На початку радянсько-німецької війни українські націоналісти проголосили Українську Державу й розбудували адміністративний апарат. Це вже вдруге за тиждень на територіях, що покидали більшовики й де запроваджували «новий порядок», відбулося відновлення державності. Першими це зробили литовці 23 червня 1941-го. Українці це здійснили за тиждень — 30 червня 1941 року.
За свободу народів і людини
У березні 1940-го українці задекларували: «Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів — московську імперію — творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі». Це був Маніфест, що його проголосила ОУН (б). Її провідники здебільшого перебували в Кракові.
У той час і в тому місці заява виглядала черговою паперовою декларацією. Ще рік перед тим українці зі зброєю боролися на Закарпатті, та проголошену там державність брутально знищили нацистські союзники — хортиська Угорщина. З того часу минув рік, упала Польща й на волі опинилася десятки провідних революціонерів на чолі зі Степаном Бандерою. Нові кордони й політична ситуація штовхнула їх до еміграції.
Пройде ще один рік, і в червні 1941-го те середовище породить черговий меморандум, що його тепер адресували найсильнішій світовій потузі — Третьому Рейху. «Навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами… Українець також, яким його створили останні двадцять років, повний рішучості створити підвалини, які б забезпечили національний розвиток в незалежній державі. З цією рішучістю повинна рахуватися кожна держава, яка переслідує власні інтереси, хоче створити новий порядок на східноєвропейському просторі…» — ішлося в документі, що його передали нацистам 23 червня 1941 року, після початку радянсько-німецької війни.
Новим поворотом подій скористалися литовці, які в Каунасі та інших містах організували повстання й проголосили відновлення Литовської держави. Повстанці вихопили владу з рук більшовиків, що відступали. Натомість здавалося, що українці вкотре обмежилися деклараціями, хай навіть відважними.
30 червня 1941-го
Ярослав Стецько. Фото 1941 року
Виявилося, за рік, що минув від Маніфесту, бандерівці не лише писали меморандуми, а й готували бойові частини в складі Вермахту та підпільну мережу. З новим витком війни вони перетнули колишній східний кордон і взялися проголошувати Українську Державу. Цю групу очолив заступник Бандери — 29-літній Ярослав Стецько. Ще кілька років тому він, як ідеологічний референт Краєвої ОУН, опинився під жорстоким слідством. Безперервні допити тривали майже дев’ять діб, але Ярослав нікого й нічого не здав. У тюрмі націоналісти довірили йому судити товаришів, що зламалися під час слідства.
Позбавлений особливих фізичних задатків, Ярослав Стецько був зразком, як тоді казали, чинного чи вольового націоналіста. Група під його керівництвом подолала шлях із Кракова до Львова, випередивши німецьку адміністрацію.
«Нам загрожував розстріл з боку німецьких військових з’єднань, бо ми мали фальшиві документи, які дістали від наших перекладачів з Вермахту. Зчаста самі виповняли чисті формуляри, прибивали фальшиві печатки і самі підписували. А як нам забрала документи польова жандармерія і завернула нас назад за новими документами, ми іншими шляхами, вже без документів ішли дальше вперед», — пригадував Стецько тижневий рейд на початку німецько-радянської війни.
Вояки «Нахтіґалю» на вулицях Львова, 30 червня 1941 року
Ціллю націоналістів було проголошення державності в Києві. Та вже у Львові вони тверезо оцінили ситуацію: нацисти намагалися затримати групу Стецька ще в Ряшеві (сучасний Жешув, Польща). Діяти треба було негайно, організувавши в столиці Галичини тимчасовий уряд. На керівника запропонували відомого лікаря Мар’яна Панчишина, та він погодився лише на посаду заступника. Відтак відповідальність перебрав Стецько.
«Присівши на якихось дошках, я накреслив план проголошення відновлення державності, хід думок моєї промови, текст Акту відновлення державності і т. п. Усе це діялося в поспіху, нотатки роблено олівцем на кусниках паперу. Це був воєнний, революційний час, недалеко Львова йшли бої», — згадував він.
Сприяло ситуації й те, що разом з німецькими частинами 30 червня до Львова увійшов український легіон «Нахтіґаль». Серед іншого, вони взяли під контроль радіостанцію. Того дня Стецько проголосив створення Української Держави. Утім, в акті згадано й справжні наміри націоналістів: «На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві».
Стецько назве проголошення Акту поза німецькою спиною політикою доконаних фактів.
Того ж дня до Львова добралися й представники німецької адміністрації. Про політичні події вони дізналися від митрополита Шептицького, але не змогли їм завадити. Пізніше у звіті керівництву вони жалітимуться на перешкоди, на які натрапляли з боку Вермахту, зате «в цей час усі можливі цивільні і українські політики безперешкодно проникали до міста».
«Народ спонтанно впав на коліна й прослухав акт навколішках»
Площа Ринок у Львові під час проголошення Акта. 30 червня 1941 року
Підготовлені похідні групи взялися проголошувати державність і творити адміністративний апарат. Часами це супроводжувалося курйозами. Зокрема, так було на початку липня в Тернополі. «Море людей заповнило площу. Приголомшливе враження справило на мене те, що під час проголошення соборності народ спонтанно впав на коліна й прослухав акт навколішках, — пригадував професор місцевої гімназії Пилип Гайда. — Стали на коліна й німці — бо, мабуть, не розуміли, про що йдеться. Але їм вистачило того, коли по прочитанні Акта хтось крикнув: “Heil Hitler”, і народ заревів те саме».
Про події у Львові та інших містах Галичини Берлін дізнався з радіоповідомлення, яке зафіксували в Кракові. Бандера й Стецько відмовилися відкликати Акт і опинилися в ув’язненні, зокрема концтаборі Заксенгаузен. «Нахтіґаль» відправили на схід, а далі ліквідували. Покарання не уникли й інші причетні до тієї події. Показовою є доля Юліана Савицького — журналіста, що зачитав Акт у радіоефірі. Він потрапив у нацистські кацети й загинув в Ебензее 5 травня 1945-го, за день до визволення табору американцями.
Та це буде пізніше. А на початку липня близько шести тисяч націоналістів у похідних групах вирушили за Збруч проголошувати незалежність. Зважаючи на нестачу інформації, на місцях німці лояльно, а то й з підтримкою поставилися до української ініціативи. «Місцевий ортскомендант був захоплений тим, що українці так все в скорому часі зуміли наладнати у звільненому місті. Він був приготований на великі труднощі», — описував враження із Сокаля керівник Північної похідної групи Микола Климишин. 1936 року на одному з політичних процесів Климишину присудили довічне ув’язнення, а тепер зі своєю групою він проголошував державність і розбудовував адміністративний апарат у Житомирі й дійшов до Василькова.
Інша група в Сімферополі утворила Український національний комітет і через Керч переправилася до Кубані. «У Маріуполі переписувано ручно львівські українські підручники, які замандрували туди в наплечниках хлопців з похідних груп. Педагоги цілого району переписували підручники ручно під диктат одного з учителів», — згадував учасник та історик визвольного руху Лев Шанковський.
Акт проголошення Української Держави на газетній шпальті
Зрештою нацисти взяли під контроль територію та населення, а націоналісти опинилися в списках на ув’язнення. Та це не означало кінця боротьби. Як писав Дмитро Донцов: «Акт скінчився хвилевою невдачею. Але яскраве проголошення гасла державності — не автономії, не федерації, не союзу з Москвою, а твердо проголошена воля нових “лицарів абсурду” йти “проти всіх”, проти всяких “обставин” — ось що запалило душі воїнів УПА, ось що двигнуло їх до чину проти двох великих держав, що займали Україну».
Тож боротьба продовжилася, лише тепер у нових формах, зі зброєю в руках. Про політичний чинник теж не забули. Українці пам’ятали кінець Першої світової та Паризьку конференцію, де до столу переговорів запросили представників різних націй. Тож за три роки, 1944-го, бандерівці зробили ще одну спробу організувати політичне представництво. До нього запросили всі політичні сили, а керівником Української Головної Визвольної Ради (УГВР) став колишній член Української Центральної Ради наддніпрянець Кирило Осьмак.
Та тепер долю повоєнного світу вирішували не у Версалі, а в Ялті. Запрошення туди отримало дуже вузьке коло людей…
Акт 30 червня 1941 року мав вплив, може, не так на міжнародну політику, як на українське суспільство — хай там як, але українці задекларували волю до боротьби, а вслід за тим зі зброєю протистояли найстрашнішим режимам ХХ століття.
«Коли на захист Акта 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, нi за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця», — підсумував ту історію Ярослав Стецько.
Проголошення Української Держави в Самборі