Євродепутати, зокрема, застерегли українську владу «проти можливого застосування кримінального правосуддя як засобу досягнення політичних цілей». «Поточні розслідування щодо видатних українських політичних лідерів не повинні перешкоджати їхній активній участі в політичному житті країни, зустрічам із виборцями й поїздкам на міжнародні зустрічі. Отже, (Європарламент) закликає українську владу зняти заборону на поїздки, як внутрішні, так і міжнародні, для Юлії Тимошенко й інших ключових політичних діячів», – йдеться в документі. Натомість офіційний Київ, уникаючи дискусій по суті документа, заходився шукати за цим текстом інтриганів та лобістів. Спроби влади за комунікаційними деревами заховати ліс реальних проблем українського судочинства вкотре демонструють, наскільки хворою та симулятивною залишається вітчизняна політика.
«Припущення, ніби хтось із українських чиновників, а нині опозиціонерів мусить стати недоторканним для правоохоронних органів, свідчить про спроби в спілкуванні з Україною вибірково використовувати стандарти, відмінні від загальноєвропейських, – гордо відповіло на резолюцію від 9 червня Міністерство закордонних справ України. – Ми виходимо з того, що негативні інтонації в коментарях окремих європейських політиків зумовлені браком інформації про реальний розвиток антикорупційних розслідувань в Україні».
По-простому такий спосіб спілкування називається «сам дурний». То нічого, що в резолюції Європарламенту ні про яку недоторканність не йдеться. Натомість документ закликає до дотримання пропорції покарання та порушення, як це прийнято в цивілізованих країнах. Не проблема, що про незалежність суддів в Україні давно забули. Звідси й пропозиція «заснувати консультативну групу високого рівня для реформи судової системи в Україні». Не біда також, що в Європейській конвенції з прав людини чітко зазначено: утримання під вартою до суду може застосовуватися лише як виняток. Київ шукає винних зовсім в іншому напрямку – з-поміж європейських депутатів. Це вони, наївні та непоінформовані, втілюють ідею вибіркового правосуддя. Відчувається, що Михайлівська площа радо зорганізувала б лікнеп для темних іноземців. Але…
«Ситуація довкола членів уряду Тимошенко може обмежити європейську перспективу України», – заявив один з ініціаторів проекту резолюції щодо України, німецький християнський демократ, речник у міжнародних справах групи Європейської народної партії в Європарламенті Ельмар Брок. «Пригадайте, що Ельмар Брок має надто тісні стосунки з Юлією Тимошенко, а Тимошенко – просто ідеальні взаємини з найближчим оточенням Владіміра Путіна. Коло замкнулося», – швидко відгукнувся коментарем український політолог Кость Бондаренко. І знову забуваємо про суть та переходимо на особистості…
Що тут сказати? Українська політика справді робиться на особистих контактах. Саме цей непомірний вплив персональної несумісності, ворожнечі та кумівства забезпечує нашій державі імідж незграбної провінції поряд із трохи елегантнішими Чехією, Польщею, Словаччиною. Не те щоб у сусідніх країнах політика не знала багатоходових інтриг та комбінацій. Але вона несе в собі й глибші сенси. Варіанти стратегій до забезпечення національного інтересу. Конкуренцію геополітичних бачень. Конкурс практичних, короткотермінових концептів. Україна ж справляє враження сумної території, де за кожною критикою ззовні вбачають лише підступ ворогів та піар опонента.
«Звичайно, Україна нині не є ані членом, ані кандидатом до ЄС, – пояснює фахівець із міжнародного права Фредерік Пані. – Це означає, що резолюції Європейського парламенту не мають для неї механізму прямої дії. Такі документи суто в правовому сенсі виконують лише дорадчу функцію. Проте не варто нехтувати політичним впливом голосувань та обговорень у міжнародних інституціях. Вони визначають стиль та атмосферу подальших переговорів України та ЄС. Зокрема, стосовно майбутньої угоди про асоціацію».
Схоже, логіка радянського імітаторства добре вкорінилася у вітчизняній політичній практиці. Спілкування змістів, як і за часів «залізної завіси», підміняють вузькою конкуренцією симулякрів Сходу та Заходу. Мовляв, і розвинена, і пострадянська Європа завжди каже одне, а розуміє інше. І не варто брати такі декларації надто близько до серця. Усе це лише спроби приховати чиїсь особисті меркантильні інтереси.
Не стану заперечувати. Поміж західних політиків також чимало демагогів та популістів. Але крім протиборства егоїзмів у політиці працюють інші механізми. Є, зокрема, певний формат міжнародного спілкування, жахливо недосконалий. Проте на тлі самодіяльності, яку тільки й бачимо на українській політичній сцені, цей дещо застарілий перелік стандартів очевидно виграє. Одна справа – вдосконалювати, зовсім інша – щодня вигадувати нові імпровізації.
«Українські аналітики помилково вважають, що на Заході політка робиться так само, як у них у країні, – здогадався правник Фредерік Пані. – Тому їхні пояснення не спрацьовують». Так і є. Тим, для кого демократичні цінності – риторика, шкода часу на осягнення зайвих і незрозумілих сенсів.