Руанда розробила стратегічний план щодо спеціальних економічних зон (СЕЗ). М’янма відкривається світу й готується запровадити їх у себе. Країни, які давно були «за», від Китаю до Об’єднаних Арабських Еміратів, починають грати по-крупному. Плани Індії в цьому напрямку, за словами одного міністра, «революційні» й можуть додати 2% до її ВВП. СЕЗ – останній писк моди в країнах, які намагаються пожвавити торгівлю і збільшити інвестиції. З’являються навіть «гавані» в «гаванях»: нещодавно, наприклад, це сталося на Кайманових островах. «Кожна країна, яка не мала [СЕЗ] 10 років тому, зараз або вже має, або планує відкрити її», – каже старший економіст Світового банку Томас Фарол.
Надто завзятих міністрів торгівлі може дещо остудити звернення до історії. СЕЗ (анклави, у яких експортери та інші інвестори дістають податкові, тарифні й регуляторні стимули) створюють перекоси в економіці. Інші їхні мінуси – необхідність вкладати кошти в побудову місцевої інфраструктури та недоотримані податкові надходження. Розрахунок робиться на те, що ці недоліки перекриє зростання робочих місць і торгівлі. Насправді багато СЕЗ не виправдовують себе. Показники їхньої продуктивності ненадійні, тому що важко сказати, де економічний ефект є наслідком роботи СЕЗ, а де – інших економічних факторів. Але неофіційні дані свідчать, що за показниками успішності вони поділяються на три загальні категорії: одиниці випадково, але справді успішних; дещо більше тих, які мають незначний позитивний баланс витрат і результатів, а також довгий шлейф провальних зон, які або так і не запрацювали, або мали неефективне управління, або ті, де інвестори поквапилися скористатися податковими пільгами, не створивши значної кількості робочих місць чи не одержавши помітних надходжень від експорту.
СЕЗ мають довгий родовід: перші зони вільної торгівлі з’явилися ще у Фінікії. Першу сучасну зону відкрили в ірландському аеропорту Шеннон 1959 року, але ідея зажила популярності в 1980-х, коли її підхопив Китай. Нині є понад 4 тис. СЕЗ (див. «Гавань в анклаві»). Проведене у 2008 році дослідження встановило, що в них працює 68 млн осіб. Зони мають різні форми, від базових «експортних виробничих» до «міст із самоврядуванням» – міських зон, які встановлюють власні норми в різноманітних сферах, що стосуються бізнесу.
Найуспішніший випадок – це Китай, який у 1980 році вирішив створити таку зону в Шеньчжені. Це перетворило місто на центр експорту. Відтоді по всій країні з’явилися десятки СЕЗ. У березні голова КНР Сі Цзіньпін розпорядився прискорити темпи їх відкриття. Інші добрі приклади – Об’єднані Арабські Емірати, Південна Корея і Малайзія. Філіппіни заслужили похвалу своїми спеціальними зонами PEZA, котрі пропонують іноземним інвесторам спрощений процес отримання дозволів, як розповідає старший економіст Азійського банку розвитку Вей Шанцзінь.
Більшість економістів погоджуються, що СЕЗ прискорили процес лібералізації Китаю, який випробовував у них занадто радикальні для загальнодержавного рівня реформи. У Домініканській Республіці вони допомогли створити значний виробничий сектор, тоді як раніше країна залежала переважно від сільського господарства.
Комплексний вплив СЕЗ на торгівлю ще до кінця не зрозумілий. У статті, опублікованій 2014 року економістами Університету Париж-Дофін, зроблено висновок, що при певному даному рівні тарифного захисту вони збільшують експорт для країн, у яких розміщені, а також для інших – які постачають проміжні товари або комплектуючі. Це пояснює, чому Світова організація торгівлі загалом терпить СЕЗ, навіть якщо багато з них порушують її правила щодо субсидій. Проте автори статті зауважують, що такі зони інколи дають державам привід зберігати протекціоністські бар’єри для всієї економіки.
Навколо СЕЗ з’являються і прозаїчніші проблеми, наприклад засилля бюрократії та погано оплачуване чиновництво (інколи ці два явища спостерігаються одночасно). Часто недофінансовуються залізниці, автомобільні шляхи й порти, які мають сполучати зону з рештою світу. Через це мають труднощі багато африканських СЕЗ. Скажімо, сенегальська – зазнала фіаско через надмірну забюрократизованість, високі тарифи на електроенергію та віддаленість від нормального порту.
Забудовники покинули 61 зі 139 схвалених СЕЗ в індійському штаті Махараштра через мінливість політики, непрозорі перевірки й непевність економічних перспектив. За даними одного опитування, компаніям у СЕЗ цієї країни інколи доводиться мати справу із 15 різними службами. Стримують інвесторів також затяті протести місцевого населення проти придбання землі під зони.
Крім того, деякі країни засновують СЕЗ з іншою метою: щоб здобути голоси, які підтвердять, нібито вони впроваджують реформи, але не здійснювати повної лібералізації. Часткова – також дає змогу зберегти частину рентних платежів, отриманих в інших місцях завдяки захисту бізнесу від конкуренції.
Деякі політики бачать у зонах лазівки для хабарництва. У 2005 році близько 60% компаній в індійських СЕЗ повідомляли про вимушені «нерегулярні» платежі адміністраціям зон. Минулого місяця прем’єр-міністр України заявив, що виступає проти СЕЗ – через корупцію. Створенню СЕЗ у Нігерії запекло опиралася митна служба, яка не хотіла втрачати свій вплив. Ще одна проблема – використання зон для відмивання грошей способом роздування вартості експорту.
Схоже, що поняття СЕЗ має ще й природні межі. Те, що успішно діє у промисловому виробництві, може не спрацювати в інших секторах. Шанхайська зона вільної торгівлі, відкрита у 2013 році й орієнтована на фінанси, лише розчарувала. Економісти нарікають, що в її межах, наприклад, не можна коригувати китайські правила контролю за капіталом без наслідків для всієї економіки. Можливо, саме через це влада діє обережно: за результатами нещодавнього опитування, три чверті американських компаній у Шанхаї сказали, що не бачать жодних переваг у цій зоні.
Це не заважає Піднебесній затверджувати плани відкриття нових фінансових СЕЗ. Уряд також заохочує зони за кордоном: він допомагає створювати їх шести африканським країнам. Хоча китайськими СЕЗ керує держава, дедалі більше зон можуть мати приватних власників і управління. На Філіппінах приватних зон уже вдесятеро більше, ніж державних. Ця тенденція може посилитися, якщо приживуться міста із самоврядуванням та інші так звані зони спеціального управління. Їх задумують як анклави, що пишуть власні правила у всіх питаннях бізнесу, від трудового регулювання до антикорупційного законодавства, «щоб дивитися на закони як на послуги, котрих вимагають компанії», – каже Лотта Моберґ, економіст Університету Джорджа Мейсона. У них конкуренція забезпечуватиметься ефективніше, ніж у зонах, орієнтованих на податкові стимули, вважає Шенкер Сінґгам, засновник Enterprise Cities.
Сінґгам веде перемовини про створення об’єктів у Домініканській Республіці, Колумбії, Марокко, Боснії, Індії та Омані. Але вони переважно ще на початковій стадії. Найсучасніший проект міста із самоврядуванням, якому допомагає група американських лібертаріанців, мають створити в Гондурасі. Однак, іще навіть не почавшись, він уже кишить суперечностями: багато гондурасців бояться дістати «державу в державі», дійну корову для бізнес-інтересів. У більшості країн такі напівдержавні проекти зазвичай стикаються з політичними труднощами.
Незалежно від того, стануть популярними такі вільні зони чи ні, варто чекати нових експериментів. Південна Корея і Таїланд будують екопромислові парки. Інші країни розглядають можливості пристосування ЗЕС під потреби груп біженців. Добре це чи погано, але кількість таких зон невдовзі може перевищити 5 тис.