Багатьом донеччанам це не сподобалося. Вандалізм відштовхнув від масових акцій більш-менш адекватну публіку, і донецький російський бунт, відповідно до історичних традицій, став не тільки нещадним, а й безглуздим.
Захоплювати адміністративні будівлі демонстранти перестали. Ніякого осмисленого плану дій у них немає. Весь цирк був розрахований виключно на введення російських військ, проте Путін відсилати солдатів на Донбас не наважився і демонстрації стали потроху набридати їхнім учасникам.
Для багатьох громадян події останніх 10 днів на Донбасі стали несподіванкою і навіть шоком. Ніхто не очікував появи на вулицях такої кількості агресивних людей, що виступають проти самого факту існування України. Однак, слід сказати, насправді все сталося цілком закономірно. Нинішні події в регіоні є наслідком стрімкого розпаду Партії регіонів, яка довгий час володіла політичною монополією на Південному Сході. Некерований процес зникнення однієї з найбільших політсил країни призвів до серйозної кризи.
Те, чого так чекала вся патріотично настроєна громадськість України, насправді виявилося для нашої держави серйозним випробуванням. У момент розвалу найбільшої партії, немов під час ядерної реакції, утворилася величезна кількість енергії, яку нова влада зараз каналізувати не в змозі. Тим часом один із базових принципів фізики вчить нас, що енергія ніколи нікуди не зникає. Енергія Партії регіонів дісталася тим, хто раніше не мав шансів, – проросійським маргіналам. Покидькам української політики, невдахам та безумцям, які раніше грали роль клоунів.
Багато років ми мріяли про те, що Партія регіонів поступово розчарує своїх виборців, утратить вплив і зійде з політичної арени. У нашому уявленні це мало статися поступово. Розколи та внутрішні суперечності, а також зменшення популярності серед людей із часом повинні були виснажити ПР, змусити депутатів відмежовуватися у схожих політичних проектах на кшталт «Сильної України» або «Україна – Вперед!». Ніхто не очікував, що колос упаде за мить, але трапилося саме це. І виявилося раптом, що електорат політичного монстра нікуди не подівся. Навпаки, осиротілі маси стали ще радикальнішими й злішими. Бо відчули себе зрадженими.
На гігантській території утворився політичний вакуум. «Батя, який своїх дітей не зрадить», перетворився на жалюгідного лузера, якого викинули із країни геть. Партія затріщала по швах. Верхівка розбіглася, депутати зреклися вчорашніх соратників. Мільйони виборців розгублено вигукнули: «А як же ми?!», але раптом виявилося, що їхня політсила була лише фантомом і відповідати на запитання вже нікому. Всі зіпхнули провину одне на одного і здалися на милість переможців.
Водночас в утворену порожнечу ввірвалася нова субстанція – Путін. Це майже як Янукович, тільки крутіше. Ось уже хто не зрадить і не втече. Ось уже чия партія точно не розбіжиться. Владімір Владіміровіч – останній притулок колишніх регіоналів України. Новий божок, новий «батя», тільки більш прокачаний і крутий. Тільки сам з’явитися на Донбасі не може: формальності.
Замість нього до електорату потягнулися пророки, заряджені грошима й проповідями. Нові претенденти на електоральний пиріг. Була б смерть ПР не настільки швидка, каналізувати її паству вдалося б відносно безболісно. На партійні руїни злетілися б Литвин, Тігіпко, Королевська, Симоненко, Добкін, іще двійко-трійко симулякрів проросійського вектора. Проєвропейських регіоналів відтягнули б перші, євразійських – останні. Зовсім уже радикальні розчинилися б у каламутній маргінальній грязюці. Будь нова влада розумніша, вона давно вже створила б на зміну ПР аналогічний керований проект, розрахований на голоси Південного Сходу. Але ж усе діялося дуже швидко, і розвал набув занадто стихійних, небезпечних форм.
Що потрібно робити в нинішніх умовах? Насамперед не наламати дров. Гарячі голови, які закликають до негайної люстрації на Сході, повинні терміново охолонути й усвідомити, що наступ на залишки дезорієнтованої політичної еліти ПР остаточно штовхне їх у бік сепаратизму. Пристрасті необхідно заспокоювати поступово. Для цього слід планомірно знешкоджувати на Південному Сході найбуйніших маргіналів, які закликають до заворушень, і водночас давати простір для маневру тим, хто підтримує єдність країни. Залишкам донецьких еліт треба дати змогу якийсь час залишатися в політиці. Дозволити їм сформувати помірну політичну силу, здатну приборкати пристрасті й повернути життя на місцях у спокійне русло.
Так, це не революційно. Але в Україні по-іншому не вийде. Такою є специфіка східних регіонів. Інакше нам доведеться віддати Донбас Росії. Адже Путін поки що не може ввести туди війська лише з однієї причини: місцева влада залишається лояльна до Києва, на відміну від кримської.