енергетичної політики й стратегії стосовно довкілля та безпеки, що зараз акцентує на важливості співпраці з НАТО і США. Попри поляризацію партійної політики, широкий консенсус щодо основних міжнародних і безпекових інтересів Польщі зберігається. Менше одностайності в питанні про те, як їх реалізовувати. Уряд «Громадянської платформи» Туска — Копач послідовно заявляв, що сильні партнерські відносини з Берліном і Парижем («які репрезентують політичний мейнстрим у ЄС») — найкраща стратегія. Альтернатива — утрата Польщею важливих позицій. ПіС воліла б краще створити противагу великим державам у країнах Центральної
Європи та Балтії.

Що цікаво, відома сильними антиросійськими настроями ПіС, швидше за все, не загострюватиме вже й без того конфліктні відносини з Москвою. Попри велику підтримку реформ в Україні, поляки не дуже прагнуть затяжної конфронтації з РФ. Не останньою чергою це стосується електорату ПіС, для якого суто польські інтереси важать значно більше, ніж міжнародна солідарність. Слід сказати, партія голосно вимагала місця для Варшави за столом перемовин у ме­жах нормандського формату, куди зараз входять лідери України, Німеччини, Франції та Росії. Це означало б підвищення авторитету країни, але нині перестало бути пріоритетом. Те саме стосується військової або фінансової допомоги для Києва, що й так досить скромна і навряд чи помітно зросте за нового уряду. ПіС критикувала уряд Копач за провал східної політики, але не має особливо чого запропонувати в цьому плані від себе ані для України, ані в стратегічному сенсі. Крім того, на обрії вимальовуються нові підстави для напруженості. Пакет законів про державну політику історичної пам’яті, прийнятий Верховною Радою навесні (у день візиту тодішнього президента Коморовського до Києва), у Польщі сприйняли дуже критично, навіть у середовищі дружніх до України інтелектуалів та експертів, — як удар по процесу примирен­ня між двома народами. І якщо уряд «Громадянської платформи» завжди намагався відокремлювати ці питання від політичного виміру двосторонніх відносин, то націонал-консерватори, очевидно, приділятимуть їм більшу увагу під час контактів із Києвом на урядовому рівні.

Хтось говорить після виборів про легкий варіант «орбанізації» як найімовірніший сценарій для польської політики на наступні чотири роки. Хай там як, але вони позначаться на позиції Польщі в Європі, а також на її відносинах з основними партнерами.

Насамперед із Німеччиною, але й з Україною теж.