Від «ДНР» у цих процесах уже традиційно бере участь Денис Пушилін, який навіть серед самих адептів «русского міра» викликає дедалі більше неприязні й роздратування, намагаючись усидіти на двох стільцях між Києвом та Москвою.
Якщо відстежити історію його міркувань про те, якою має бути сама «республіка», то суперечливіші ідеї важко навіть уявити. Починаючи свій політичний шлях просторами «Новоросії», наприкінці травня 2014 року Пушилін заявляв: «…Якщо в період початку протистояння розглядалося питання про федералізацію, то нині мало в кого повернеться язик говорити про те, що Донецька народна республіка може бути у складі України, на будь-яких правах. Це вже неприйнятно для народу». Потім керівник «тимчасового уряду» і взагалі робив висновок, що входження «ДНР» до складу України може бути небезпечне для самого-таки українського народу і приховує в собі якусь «геополітичну пастку»: «Нас уже не цікавить питання федералізації в складі України. Тут іде величезна геополітична пастка… У разі підписання економічної частини Угоди з ЄС у нас утрачають сенс усі економічні зв’язки із країнами Митного союзу. Ось у якій пастці ми могли б опинитись, але тепер ми цього навмисно не допустимо».
Читайте також: "…Я ніколи маму не побачу". Сповідь сепаратиста
Із початком мінських переговорів на тлі Захарченкових уявлень про реалізацію домовленостей позиція Пушиліна фактично зависла в повітрі між «ми незалежна республіка» й «українська сторона не погодила з нами жодного пункту змін до Конституції». Відволікаючись від того факту, що таку суверенну й незалежну «державу», як «ДНР», узагалі не повинен цікавити основний закон чужої країни, Пушилін свідомо акцентував на провинах Києва у зриві досягнутих домовленостей, що їх самі «республіканці» бачили щодня інакше.
І ось нарешті «ґосподін» Пушилін укотре «порадував» усіх шанувальників «русского міра», заявивши перед майбутнім травневим «мінським контактом» про чергову можливість входження «республік» (разом із «ЛНР» в особі свого колеги по «державотворчій» шизофренії Владислава Дейнего) у спільний політичний простір України. Зрозуміло, після цілої низки таких самих чергових умов:
1. Створення загонів місцевої міліції, які будуть підконтрольні виключно місцевій владі.
2. Офіційний статус російської мови.
3. Зміни в судовій системі, прокуратурі, місцевому самоврядуванні й територіально-адміністративному устрої України.
Інакше кажучи, представники «ДНР-ЛНР» бачать трансформацію української Конституції в її фактично цілковитому переписуванні, навмисно набиваючи «кишеню» вимог заздалегідь неприйнятними для Києва положеннями. Зрозуміло, такі заяви відкривають шлях для політичного лавірування, коли йдеться про те, що в цьому випадку «Донецька та Луганська народні республіки внесуть відповідні зміни й у свої конституції», що, однак, «не припинить і не перекреслить їхнього існування як повноцінних політичних проектів».
Читайте також: Життя у безправ’ї. Як сепаратисти тероризують мирне населення
Таку лінію політичного розламу в «Новоросії» закріплено й нещодавніми одкровеннями ще одного персонажа нових «республіканських» земель – Олега Царьова, який устиг необережно заявити, що «проект Новоросія закривається». Певна річ, сам він лише транслює думку кураторів із Москви, щó тут-таки вкотре підтвердили місцеві та російські телеканали, які стали знову називати «республіки» «самопроголошеними». Після шквалу обурення в соціальних мережах та на місцевих «русскомірних» лавочках (нерідко лише за те, що «Новоросію» Царьов найменував проектом) горе-політик змушений був дати ще одне інтерв’ю, в якому, продовжуючи лінію політичного маразму Пушиліна, заявив протилежне: «Новоросію неможливо закрити. Я мав на увазі, що закривається парламент Новоросії, оскільки створення об’єднаних республік та його – парламенту – робота не передбачені мінськими угодами».
І якщо українська сторона на такі заяви лише здивовано знизує плечима, то всередині самої «Новоросії» дедалі частіше можна бачити відверте роздратування такими півтонами й натяками на все ще можливе входження «республік» до складу України. Найчастіше нерозуміння трапляється серед найбільш ідейних прихильників «русского міра», особливо тих, хто тримає (або тримав) у руках зброю.
І якщо такі політичні «гіганти», як Пушилін та Царьов, готові сказати що завгодно, аби лишень усидіти на вже неабияк розхитаному «новоросійському» троні, то нещодавній розстріл Мозгового продемонстрував глибокий внутрішньополітичний розлам не тільки із зовнішнього, дипломатичного боку «республік», а й поміж їхніх польових командирів.
Хай там як, а після чергових заяв Пушиліна й Царьова увесь місцевий медіа-простір в особі сепаратистських та російських телеканалів кілька днів тиражував думку про ймовірний компроміс «Новоросії» з Україною: створення особливих районів Донецької та Луганської областей, що викликає в місцевого населення значно більшу неприязнь, аніж «плаваючі» соціальні виплати й ціни на хліб. Ані рядові «ополченці», ані ідейні прихильники «республік» не розуміють, за що вони проливають кров, якщо насамкінець «Новоросія» так і залишиться двома областями Донбасу в складі України.
Звісно, сам компроміс з огляду на нереальні вимоги бойовиків насправді малоймовірний, однак найдужче місцевих цінувальників «русского міра» дратує той факт, що такі ідеї взагалі злітають із вуст їхнього керівництва, котре має їх за дурнів.