Враховуючи історичний досвід багатьох суспільств, можна сказати, що ненасильство як знаряддя політики має доволі обмежену сферу застосування. Це знаряддя безумовно не є універсальним. Воно діє проти більш-менш демократичних, цивілізованих і правових режимів,або проти тих диктатур, що вже почали руйнуватися і демонструють слабкість. Диктатура сильна, впевнена в собі, що тримає ефективний контроль над чиновницьким апаратом, армією і силовими структурами, що зберігає внутрішню згуртованість є стійкою щодо ненасильницьких викликів. Саме такою поки що продовжує бути диктатура Лукашенки. За таких диктатур ненасильство втрачає сенс, як не мало сенсу політичне голодування в Освенцимі чи ГУЛАГу. Нині в Білорусі відчувається певна хитка рівновага між мирними протестувальниками та „преторіанською гвардією” диктатора.
Читайте також: Кремлівські інтриги як загроза Мінську
Ненасильницькі протести мають свою межу, коли вони в умовах активних дій протилежної сторони стають своєрідною формою самогубства. Прихильники політичного ненасильства полюбляють посилатися на Махатму Ганді та успіхи його мирних протестів на субконтиненті Індостан. Можуть ще додавати Мартина Лютера Кінга та його досягнення в боротьбі за расове рівноправ’я. Проте з ким вони боролися? З цивілізованою і правовою Британською імперією, що наближалася до свого розпаду. Питання з Індією серйозно постало після Другої світової війни, а за 15 років сталася знаменна подія Рік Африки,коли абсолютна більшість африканських колоній Британії проголосили незалежність. А США були найпотужнішою демократію світу. Питання: що сталося б з Махатмою Ганді та його рухом за часів Сталіна в СРСР? Ненасильницький рух опору кримських татар сформувався вже по смерті Сталіна, бо за його життя був неможливим. Під час режимів Хрущова і Брежнєва кримськотатарський рух не досягнув великих успіхів проте консолідувався і організаційно зміцнів. То була вже відносно ліберальна доба: вже не розстрілювали, а тільки кидали за грати. А за часів Горбачова та його „перебудови” кримські татари вже святкували очевидні перемоги. Чергова „відлига” зробила ненасильницькі дії ефективними.
Влада же Сталіна в цьому напрямку не давала жодних шансів. Вона в багатьох випадках щодо жорсткості й тупого придушення перевищувала режим Гітлера. Розповідать,що коли нацисти прийшли до влади, вони вивісили свої прапори на баштах університету, де ректором був Альфред Вебер,брат знаменитого вченого Макса Вебера. Ректор Вебер викликав завгоспа і наказав йому зірвати нацистські ганчірки. Наказ було виконано. Нацисти помстилися: вони відправили Альфреда Вебера на пристойну німецьку професорську пенсію… Чи можна уявити, щоб з радянським ректором, який би так само вчинив з комуністичними прапорами, розібралися б таким же чином за часів товариша Сталіна в СРСР?
Таке в Німеччині траплялося не тому, що нацисти були чимось краще за більшовиків, а тому, що в їхній країні збереглося чимало «уламків» буржуазно-правових традицій, котрі нацисти не зуміли чи не всигли «перетравити»… В Росії таких традицій не було, (вони не могли сформуваться так швидко) а відтак не було й «уламків»… Нацисти збедільшого не порушували власних людожерських законів, більшовики ставилися до своїх без особливого пієтету. Наприклад, за радянським законодавством існували дві форми виконання смертної кари: розстріл і повішання. Але цього дотримувалися не завжди. Історик радянсько-російських спецслужб Алексей Тепляков пише про червоний терор у Західному Сибіру в 30-ті роки ХХ с.: „ Колишній начальник Куйбишевського оперсектора НКВД Л.І.Ліхачевский в серпні 1940 р. свідчив: „Засуджено до ВМН (вищої міри покарання – Ред.) за 1937-1938 роки було близько 2 тисяч людей. У нас застосовувалося два види виконання вироків – розстріл і удушення… Всього удушили приблизно 600 осіб”. Поміж працівників Барнаульської тюрми перед війною побутували розповіді про те, як у 1937-1938 р. р. відбувалося знищення тих, хто мав вирок розстріл: їх катували, а потім „убивали ломом і скидали до великої ями”. В жодному радянському юридичному документі про удушення чи розбиття голови ломом як форму виконання смертного вироку не йшлося…
Ну й що за такої правосвідомості цілої держави міг би дати ненасильницький спротив? До речі, царський режим у Росії доволі нервово ставився до політичних голодувань в’язнів, у сталінському СРСР до цього ставилися без жодного інтересу, хоче людина померти-то її справа.
Читайте також: Александра Гужон: “Білоруський режим поступово адаптується до протестів”
Щоб ненасильницький спротив став ефективним, спочатку треба вибороти якусь демократію і правову державу. В державах диктаторсько-деспотичного типу такий спротив не має жодного сенсу.
Смерть героїв такого спротиву не справляє жодного враження на владу. Інша річ, що він може вплинути на людей, на суспільство. Але за умови, що буде розголос, його влада також може заблокувати. Шанси ненасильства суттєво підвищуються, коли диктатура стає безсилою або бодай трохи лібералізується. Тепер у Білорусі самим білорусам вирішувати, куди еволюціонує режим Лукашенка, до певного пом’якшення чи навпаки до більшої жорсткості, чим стає те правління, котре деякі тамтешні політичні аналітики називали „колгоспним фашизмом”. У залежності від цього визначається й перспективи білоруського політичного і громадського ненасильства.