Якщо йти від визначень, то грецьке слово «олігархія» позначає владу небагатьох, вузького, обмеженого кола заможних громадян. До речі, у Стародавній Греції народ-демос змушував таких людей працювати на інтереси поліса, громади, обтяжуючи їх громадськими повинностями, так званими літургіями, як-от оплата будівництва військових кораблів, фінансування міського господарства, компенсування вартості театральних квитків, щоб пересічний житель Атен мав змогу незалежно від його статків подивитися нову трагедію Софокла чи Евріпіда. Отже, там суспільство контролювало олігархів, а нині в Україні олігархи контролюють суспільство. Ось такі кардинальні зміни за 25 століть…
Олігархія в її сучасних переважно негативних конотаціях – це тіньова влада в державі супербагатіїв, що здійснюється здебільшого корупційним шляхом, підкупом чи іншим фінансовим узалежненням найвищих урядовців, коли Кабінет Міністрів стає таким собі комітетом з управління справами олігархів, перетворюючи саму державу фактично на механізм реалізації бізнес-інтересів кількох родин.
Без такої тіньової влади багатство само по собі (незалежно від його обсягів) не породжує феномену олігархічності.
У багатьох цивілізованих і демократичних країнах також є супербагаті люди, проте вони не мають доступу до важелів тіньової влади, не мають особливого впливу на державну владу.
Сучасна західна демократія вимагає прозорості й публічності будь-якого впливу. Приміром, у США представники родин Рокфеллерів, Кеннеді та інших могли мати доступ до влади, лише пройшовши звичайний демократичний шлях і керуючи країною, штатом чи містом не анонімно з-за лаштунків, а відкрито, маючи легітимно здобутий мандат довіри виборців, перебуваючи під постійним «обстрілом» всюдисущої вільної преси.
А ще й потужна, перевірена двома століттями існування США система законів, стримувань і противаг, правничо-політичний баланс, що постійно вдосконалюється…
Звісно, це не скасовує сильних лобістських груп, що є у Сполучених Штатах, але вони діють у межах відповідного законодавства про лобізм, транспарентно і публічно. А на президента України Леоніда Кучму олігархічні клани тиснули «втемну» (до одного з них належав і сам об’єкт тиску, доволі комфортно почуваючись у ролі «судді» в міжкланових «розборках»), коли суспільство вже на «виході» дізнавалося (здебільшого на власній шкурі) про результати олігархічних взаємопоборювань у вигляді нових законів, стратегічних економічних рішень і кадрових змін.
Читайте також: Світ про Україну: олігархи та їхні лобісти, роль «праворадикалів» та історичні міфи
Тому даремно пропагандисти від Партії регіонів указують на Захід, мовляв, там також є олігархи, там також є лобісти. Є. Але крім цього там є некорумпований і незалежний суд, справді вільна преса, сильні неурядові організації, що опікуються правами людини, та інші надійні механізми захисту громадян і демократичного устрою, себто є все те, чого немає в Україні. Тому ще сміховиннішими були спроби «регіональних» правників штибу Колесніченка – Олійника порівнювати карально-репресивні закони 16 січня 2014 року з відповідними західними. Олігархи в Україні керують не лише економікою (оскільки їм, за різними оцінками, належить понад 60% національного багатства, а деякі політики кажуть про 90%), а й політикою. Маючи величезні фінансові ресурси і міцні зв’язки з адміністраторами всіх рівнів, вони можуть маніпулювати парламентськими і місцевими виборами, діяльністю політичних партій. В Україні дуже важко залишитися політиком, при цьому не потрапивши в залежність від олігархічного капіталу, оскільки тут мало що ним не контролюється.
Не секрет, що політичні сили (зокрема, й деякі опозиційні) перебувають на утриманні олігархів, тому марно розраховувати на те, що з цього середовища вийде «Вашингтон з новим і праведним законом» (за Тарасом Шевченком). Напевно, в процесі демократизації України доведеться повернутися до питання державного фінансування парламентських партій.
Олігархи контролюють і ВР. Подейкують (у багатьох політологічних публікаціях це вже стало загальником), що нібито Рінат Ахметов має у Верховній Раді 50 «багнетів», тобто депутатів, які орієнтуються саме на нього. А чи мають (і якщо так, то скільки) свої парламентські «багнети» пани Фірташ, Коломойський, Пінчук, Іванющенко, Олександр Янукович та ін.?
Є підстави вважати, що тут ідеться навіть не про лобізм, а про давньоримську систему клієнтели, коли залежна від патриція людина-клієнт брала разом із ним участь у народних зборах, але голосувала за вказівкою свого патрона. Чи не тому чимало політологів публічно висловлювали сподівання, що ті 50 «багнетів» дістануть наказ патрона і своїм голосуванням допоможуть вирішити в парламенті суспільно-політичну кризу?
Кланово-олігархічна система змушує всю країну розвиватися й трансформуватися не в інтересах абсолютної більшості громадян, а в інтересах вузького кола «господарів життя». Ці люди контролюють державний бюджет, уряд і найважливіші державні рішення, та й президентів від Кравчука до Януковича.
Читайте також: Економічний союз з Росією: продовжити агонію
Однак, як показує досвід, олігархи зовсім не є прихильниками соціально-економічного поступу суспільства. Вони постійно демонструють фактичну зацікавленість у збереженні архаїчних форм організації економічної активності й політичного життя, зокрема підтримують радянські традиції, голосують у ВР за комуно-імперські ідеологічні закони на кшталт «захисту історичної пам’яті» в її совковій редакції, блокуються з КПУ, не сприяють сучасним економічним і соціальним реформам, всіляко перешкоджають здоровій конкуренції, встановлюючи монопольні правила гри завдяки своїм ексклюзивним можливостям на вищих поверхах влади. Той тип капіталізму, яким Україна завдячує олігархам, деякі дотепники влучно називають «капіталізмом із більшовицьким оскалом».
Підприємства олігархів також не є зразком технологічного прогресу. Це переважно сировинне виробництво з низьким рівнем обробки (металургія і хімія), видобуток корисних копалин, експорт сільськогосподарської сировини тощо.
Український олігархат – це типова компрадорська буржуазія з її суто експортною орієнтацією, яка підважує становлення загальнонаціонального внутрішнього ринку України, що є необхідним не лише економічно, а й з огляду на єдність нації та держави. Вони, використовуючи свій вплив на владу, ведуть політику блокування та ізоляції середнього і малого бізнесу як своїх конкурентів, що порушують олігархічну монополію.
До речі, існують вельми обґрунтовані сумніви стосовно того, що українські олігархи є ефективними власниками. Вони можуть бути такими хіба що за браку чесної конкуренції, за ексклюзивного доступу до бюджету і тотальної корупції в державному апараті. Це одна з причин, що забезпечують доволі стримане ставлення вітчизняного олігархату до глибинних проєвропейських реформ і євроінтеграції країни. Дикий російський чекістсько-монополістичний капіталізм є для його представників зрозумілішим, ніж європейські й північноамериканські норми ділового життя. Російський капітал викликає в них побоювання не на онтологічному, а на ситуативному рівні як надто сильний конкурент у грі без правил. Якби не це, вони з радістю поринули б у рідну стихію беззаконня, хабарів, відкатів, рейдерства в інтересах обраних і сприятливого монополізму для «своїх». Однак небезпідставно підозрюють, що саме вони до кола тих, на кого не поширюються загальні правила, не потрапляють.
Олігархи мають мало шансів стати «друзями, для яких усе», проте багато шансів опинитися серед ворогів, яким «закон»… Саме це і лише це навіює їм загалом поблажливу реакцію на євроінтеграційні проекти. Але велика європейська держава у ХХІ столітті не може бути заручницею корисливих інтересів, психологічних комплексів і фобій кількох олігархічних родин. За збереження кланово-олігархічної системи жодний позитивний розвиток України неможливий.