7 червня у Вірменії відбулися парламентські вибори, які проходили в умовах загострення відносин із Росією та активізації курсу країни на зближення з ЄС. За результатами, партія чинного прем’єр-міністра Нікола Пашиняна «Громадянський договір» здобула перемогу, отримавши 49,81% голосів виборців.
Пашинян заявив про перемогу своєї партії, додавши, що вона отримала вотум довіри більшої кількості громадян Вірменії, якщо порівнювати з 2021 роком. «Це історична перемога, яка однозначно забезпечить вічність і розвиток Вірменії, і, звичайно, ми матимемо тривалий та інституційний мир», — сказав він.
Друге місце посіла «Сильна Вірменія» російсько-вірменського мільярдера Самвела Карапетяна з результатом у 23,29% голосів. Третім фінішував блок колишнього президента Роберта Кочаряна «Вірменія», який отримав підтримку 9,94% виборців.
У коментарі Тижню директор Центру регіональних досліджень (RSC) у Вірменії Річард Гірагосян зазначає, що це вже треті поспіль вибори у країні після «оксамитової революції» 2018 року, яка привела до влади Пашиняна. Консолідація його політичної влади та партії продовжувалася в останні роки і, зокрема, забезпечила переконливе переобрання у 2021 році, попри поразку у війні 2020 року з Азербайджаном.
«Поворот Вірменії на Захід — це більше, ніж рефлекторна відповідь Росії, з кількох причин. По-перше, фундаментальні ідеали так званої “оксамитової революції” 2018 року, яка привела Пашиняна до влади, були набагато ближчими до європейських ідей та цінностей як рідкісна перемога ненасильницької “влади народу”. Ба більше, із консолідацією справді вільних і чесних виборів західний курс Вірменії став природною тенденцією, значною мірою зумовленою всупереч, а не завдяки Росії», — каже він.
Другим фактором, що визначає ширший контекст руху Вірменії на Захід, є контраст із Росією.
«Точніше кажучи, тут навіть немає чого порівнювати, оскільки російська присутність на Південному Кавказі та зокрема у Вірменії давно ґрунтується на примусі, тиску та погрозах, тоді як ЄС і Захід загалом діють через запрошення, що базується на привабливості та “стратегічній спокусі”. Водночас третя причина повороту країни на Захід особливо посилилася провальним вторгненням Росії в Україну та її зверхністю щодо Вірменії, яка лише поглибилася після визнання Росії небезпечно ненадійним партнером у сфері безпеки», — зазначає Тижню Річард Гірагосян.
Стратегія «диверсифікації» Вірменії та російська пропаганда
Директор Центру регіональних досліджень (RSC) у Вірменії зазначає, що для країни потреба у «диверсифікації» безпекових партнерів замінює попередні зусилля щодо «балансування» між Росією та Заходом. При цьому більший ризик полягає саме у незмінності стратегії, а переваги розвороту на Захід є як очевидними, так і популярними у Вірменії сьогодні. Це також помітно з кризи у відносинах із Росією, яку нині справедливо сприймають як небезпечно ненадійного «партнера».
«Оскільки Вірменія намагається подолати роки небезпечної надмірної залежності від Росії, питання про те, наскільки далеко і як швидко країна може зблизитися із Заходом, є стратегічно критичним. Навіть окрім викликів з боку Росії, стратегія Вірменії обумовлена захистом національних інтересів країни або, якщо говорити простіше, прагненням відновити вірменську незалежність і суверенітет», — каже Тижню Річард Гірагосян.
Крім того, Вірменія прагне чинити опір «гравітаційному тяжінню» «російської орбіти», і фактор часу є вирішальним з двох причин.
«По-перше, існує вікно можливостей через те, що Росія залишається перевантаженою своїм невдалим вторгненням в Україну. І по-друге, існує пов’язана з цим можливість для Вірменії, зумовлена безпрецедентним інтересом Заходу (і Європи) до країни. У цьому контексті Вірменію зараз розглядають як партнера, який є як більш надійною демократією, так і таким, що має більшу стратегічну значущість, ніж раніше», — додає Тижню директор Центру регіональних досліджень.
Щодо парламентських виборів, то напередодні Росія розгорнула масштабну інформаційну кампанію проти уряду Пашиняна, просуваючи тезу про те, що Вірменія нібито може існувати лише «під захистом Росії» та лякаючи населення війною.
«Після війни 2020 року відчуття зради та покинутості з боку Росії лише підштовхнуло Вірменію до повороту на Захід. Для післявоєнної Вірменії цей стратегічний поворот став одночасно і кульмінацією років поглиблення відносин зі Сполученими Штатами та Європою, і природною реакцією на неспроможність Росії виконати свої власні безпекові зобов’язання перед Вірменією», — підкреслює Річард Гірагосян.
Фактично понад двадцять років зовнішня політика Вірменії визначалася прагненням до «комплементарності», коли країна намагалася підтримувати стратегічний «баланс» між своїм безпековим партнерством із Росією та інтересом до поглиблення зв’язків з ЄС і Заходом. Утім цю політику було складно підтримувати протягом багатьох років, особливо враховуючи тенденцію залежності Вірменії від Росії. Та після війни з Азербайджаном 2020 року межі російських безпекових обіцянок стали ще більш очевидними.
«У ширшому контексті невдале вторгнення Путіна в Україну серйозно, якщо не фатально, послабило російську владу та вплив. І на тлі очевидної поразки розхваленої російської армії ми тепер бачимо ізольованого, розгніваного і мстивого Путіна, який особливо чутливий до будь-яких ознак слабкості. Що стосується інших “заморожених” конфліктів — від Грузії до Молдови — то Росія може спробувати продемонструвати силу, щоб утвердити свою владу, яка згасає. Незважаючи на те, що це крок відчаю, провал Росії в Україні може лише спонукати більш небезпечне, ізольоване та озлоблене російське керівництво вимагати більшої лояльності серед своїх “союзників”, як-от Вірменії та держав Центральної Азії, одночасно тиснучи на інших сусідів», — каже Тижню директор Центру регіональних досліджень.
Фактор Карабаху
Питання Нагірного Карабаху залишається одним із ключових факторів у поточній виборчій динаміці у Вірменії. Воно продовжує формувати електоральні настрої, визначати розкол між політичними таборами та впливати на стратегічний вибір країни між Росією та Заходом.
«Карабах — це відкрита рана для Вірменії. Але для вірменського уряду потреба адаптуватися й пристосуватися до нової болісної післявоєнної реальності підштовхнула його до спроб рухатися далі від теми Карабаху. І враховуючи відсутність в опозиції чіткої або послідовної альтернативної стратегії щодо Карабаху, це питання має меншу вагу в цій кампанії. Крім того, післявоєнний політичний ландшафт у Вірменії є таким, де націоналізм більше не знаходить відгуку серед суспільства, яке, очевидно, втомилося від конфліктів та війни», — каже Тижню Річард Гірагосян.
Він також додає, що питання національної безпеки та зовнішньої політики є єдиними реальними темами у виборчих програмах опозиційних партій.
«Оскільки опозиція залишається дискредитованою та здебільшого непопулярною, їхнє зосередження на цих питаннях замість ширшого порядку денного відштовхнуло потенційних виборців та можливих прихильників. Крім того, опозиція не змогла послідовно сформулювати будь-яку власну альтернативну стратегію, яка б могла пояснити, що б вони робили інакше, — додає директор Центру регіональних досліджень.
